Грішний геній Михайло Коцюбинський: життя між двох жінок

Майстер слова, класик, геній, мудрець – таким зазвичай бачить Михайла Коцюбинського читач. Однак письменник умів бути різним. І аж ніяк не був святошею. Навпаки – був гедоністом у всіх своїх проявах. Зокрема, любив добряче поїсти й присвячував опису різноманітних страв чимало своїх листів. Також ретельно стежив за зовнішністю й культивував красу: «Часом я сам любуюсь собою в дзеркалі, такий маю здоро­вий вигляд». На схилі літ навіть фарбував посивілу борідку.

З жінками так само – любив щедро й усебічно. Подейкують, що й шлях у письменництво йому проклало кохання: хлопчиною, у 11 років, захопився 16-річною дівчиною, і щоб справити на неї враження, почав палко читати книжки. А потім і писати.  

Пізніше, збираючи у Карпатах матеріали до своєї повісті «Тіні забутих предків», Коцюбинський найперше цікавиться гуцульськими звичаями про «вільну любов»: «Вона проявляється у тім, що майже всі – з малими виїмками – гуцули не доховують подружньої вірности і поза легальним подружжям знаходять собі любасів та любасок, з якими проводять ­далеко кращі хвилі, як із вінчаним подругом чи подругою». Власне, він сам цим керувався – по життю. І про його жінок таки є що розповісти.

МАРІЯ.
ПЕРШЕ КОХАННЯ КОЦЮБИНСЬКОГО

Жінка з біблійним ім’ям зустрілася 22-річному Коцюбинському в селі Михайлівка на Вінниччині, куди він поїхав вчителювати – щоб трохи підзаробити й покращити кволе здоров’я, підірване злиднями й постійними обшуками жандармів.

Якось до господарів, у яких жив Михайло, приїхала молодша сестра дружини, дзиґівська попівна Марія Міхнєвич. Молоді люди швидко зблизились: увесь час проводили за спільними розмовами, читанням, прогулянками до лісу. Захоплений народницькими ідеями юнак намагався витягти дівчину з-під опіки батька-священика, агітував її здобути «рожеву самостійність», тобто йти у люди, вчитися, здобувати професію, бути корисною для суспільства. І таки ж досяг свого – у січні 1887 року Марія переїхала до Вінниці й півтора роки вчилася кравецтва в одній з майстерень.

Марія і Михайло листувалися. Він називав її «мила, кохана Марусе», а також присвятив їй вірші: «Новорічне побажання», «Як раннім морозом побитії квіти».

Сама вона це пояснювала тим, що не бажала псувати життя молодому письменнику, бо це б обтяжило його. Коцюбинський тоді утримував родину (матір і братів-сестер), і шлюб міг би зашкодити його літературній роботі. Хтозна, як воно насправді. Може, справа була трохи в іншому: відомо, що саме тоді Михайло познайомився й зблизився з молодшою сестрою Марії Таї­сією і, що характерно, вже не намагався навернути її до народництва, бо розчарувався у цих ідеях також.

Про це свідчить і його поезія «Марусі М[іхнєвич]»: «Кругом нас неправда, горе і бідота, аж серце стискає від гіркої муки, а поміч подати – даремна турбота, розв’язаний розум – так зв’язані руки». Таким був тодішній емоційний стан вразливого молодого поета. Але недовго. Адже Коцюбинський, як сам казав, «завжди був великим оптимістом». Воля до життя, до праці перемагала.

Попри все, листу­вання Марії Міхнєвич з Михайлом Коцюбинським тривало ще кілька років. Його небуденна постать таки запала їй в душу, і вже на схилі літ, у 1920-х роках, вона багато згадувала про свої зустрічі й розмови з ним.

ВІРА
ЄДИНА ДРУЖИНА КОЦЮБИНСЬКОГО

Улітку 1895 року тридцятирічний Коцюбинський познайомився з Вірою Дейшою, яка згодом стала його дружиною (офіційно єдиною, до слова).

Було це так: один з друзів, з яким Михайло працював у Бессарабії у філоксерній комісії, запросив його до Чернігова на «український гурток». Була в ньому й 31­-річна Віра Дейша, з родини збіднілої шляхти з козацьким корінням (пращуром був козак на прізвище Діжа). Вона була прогресивною жін­кою для свого часу: закінчила природознавчий факультет Бестужівських вищих жіночих курсів, брала участь у нелегальних гуртках революційної молоді й українських націоналістів, навіть відсиділа пів року у варшавській в’язниці за політичний зв’язок з Францем Свидерським, автором трактату «Труд і капітал», що мав великий успіх у противників самодержавства.

Потім Віра повернулася до рідного міста, влаштувалася у бібліотеку. З першої ж зустрічі Михайло захопився непересічною особистістю дівчини. Та й зовні вона була цікавою – висока, струнка, граційна, інтелігентна. «Прекрасний жіночий лоб, темне стрижене волосся до плечей і величезні серйозні сині очі», – так описували Віру сучасники.

Між молодими людьми виникла взаємна симпатія, яка невдовзі переросла у палке почуття. Про спорідненість їхніх душ свідчать слова Михайла з листа до Віри: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще – так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода».

У січні 1896-го вони одружилися. Літо провели в Криму, винайнявши дачу, та на осінь Віра повернулася до Вінниці, бо чекала первістка, сина Юрія. Михайло ж не міг залишити роботу, тож якийсь час молодята змушені були жити окремо, спілкуючись переважно через листування. Воно сповнене ніжних почуттів. Коцюбинський пише їй щодня. Дні рахує так: «день 1-­й без Віри», «3­-й день без Віри», «12-­й день без коханої Вірунечки».

