Пані Світлана понад 15 років працювала провідницею на «Укрзалізниці». Робота непроста, але їй подобалась: форма, порядок, відповідальність, пасажири завжди гарно ставилися, дякували – Світлана почувалася на своєму місці. І взагалі ніколи не думала про військо і уявити не могла, що колись одягне військову форму. 

Але почалося повномасштабне вторгнення. Син Світлани, яким вона дуже  пишається, закінчив Херсонську Морську академію і у 19 років пішов захищати Україну. З часом мобілізувалася й Світлана – добровільно. Ані вік, ані відсутність досвіду її не зупинили. Вона просто не могла вчинити інакше. Йшла на посаду кухаря, а за два роки служби пані Світлана виросла до посади командирка господарського відділення самохідної артбатареї 21 Окремої механізованої бригади. До речі, дізнатися про вакансії у бригаді можна за посиланням. Інформаційну підтримку добровільного рекрутингу до бригади надає Український центр безпеки та співпраці.

Світлано, чим вам запам’ятався період до 24 лютого 2022 року і сам день повномасштабного вторгнення?

Напередодні війни у нас не було  інструктажів, ніхто не готував. Просто чергова зміна.

А 24 лютого… Ми зранку готували вагони. І тут — літаки, вертольоти, вибухи. Ми не одразу навіть зрозуміли, що почалося. Люди почали евакуйовуватися, і ми працювали з великим потоком українців, безперервно, 24/7. Хтось плакав, хтось не розумів, що робити.

Почались постійні рейси, формували евакуаційні вагони. Ми вивозили людей з Запоріжжя, Миколаєва та інших східних та південних міст. Одні люди виходили, інші заходили. Я пам’ятаю страх, напругу, невідомість, але й те, як ми просто робили свою роботу — без паніки, намагалися зберігати позитив завжди. Потрібно ж було комусь заспокоювати громадян. Пам’ятаю, як закривала своє купе провідниці, поки робила посадку, повернулася, а моє купе повністю забите наляканими людьми. Звісно, що нікого не виганяла. Хотіла усіх підтримати. 

Були ситуації, коли матері з малюками заходили в купе, і я просто закривала за ними двері на час посадки, щоб хоч трохи заспокоїти. Приходиш у коридор — а там усе забито людьми. Купе зачинені, у коридорі стоять діти, сумки, хтось намагається сісти просто на підлогу.

Я пам’ятаю, як ми їхали у напівтемряві. У вагонах світили тільки маленькі ліхтарики, які пасажири прикріплювали, а зовнішні шторки були щільно закриті. Усі сиділи тихо, ніхто майже не говорив. Просто їхали — втомлені, перелякані, виснажені. Дехто не спав кілька діб.

Коли ми виїжджали зі станцій, робили це так, щоб якомога менше привертати увагу: без світла, без шуму. Ми їхали «по світу», як тоді говорили, — просто щоб вивезти людей.

Під обстріли я тоді не потрапляла, але коли вже вивозила військових пізніше — тоді обстріли були. Самі вагони не зачіпало, але по колії могли працювати.

До Львова ми добиралися довго. Ввечері виходили майже о 12-й, а у Львові потім по кілька днів стояли — по 10-11 діб бувало. Їхали швидко, як тільки давали «вікно», без зупинок.

Люди трималися, але було видно: страх і розпач усюди. У Львові нас радо зустрічали багато волонтерів

Світлана

Як визріло рішення мобілізуватися в ЗСУ?

Рішення прийшло не одразу. Але коли я почала вивозити військових і поранених, працюючи на «Укрзалізниці», коли бачила хлопців голодних, виснажених, як вони поверталися з позицій, все більше думала: треба йти допомагати. Сидіти вдома, коли вони таке переживають, було соромно.

Одного дня мені зателефонували і запропонували 21-шу бригаду. Я спочатку думала йти кухарем — навіть самостійно купила кухонні дрібниці: м’ясорубку, лопаточки, бо дуже хотіла допомогти нашим хлопцям. Думала, буду готувати хлопцям, варити борщі, робити вечері. Але коли прийшли документи — виявилося, що мене направляють на навчання на більш “серйозну посаду”, тому я була не проти.

Як відреагували рідні? Не відмовляли?

Дочка переживала. Казала: «Мамо, якщо душа тягне — йди. Але будь обережна. Не на першу лінію». Звісно, їй було страшно, але вона сказала, що якщо я так вирішила, значить, треба. Бо ми маємо відстоювати нашу державу й українців. 

