«Трамвай «Жадання»: вистава про прийняття себе тим, хто ти є
24 січня 2005 в Театрі Лесі Українки вперше вийде знаменита пʼєса Теннессі Вільямса
24 січня 2005 в Театрі Лесі Українки вперше вийде знаменита пʼєса Теннессі Вільямса
Психологічна драма «Трамвай «Жадання» на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки вийде у постановці Олени Щурської. На запитання, про що пʼєса «Трамвай «Жадання», її автор Теннессі Вільямс відповідав так: «Це прохання про розуміння делікатних людей». І це важлива тема в усі часи, адже, на жаль, і зараз, через 80 років після її написання, світ без насилля все ще залишається утопією. Навмисна жорстокість, її витоки, наслідки, способи протистояння, а головне, алгоритм дій у разі, якщо насильство, психологічне чи фізичне, все-таки сталося, – ось неповний перелік тем, про які варто говорити. Тож і зараз цей класичній твір не втратив своєї актуальності.
Саме це цю пʼєсу Теннессі Вільямс свого часу отримав Пулітцерівську премію і навіть був номінований на «Оскар» як автор сценарію фільму з Вів’єн Лі та Марлоном Брандо. Вільямс писав свою п’єсу у Новому Орлеані, де й відбуваються події, і, виявляється, тоді там дійсно ходив трамвай по такому дивному маршруту – «Жадання».
Премʼєра «Трамваю «Жадання» відбулася в театрі «Етель Баррімор» у Нью-Йорку 3 грудня 1947 року. Роль Стенлі Ковальськи зіграв 23-річний Марлон Брандо, Бланш – 38-річна Джесіка Тенді, Стелли – Кім Хантер, Мітча – Карл Молден. Після виходу однойменного фільму (до речі, знятого усього за 36 днів) Брандо, практично невідомий на момент кастингу, став однією з головних голлівудських зірок і отримав першу з чотирьох номінацій на «Оскар» за найкращу чоловічу роль. З Вівʼєн Лі, виконавицею Бланш Дюбуа, трапилася інша історія – ця роль призвела її до божевілля та захворювання на гостру форму біполярного розладу (маніакально-депресивного психозу), яке в результаті опосередковано вплинуло і на її відхід з життя у віці 53 років. У 1995 році було знято рімейк картини.
Театр Лесі Українки не раз звертався до драматургії Теннессі Вільямса – на його сцені йшли вистави «Кішка на розпеченому даху» та «Татуйована троянда». Проте «Трамвай «Жадання», підготовка до показу якого тривала пів року, в репертуарі театру з’явиться вперше. І не випадково – тема абʼюзу наразі дуже актуальна.
Режисеркою вистави є жінка – Олена Щурська. У двох головних ролях – теж жінки: Наталя Доля (Бланш) та Ольга Гришина (Стелла)
Тож як медіа, що найперше розповідає про жінок, ми не могли оминути нагоди докладно поговорити про цю виставу з її творчинями. Режисерка вистави Олена Щурська розставила ключові акценти у роботі з матеріалом й відповіла на питання, що цікавили нас найперше (певні, і наших читачок теж).
Для мене п’єса вбирає в себе дуже багато болючих тем. Це і соціальна нерівність, і насильство, і толерантність суспільства до нього, і відмирання старого світу й народження, болюче, в муках, нового світу з новими цінностями (хоча ми розуміємо, що цінності не можуть бути нові, може бути підміна).
Та одна з ключових тем – місце в суспільстві делікатних, вразливих людей, і чому саме вони стають жертвами, зазнаючи осуду суспільством. Ми маємо збагнути: доки жертву звинувачуватимуть у тому, що вона спровокувала на насильство стосовно себе, ми не зсунемось з мертвої точки. Впізнавано, коли країну звинувачують у тому, що вона спровокувала агресора? Або жінку, що вона спровокувала ґвалтівника чи абʼюзера? Такої ж природи претензії до представників нетрадиційної орієнтації. Це ті питання, які треба було ставити вчора. Тож, коли ми сьогодні говоримо про перезавантаження колективного свідомого, саме з них важливо й почати. Теннессі Вільямс цими темами оперував під різними кутами. «Трамвай» – це особливе прийняття себе тим, хто ти є.
