Психологічна драма «Трамвай «Жадання» на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки вийде у постановці Олени Щурської. На запитання, про що пʼєса «Трамвай «Жадання», її автор Теннессі Вільямс відповідав так: «Це прохання про розуміння делікатних людей». І це важлива тема в усі часи, адже, на жаль, і зараз, через 80 років після її написання, світ без насилля все ще залишається утопією. Навмисна жорстокість, її витоки, наслідки, способи протистояння, а головне, алгоритм дій у разі, якщо насильство, психологічне чи фізичне, все-таки сталося, – ось неповний перелік тем, про які варто говорити. Тож і зараз цей класичній твір не втратив своєї актуальності.

Саме це цю пʼєсу Теннессі Вільямс свого часу отримав Пулітцерівську премію і навіть був номінований на «Оскар» як автор сценарію фільму з Вів’єн Лі та Марлоном Брандо. Вільямс писав свою п’єсу у Новому Орлеані, де й відбуваються події, і, виявляється, тоді там дійсно ходив трамвай по такому дивному маршруту – «Жадання».

Премʼєра «Трамваю «Жадання» відбулася в театрі «Етель Баррімор» у Нью-Йорку 3 грудня 1947 року. Роль Стенлі Ковальськи зіграв 23-річний Марлон Брандо, Бланш – 38-річна Джесіка Тенді, Стелли – Кім Хантер, Мітча – Карл Молден. Після виходу однойменного фільму (до речі, знятого усього за 36 днів) Брандо, практично невідомий на момент кастингу, став однією з головних голлівудських зірок і отримав першу з чотирьох номінацій на «Оскар» за найкращу чоловічу роль. З Вівʼєн Лі, виконавицею Бланш Дюбуа, трапилася інша історія – ця роль призвела її до божевілля та захворювання на гостру форму біполярного розладу (маніакально-депресивного психозу), яке в результаті опосередковано вплинуло і на її відхід з життя у віці 53 років. У 1995 році було знято рімейк картини.

Театр Лесі Українки не раз звертався до драматургії Теннессі Вільямса – на його сцені йшли вистави «Кішка на розпеченому даху» та «Татуйована троянда». Проте «Трамвай «Жадання», підготовка до показу якого тривала пів року, в репертуарі театру з’явиться вперше. І не випадково – тема абʼюзу наразі дуже актуальна.

Режисеркою вистави є жінка – Олена Щурська. У двох головних ролях – теж жінки: Наталя Доля (Бланш) та Ольга Гришина (Стелла)

Вистава «Трамвай «Жадання» Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки

Тож як медіа, що найперше розповідає про жінок, ми не могли оминути нагоди докладно поговорити про цю виставу з її творчинями. Режисерка вистави Олена Щурська розставила ключові акценти у роботі з матеріалом й відповіла на питання, що цікавили нас найперше (певні, і наших читачок теж).

Олено, чому ця вистава важлива в наш час і не втрачає актуальності?

Для мене п’єса вбирає в себе дуже багато болючих тем. Це і соціальна нерівність, і насильство, і толерантність суспільства до нього, і відмирання старого світу й народження, болюче, в муках, нового світу з новими цінностями (хоча ми розуміємо, що цінності не можуть бути нові, може бути підміна).

Та одна з ключових тем – місце в суспільстві делікатних, вразливих людей, і чому саме вони стають жертвами, зазнаючи осуду суспільством. Ми маємо збагнути: доки жертву звинувачуватимуть у тому, що вона спровокувала на насильство стосовно себе, ми не зсунемось з мертвої точки. Впізнавано, коли країну звинувачують у тому, що вона спровокувала агресора? Або жінку, що вона спровокувала ґвалтівника чи абʼюзера? Такої ж природи претензії до представників нетрадиційної орієнтації. Це ті питання, які треба було ставити вчора. Тож, коли ми сьогодні говоримо про перезавантаження колективного свідомого, саме з них важливо й почати. Теннессі Вільямс цими темами оперував під різними кутами. «Трамвай» – це особливе прийняття себе тим, хто ти є.

Що для вас було найважчим у створенні вистави?

Найважче було скорочувати геніальний текст. Думки, мережива діалогів, гумор, цілі гірлянди метафор. Це насолода для вуха і душі. Але час нині дуже дорогий…  Важко не було. Можливо, складно, але й цікаво.

Як ви особисто ставитеся до обох героїнь? Чи перетворювали власні тригери на акценти вистави?