Як проходив процес мобілізації?

Документів було дуже багато. Для мене, людини старшого віку, це непросто. Хлопці допомагали. Потім відправилась на навчання: полігон, марші, стрільби, радіотехнічні курси. Потужна фізична підготовка: щодня по 3,5 км у броні, у касках, іноді до 15 км щоденних маршів. Це був найважчий період фізично.

Після навчань ми розподілилися у бригади, отримали сертифікати, і я поїхала служити.

До речі, на навчаннях нас розподіляли у групи “за віком”. І наша група 50+, яку жартома називали “Колясочниками”, ставили в приклад навіть молодим

У чому переваги добровільного долучення до війська? 

Для мене головна перевага добровільної служби в тому, що ти йдеш не зі страху, не тому, що змусили, а тому що сама так вирішила. У кожної жінки є діти, родина, своя робота, свої обставини — і тільки вона може визначити, чи готова до військової служби. Я переконана: жінка має приходити лише тоді, коли це її свідоме бажання. Тоді й служба сприймається інакше — не як повинність, а як вибір.

У мене саме так і було. Ніхто мене не тягнув. Перевага добровільності ще в тому, що ти морально готова. Так, важко. Були полігони, марші по 10-15 кілометрів, постійні тренування. Але я знала, заради чого пішла, і це давало сили. Мене ніхто не ламав через коліно, я була згодна на все, що потрібно для служби.

Тому я завжди кажу: жінкам потрібно йти тільки добровільно. Коли рішення — твоє, ти тримаєшся і витримуєш. Тоді й служба дає відчуття, що ти робиш щось правильне, потрібне. Коли з примусу — це зовсім інше. 

Перший день, перший місяць і перший рік на службі – як це було? Що внутрішньо відрізняло вас у ці періоди?

Перший день — страх і невідомість. Перший місяць — дуже важка адаптація, фізична втома, розгубленість. Я робила все: і розвантаження, і побут, і допомагала хлопцям.

Через рік я вже відчувала себе частиною колективу. Знала структуру, розуміла порядок, могла багато організувати. Прийшла впевненість. Усе завдяки підтримці побратимів та дружньому колективу. 

Ваша нинішня посада — командирка господарського відділення. Що саме ви робите?

Моя робота — організація побуту. Від забезпечення продуктами до розподілу всього по позиціях: м’ясо, крупи, масло, консерви. Я зважую, рахую, розподіляю, передаю далі. Так само відповідаю за кухню, за кухарів (яких постійно не вистачає), за водіїв, за інвентар, за робочі моменти. Роботи дуже багато. Щодня готую сніданки, обіди, вечері хлопцям. 

Я завжди повторюю: людей критично не вистачає. Нам би кухарів, водіїв, медиків —  усі дуже потрібні

Як відбувався оцей перехід від новобранки до командирки? 

Поступово. Я багато працювала, відповідала за порядок. Хлопці бачили, що я відповідальна, що на мене можна покластися. Так і прийшло рішення мене призначити командиркою господарського відділення. Спочатку хвилювалася, але з підтримкою моїх хлопців вийшло всьому навчитися.

Що було найважче на цьому шляху, а що досі згадує з усмішкою?

Найважче — фізична витримка й навчання у перші місяці. Без підтримки хлопців я б не впоралася. Усмішка — це побратими, спільні свята на позиціях, маленькі людські радощі, які робили службу теплішою. Коли готували щось на Різдво чи Великдень, ділили на всіх привезені смаколики.

Я стараюся балувати хлопців чимось смачненьким й домашнім: котлети, відбивні, холодець, голубці. А вони балують мене – також діляться солодощами частенько. 

Які зміни ви помітили серед хлопців після своєї появи на службі?

Як не дивно — ні. У нашому взводі всі дуже порядні. Я ніколи не бачила, щоб хтось обзивався, матюкався або принижував. Вони завжди звертаються чемно: «Доброго дня, гарного вечора, бережіть себе». На кухні — поводяться завжди ввічливо. Якщо заходять, вітаються, бажають доброго дня. Може, між собою стали менше сваритися. Але повага відчувалася і відчувається постійно.

Хто з побратимів вас особливо підтримував?