Найважче було скорочувати геніальний текст. Думки, мережива діалогів, гумор, цілі гірлянди метафор. Це насолода для вуха і душі. Але час нині дуже дорогий… Важко не було. Можливо, складно, але й цікаво.
Головні героїні – сестри, вони дуже схожі, проте абсолютно по-різному рятуються від складнощів. Мені близький їхній спосіб порятунку в ілюзіях. Дослідивши цю втечу від реальності, можна розібратися і з власними тригерами. Як на мене, у Бланш зі світлом особливий звʼязок, більше треба дивитися у виставі.
Театр сьогодні – наш шанс зберегти й зрозуміти себе. І є тексти, які «оновлюють прошивку». Коли ми з акторами переосмислили пʼєсу, наступила ясність – з цим вже можна працювати. Але це не обовʼязково. Обов’язково думати, що нас наближає до перемоги. Крім донатів, це й колективне дорослішання.
Головні ролі виконали Наталя Доля (Бланш), Ольга Гришина (Стелла), Олександр Валюк (Стенлі) та Дмитро Савченко (Мітч). За сценографію та костюми відповідав Пилип Нірод, за пластичне рішення – Ніна Змерзла. Не втомлюсь захоплюватися й вклонятися майстерності кожного, хто був задіяний у цьому проєкті, це дійсно велика удача – працювати з такими людьми. Драйву додавала атмосфера карнавалу Марді гра (Фестиваль Нового Орлеану) – це наші репетиції. Гадаю, це відчуватиметься у виставі. Дуже ціную партнерські стосунки між акторами. Блаженство бачити це й перебувати в колективі, де є довіра, підтримка, співтворчість.
Зі сценографом вистави, Пилипом Ніродом, ми маємо досвід третьої спільної постановки і вже виробили якусь свою «пташину мову», розуміємо одне одного з пів слова. Пилип має багато цікавих ідей і досконало втілює те, що на перший погляд здається нереальним. Загалом, колектив театру працює злагоджено, це викликає повагу й відчуття захищеності.
Я певна, що вибір класичної пʼєси не звужує в часі – навпаки, дозволяє розгорнути його й осмислити роль жінки у цьому часовому проміжку. Якщо вірити, що час не лінійний, а циклічний, ми повертаємось на коло і маємо шанс перезапустити ці процеси. Щось виправити, вже не ходити тими ж збитими стежками. І мати право на гідне життя
Також своїми враженнями від роботи над виставою поділилися виконавиці двох головних жіночих ролей – Наталя Доля (Бланш) та Ольга Гришина (Стелла).
Наталя Доля: Майже в кожній роботі, занурюючись в матеріал, поступово усвідомлюєш, що все це – про тебе. І вразливість, і втрати, і жорстокість, і порятунок… На початку репетиційного процесу здається: ні, я б так ніколи не вчинила! Але згодом, коли «привласнюєш» собі персонажа, переймаєшся його болем, виправдовуєш будь-які його вчинки, виявляється, ти теж до цього причетний. Теннессі Вільямс казав, що це історія про делікатних людей. Делікатних не лише у своїх проявах, а делікатних по природі. І, так, мені ця тема близька.
Ольга Гришина: Для мене найцінніше – це люди. Наша команда, партнери по сцені. Робота з ними – неймовірний і прекрасний досвід. Я дуже щаслива, що саме такою компанією ми створюємо цю виставу.
Наталя Доля: Це питання з розряду таких, на які неможливо дати відповідь, принаймні, чесну. І я зараз кажу не про себе, не про конкретну п’єсу. Насправді ми усі не можемо знати напевно, як би вчинили в тій чи іншій ситуації. Коли людина каже: «Я б ніколи нікого не вбила», це означає лише те, що вона ніколи не потрапляла в обставини, які б примусили б її до цього. Ми не знаємо напевне, як відреагуємо, як вчинимо…
Моя Бланш делікатна, але не пасивна. Вона – борець. Вона протистоїть насиллю. Є у неї такі слова: «Я боролася, я кровʼю стікала, що ще я могла зробити?». Усі люди, навіть делікатні, чинять опір, проте інколи цього може бути замало. Бланш чинить супротив, а Стенлі сприймає це як гру. Жорстокість в тому, що він не проявляє емпатії, не вважає за потрібне заглиблюватися в чиїсь переживання. Тож буває замало просто попросити припинити, сказати, що тобі боляче. Іноді треба кричати, а буває – навіть вдарити, аби людина почула. І де та межа?..