Обидва розумні, харизматичні, громадсько активні. Обидва пишуть: він – вірші й прозу, вона – статті для періодичних і наукових видань з природознавства. Подружжя оселилося у Чернігові, придбало будинок, забрало до себе рідню Михайла.

Трохи згодом і Коцюбинський нарешті знайшов собі роботу там – в оцінно-­статистичному бюро губернської земської управи. Письменництво приносило замало грошей, на жаль. А сім’я все росла, діти йшли одне за одним: син, дві доньки, знов син. Згодом доля у всіх склалася доволі трагічно, до зрілих літ дожила лише Ірина. Вона залишила багато спогадів про родину і стала директоркою батькового музею в Чернігові.

Через шість років шлюбу у стосунках Коцюбинських сталася криза. Михайло Могилянський, котрий знав подружжя від початку, писав: «Чудесная девушка (Віра) поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка, в значній мірі її засмоктувала стихія «обивательства»; злиняло й почуття Михайла».

А донька Ірина згадувала таке: «Весь тягар побутових прикростей падав на мамині плечі. Працювала зверх сил не тільки на службі, а й удома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з самою буденною чорною роботою в господарстві…»

ОЛЕКСАНДРА
КОХАНКА КОЦЮБИНСЬКОГО

Отже, Коцюбинський шукав психологічного комфорту й розради поза шлюбом. А хто шукає, той завжди знайде. Спершу на службі він ненадовго захопився одною зі своїх співробітниць – Вірою Божко-Божинською. Потім іншою – молодшою за нього на 16 років Шурочкою, Олександрою Аплаксіною. Вже надовго.

Все починалося з легкого флірту на роботі. Михайло приділяв симпатичній 21-річній підлеглій усе більше уваги, тим більш, що й вона усяк тому сприяла – міняла наряди, жартувала, посміхалася. Ці милі дівочі штучки зачарували письменника, позбавили гальмів, пам’яті. Про те, що він батько чотирьох дітей, про те, що дружина дбайливо доглядала за його вже немічною, осліплою матір’ю, котра доживала віку у них….

Олександра, старша з семи дітей землеміра, була родом з росії (десь з Олонецької губернії, тепер це Вологодщина), її сім’я переїхала на Чернігівщину, ще коли вона була малою. Спершу вчителювала, а тепер от дістала кращу посаду.

Якось у березні 1904­-го Коцюбинський спробував її поцілувати в усамітненому кутку, покликавши Олександру нібито до телефону. Вона випручалася. Тоді він під видом робочого листа поклав їй на стіл записку: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне». Це був перший із 335 листів, написаних Аплаксіній. Всі вони – російською. Так, Коцюбинський писав дружині листи українською, а коханці – російською. Причому ці листи часто були фактично ідентичними, наче писаними під копірку. Важко ж насправді постійно бути оригінальним, вишуканим. Банальна втома.

На того першого листа Олександра відповіла відмовою: Михайло їй подобався, але вона сумнівалася в його щирості. Відмова зачепила Коцю­бинського, і він вирішив так чи інак домогтися взаємності.

Через два роки вони вже зустрічалися – гуляли, говорили про свої по­чуття. Ці побачення стали регулярними й відбувалися зазвичай у місті або на природі, зрідка – вдома у Шурочки, коли нікого з її рідні не було. Все це надавало гостроти почуттям – письменник зізнавався, що з кожного побачення повертається буквально п’яним від щастя.

ЛЮБОВНИЙ ТРИКУТНИК
КОЦЮБИНСЬКОГО

Так утворився амурний трикутник, сталий і тривалий (аж на 10 років): Віра, Олександра й Михайло. Вічно заклопотана дружина довго не помічала полюбовного хвоста, що тягнувся за її солідним і знаним у місті чоловіком (це навіть стало предметом пересудів містян). Аж поки улітку 1907-го не отримала анонімного листа про те, що її зраджують. Поговорила з чоловіком. Той «уклонился от объяснений – ни да, ни нет; так пока лучше» – так він пише коханці. Думав він і про те, щоб знайти іншу роботу, кудись виїхати з Олександрою. Але нічого не вийшло, все залишилось, як є. Та й не факт, що дуже хотілося: Коцюбинський звик, втягнувся у цей варіант – жити утрьох: він з дружиною, а поруч, біля ноги, молода закохана особа. Зручно ж, приємно.

Вона поїхала до Аплаксіної додому, просила її матір і сестру вплинути на розпусницю. Навіть погрожувала – казала, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства.

Цього разу таки відбулося з’ясування стосунків. «Несмотря на ожидания – никаких упреков, никаких сцен, – писав Коцюбинський коханці наступного дня. – Наоборот – столько было выказано благородства, участия и доброты, что я был сражен. ­Оказалось, что В. И. (Віра) очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех».

Сімейний обов’язок переважив, письменник зізнався: йому несила залишити родину. Він обіцяв дружині порвати з Шурочкою, але цього не сталося. Вона й сама думала все це припинити, поїхала у відпустку. А як повернулася – все теж повернулося, як було. Ще чотири роки, майже до самої смерті письменника, вони мали стосунки.

У квітні 1913 року після тривалої хвороби Коцюбинський помер. «Я, єдина з дітей, була присутня при його смерті, – пише у спогадах донька Ірина, якій тоді було 14. – Останні його слова були: «Жити хочу, жити!».

Письменника поховали на Болдиній горі в Чернігові. Жалобна процесія налічувала понад три тисячі осіб. Дружина Віра заборонила приймати квіти від Олександри, однак в головах покійного поклали саме її вінок, сплетений з цвіту яблуні.

Олександрі було тоді 32 роки. І більше вона нікого так і не покохала, залишилася самотньою до кінця своїх днів. А пережила вона Михайла на кілька десятків літ.