Головні героїні – сестри, вони дуже схожі, проте абсолютно по-різному рятуються від складнощів. Мені близький їхній спосіб порятунку в ілюзіях. Дослідивши цю втечу від реальності, можна розібратися і з власними тригерами. Як на мене, у Бланш зі світлом особливий звʼязок, більше треба дивитися у виставі.

Чому цю виставу треба подивитися обов’язково?

Театр сьогодні – наш шанс зберегти й зрозуміти себе. І є тексти, які «оновлюють прошивку». Коли ми з акторами переосмислили пʼєсу, наступила ясність – з цим вже можна працювати. Але це не обовʼязково. Обов’язково думати, що нас наближає до перемоги. Крім донатів, це й колективне дорослішання.

За що похвалили б творчу групу, задіяну у виставі?

Головні ролі виконали Наталя Доля (Бланш), Ольга Гришина (Стелла), Олександр Валюк (Стенлі) та Дмитро Савченко (Мітч). За сценографію та костюми відповідав Пилип Нірод, за пластичне рішення – Ніна Змерзла. Не втомлюсь захоплюватися й вклонятися майстерності кожного, хто був задіяний у цьому проєкті, це дійсно велика удача – працювати з такими людьми. Драйву додавала атмосфера карнавалу Марді гра (Фестиваль Нового Орлеану) – це наші репетиції. Гадаю, це відчуватиметься у виставі. Дуже ціную партнерські стосунки між акторами. Блаженство бачити це й перебувати в колективі, де є довіра, підтримка, співтворчість.

Зі сценографом вистави, Пилипом Ніродом, ми маємо досвід третьої спільної постановки і вже виробили якусь свою «пташину мову», розуміємо одне одного з пів слова. Пилип має багато цікавих ідей і досконало втілює те, що на перший погляд здається нереальним. Загалом, колектив театру працює злагоджено, це викликає повагу й відчуття захищеності.

Я певна, що вибір класичної пʼєси не звужує в часі – навпаки, дозволяє розгорнути його й осмислити роль жінки у цьому часовому проміжку. Якщо вірити, що час не лінійний, а циклічний, ми повертаємось на коло і маємо шанс перезапустити ці процеси. Щось виправити, вже не ходити тими ж збитими стежками. І мати право на гідне життя

Вистава «Трамвай «Жадання» Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки

Також своїми враженнями від роботи над виставою поділилися виконавиці двох головних жіночих ролей – Наталя Доля (Бланш) та Ольга Гришина (Стелла).

Чим особисто вам близька ця вистава?

Наталя Доля: Майже в кожній роботі, занурюючись в матеріал, поступово усвідомлюєш, що все це – про тебе. І вразливість, і втрати, і жорстокість, і порятунок… На початку репетиційного процесу здається: ні, я б так ніколи не вчинила! Але згодом, коли «привласнюєш» собі персонажа, переймаєшся його болем, виправдовуєш будь-які його вчинки, виявляється, ти теж до цього причетний. Теннессі Вільямс казав, що це історія про делікатних людей. Делікатних не лише у своїх проявах, а делікатних по природі. І, так, мені ця тема близька.

Ольга Гришина: Для мене найцінніше – це люди. Наша команда, партнери по сцені. Робота з ними – неймовірний і прекрасний досвід. Я дуже щаслива, що саме такою компанією ми створюємо цю виставу.

Що б зробили на місці головних героїнь?

Наталя Доля: Це питання з розряду таких, на які неможливо дати відповідь, принаймні, чесну. І я зараз кажу не про себе, не про конкретну п’єсу. Насправді ми усі не можемо знати напевно, як би вчинили в тій чи іншій ситуації. Коли людина каже: «Я б ніколи нікого не вбила», це означає лише те, що вона ніколи не потрапляла в обставини, які б примусили б її до цього. Ми не знаємо напевне, як відреагуємо, як вчинимо…

Моя Бланш делікатна, але не пасивна. Вона – борець. Вона протистоїть насиллю. Є у неї такі слова: «Я боролася, я кровʼю стікала, що ще я могла зробити?». Усі люди, навіть делікатні, чинять опір, проте інколи цього може бути замало. Бланш чинить супротив, а Стенлі сприймає це як гру. Жорстокість в тому, що він не проявляє емпатії, не вважає за потрібне заглиблюватися в чиїсь переживання. Тож буває замало просто попросити припинити, сказати, що тобі боляче. Іноді треба кричати, а буває – навіть вдарити, аби людина почула. І де та межа?..