Наталя Доля: Треба говорити. Говорити увесь час. З кимось ділитися. Я завжди казала своєму синові: що б не сталося – скажи мені. Головне, не мовчати. Чинити супротив. Якщо близькі тебе не чують – говори друзям, сусідам…
Що стосується найближчих людей, вплутаних у конфлікти: зазвичай це діти. І вони зчитують стосунки батьків. Оскільки дитина ще не має іншого досвіду, не жила в іншій сім’ї, то з часом вона починає думати, що абʼюз у взаєминах – це нормально. Що це можна терпіти, що так і має бути, не можна розлучатися… По суті, так ми виховуємо наступних жертв: «Ну, вдарив, ну, значить, любить… Треба потерпіти… У сімейному житті буває всяке… У дитини має бути батько…».
Але ж дитина має бачити різні варіанти взаємин у сім’ї, і добре, що у школах, здається, вводять спеціальний предмет, де навчають будувати стосунки. Дитина має вчасно усвідомити, що є прийнятним, а що – ні. У неї має бути приклад. Вона має розуміти, що вихід з абʼюзивних стосунків є. Бо ми іноді не фіксуємо, що ті чи інші прояви близьких людей є абʼюзом, і треба вимагати поваги до себе. І самим себе поважати й любити. Не допускати не лише фізичного насилля, а й цькування, зневажливого ставлення, знецінювання партнером, адже це теж насильство.
Можна не бити людину, але морально зламати. І все, вона буде немов побита. Навіть немов мертва. А всі довкола продовжуватимуть думати, що все нормально
Ольга Гришина: Важко відповісти на ці запитання, адже вони стосуються передусім психології. Одне я розумію напевно: на відміну від того часу, коли була написана ця п’єса, сучасний світ більш обізнаний і підготований до таких ситуацій. Будь-де, від інтернет-ресурсів до телевізійних ток-шоу, можна дізнатися, як допомогти собі у критичній ситуації. Психологи, соціальні робітники постійно наголошують на тому, що необхідно захищати власні кордони, бути впевненим у собі, знати, чого хочеш, формувати наміри, прагнення, життєві цілі. Це зводить до мінімуму шанси потрапити в абʼюзивні стосунки.
Щодо своєї героїні Стелли і її стосунків з чоловіком – я не впевнена, що це класичний абʼюз. Вони обидва доволі непрості, їхні взаємини заплутані, проте, як не дивно, їм добре разом. Вони заповнюють одне одним душевну порожнечу.
У процесі створення вистави ми, звісно, розбирали матеріал, щось вигадували, щось домислювали, в чомусь відштовхувалися від автора, і дійшли згоди, що всі комплекси героїв, їхні тригери, нерозв’язані проблеми тягнуться з дитинства. Про це майже нічого не написано в п’єсі, автор дає лише натяки, а далі можна фантазувати. Думаю, досить проблемними були стосунки батьків сестер. Доказ тому – і екзальтовані прояви Бланш, і втеча молодої Стелли з батьківського дому. Низка вчинків і подій привела її саме до такого чоловіка, яким є Стенлі, і саме до таких стосунків, і мені здається, це їх влаштовує. Це не влаштовує увесь світ, не влаштовує Бланш, яку лякає їхня ненаситність одне одним, вона воліла б вихопити сестру з таких стосунків, але Стеллі й Стенлі так комфортно. Все начебто «за згодою сторін».
Щодо порад: невдячна це справа – коментувати чиїсь стосунки. Одне можна сказати напевно: якщо в житті щось таке трапляється (а це може статися і з жінкою, і з чоловіком), перш за все, треба розбиратися з собою, набувати внутрішньої сили, впевненості у собі, аби не давати можливості партнеру маніпулювати тобою. У разі якщо людина не відчуває внутрішньої сили, не може вирватися сама, важливо не боятися казати про це комусь, просити про допомогу. Друзі, які раді б допомогти, не завжди знають, як це зробити, проте є психологи. Є фахівці, які знають вихід з будь-якої ситуації, тому не варто соромитися цього. Треба йти й пропрацьовувати проблеми. Це нормально. Ба більше, зараз навіть популярно мати свого психолога. Тож варто бути сміливішими, аби врятувати себе.