Виділяти не буду нікого — підтримують усі. Командир у нас дуже добрий, хоча він сам каже, що ні. Він нас розуміє і завжди допомагає. Якщо комусь потрібно терміново у відпустку — вирішує. Коли я оформляла документи для пенсії, він теж допоміг. У нас немає злих або байдужих. У деяких бригадах, кажуть, бувають якісь знущання — у нас такого немає. За два роки служби я не бачила, щоб хтось когось бив чи сварив.

Ми всі підтримуємо одне одного. Я дуже задоволена, що потрапила саме в цей взвод. Нікуди від них не хочу йти

Читайте також: Олена Степанів: галичанка, яка стала першою в світі жінкою-офіцером

Ви щиро хвалите хлопців, а за що можете похвалити себе?

За те, що не злякалася. Що витримала полігон, навчання, службу. Що зуміла стати опорою для всього відділення. За те, що не здаюся.

Що б ви порадили собі на початку військової служби?

Не боятися. Вірити в себе. І знати, що поруч будуть хороші люди, які стануть твоєю другою родиною.

Що вас рятує в стресових ситуаціях?

Позитивний настрій. Я завжди налаштовую себе: все буде добре. Бо якщо почнеш панікувати — хлопцям тільки гірше. А я маю їх підтримувати.

Чи якось облаштували собі суто жіночий догляд на службі?

Хлопці мені змайстрували літній душ. Нагрівають воду — і ми купаємося. У бригаді є баня, вона працює раз чи два на тиждень: там є пральні машинки, можна й помитися. Якщо приїжджають хлопці з позицій, вони теж беруть із собою білизну, ідуть у баню — перуться, миються. З цим проблем немає. Навпаки — хлопці підтримують.

Знайомі мені часто щось передають, інколи самі докуповуємо вологі серветки, засоби гігієни. Десь трошки передають волонтери. Як можемо — так і викручуємося.

А з харчуванням як?

На позиції є хлопець, який отримує продукти на складі й привозить до себе. А я вже розкладаю все по ящиках. Готую на 7, 10, 15, інколи й 20 людей. Вони мені пишуть, кому що потрібно, і я готую за цими списками. Дається ковбаса, масло, м’ясні й круп’яні набори: макарони, булгур, рис. У нас цього вистачає.

Продукти нам видають загально, а я вже розподіляю по позиціях — що кому належить. І м’ясо, і крупи, і масло. Єдине, чого інколи не вистачає — рибних консервів. Але загалом по харчуванню все добре.

Чи забезпечені ви жіночою формою?

Жіночої форми не було. Починала в загальній чоловічій — підшивала, вшивала, ремонтувала. На базовій підготовці, коли я підписувала контракт, було 2000 людей, форму видавали дуже швидко — просто роздавали, не підбираючи розмірів. Я тоді носила 50-й, а отримала 58-й.

Але потім, коли потрапили в більш цивілізовані умови, дівчата мені допомогли підшити. У хлопців теж бувало: хтось дуже високий — сам дошивав шматочки тканини на штани. Але загалом форма є, і ми її пристосовуємо під себе.

Чи є у вас якась річ-оберіг, яку завжди носите з собою?

Так, у мене є оберіг із подвір’я — лялька, зв’язана з сухої трави і мішковини. Подарували діти. Ношу на наплічнику і ніколи не знімаю.

Коли працювала в кухні в сусідньому місті, один маленький хлопчик подарував мені в’язаний слідочок — я його теж причепила. Діти дуже багато малюють для нас, я всі малюнки збираю в папку. На кухні в мене теж висять дитячі малюнки.

Найцінніший оберіг — ікона, яку мені подарував чоловік. Я її дуже бережу, вірю, що вона мене оберігає.

Читайте також: Трагедія сестер Крушельницьких: дві співачки й одне божевілля

Як ви вважаєте: залучення жінок у військо має бути добровільним?

Так. Я вважаю, що жінки мають іти тільки добровільно. У кожної жінки може бути своя ситуація: діти, хворі родичі. І хлопці, з якими я служу, теж кажуть, що жінкам важко на фронті. Кажуть: «Жінки мають бути вдома, з дітьми, готувати борщі». Але якщо жінка хоче — то вони тільки підтримають.

Уявімо, після перемоги запитають онуки про ваш військовий досвід. Що б ви хотіли їм сказати?

Чесно? Нічого. Я не хочу, щоб діти й онуки це чули. Хочу, щоб це все забулося, як страшний сон. Можу розказати тільки позитивне — про наших хлопців, про те, які вони добрі, як ми тримаємося разом. Але подробиць війни — ні. Діти все сприймають близько до серця, можуть злякатися.