Що б порадили жінкам, що потрапили в такі стосунки, в яких вплутані найближчі люди?

Наталя Доля: Треба говорити. Говорити увесь час. З кимось ділитися. Я завжди казала своєму синові: що б не сталося – скажи мені. Головне, не мовчати. Чинити супротив. Якщо близькі тебе не чують – говори друзям, сусідам…

Що стосується найближчих людей, вплутаних у конфлікти: зазвичай це діти. І вони зчитують стосунки батьків. Оскільки дитина ще не має іншого досвіду, не жила в іншій сім’ї, то з часом вона починає думати, що абʼюз у взаєминах – це нормально. Що це можна терпіти, що так і має бути, не можна розлучатися… По суті, так ми виховуємо наступних жертв: «Ну, вдарив, ну, значить, любить… Треба потерпіти… У сімейному житті буває всяке… У дитини має бути батько…».

Але ж дитина має бачити різні варіанти взаємин у сім’ї, і добре, що у школах, здається, вводять спеціальний предмет, де навчають будувати стосунки. Дитина має вчасно усвідомити, що є прийнятним, а що – ні. У неї має бути приклад. Вона має розуміти, що вихід з абʼюзивних стосунків є. Бо ми іноді не фіксуємо, що ті чи інші прояви близьких людей є абʼюзом, і треба вимагати поваги до себе. І самим себе поважати й любити. Не допускати не лише фізичного насилля, а й цькування, зневажливого ставлення, знецінювання партнером, адже це теж насильство.

Можна не бити людину, але морально зламати. І все, вона буде немов побита. Навіть немов мертва. А всі довкола продовжуватимуть думати, що все нормально

Вистава «Трамвай «Жадання» Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки

Ольга Гришина: Важко відповісти на ці запитання, адже вони стосуються передусім психології. Одне я розумію напевно: на відміну від того часу, коли була написана ця п’єса, сучасний світ більш обізнаний і підготований до таких ситуацій. Будь-де, від інтернет-ресурсів до телевізійних ток-шоу, можна дізнатися, як допомогти собі у критичній ситуації. Психологи, соціальні робітники постійно наголошують на тому, що необхідно захищати власні кордони, бути впевненим у собі, знати, чого хочеш, формувати наміри, прагнення, життєві цілі. Це зводить до мінімуму шанси потрапити в абʼюзивні стосунки.  

Щодо своєї героїні Стелли і її стосунків з чоловіком – я не впевнена, що це класичний абʼюз. Вони обидва доволі непрості, їхні взаємини заплутані, проте, як не дивно, їм добре разом. Вони заповнюють одне одним душевну порожнечу. 

У процесі створення вистави ми, звісно, розбирали матеріал, щось вигадували, щось домислювали, в чомусь відштовхувалися від автора, і дійшли згоди, що всі комплекси героїв, їхні тригери, нерозв’язані проблеми тягнуться з дитинства. Про це майже нічого не написано в п’єсі, автор дає лише натяки, а далі можна фантазувати. Думаю, досить проблемними були стосунки батьків сестер. Доказ тому – і екзальтовані прояви Бланш, і втеча молодої Стелли з батьківського дому. Низка вчинків і подій привела її саме до такого чоловіка, яким є Стенлі, і саме до таких стосунків, і мені здається, це їх влаштовує. Це не влаштовує увесь світ, не влаштовує Бланш, яку лякає їхня ненаситність одне одним, вона воліла б вихопити сестру з таких стосунків, але Стеллі й Стенлі так комфортно. Все начебто «за згодою сторін».

Щодо порад: невдячна це справа – коментувати чиїсь стосунки. Одне можна сказати напевно: якщо в житті щось таке трапляється (а це може статися і з жінкою, і з чоловіком), перш за все, треба розбиратися з собою, набувати внутрішньої сили, впевненості у собі, аби не давати можливості партнеру маніпулювати тобою. У разі якщо людина не відчуває внутрішньої сили, не може вирватися сама, важливо не боятися казати про це комусь, просити про допомогу. Друзі, які раді б допомогти, не завжди знають, як це зробити, проте є психологи. Є фахівці, які знають вихід з будь-якої ситуації, тому не варто соромитися цього. Треба йти й пропрацьовувати проблеми. Це нормально. Ба більше, зараз навіть популярно мати свого психолога. Тож варто бути сміливішими, аби врятувати себе.