Соломія Івахів: талановита скрипалька, що знайомить світ з українською музикою

Українська скрипалька Соломія Івахів, відома як солістка й виконавиця камерної музики, мешкає у США. Ще у 17-річному віці, пройшовши конкурсний відбір серед 160 претендентів з різних країн світу, вона стала студенткою всесвітньо відомого Музичного інституту у Філадельфії. Зараз Соломія є професоркою музики (скрипка й альт) і завідувачкою струнного відділу в Університеті Коннектикуту (США), викладає у Консерваторії Лонджі в Бостоні. Також вона регулярно дає концерти з відомими симфонічними оркестрами й записує диски класичної і сучасної інструментальної музики. А ще невпинно популяризує українську музику і з 2010 року є артистичним директором Музичної серії Українського інституту Америки у Нью-Йорку. Багато з її компакт-дисків теж присвячені Україні. Так, у 2016 році вийшов диск «Шлях до Свободи – 100 років українськoї нової класичнoї музики» («Ukraine – Journey to Freedom»), у  2021-му – «Поеми та рапсодії», записаний з Національним симфонічним оркестром України, у 2023-му – скрипкові сонати Віктора Косенка, Сергія Борткевича й Мирослава Скорика, записані з піаністом Стівеном Беком (альбом номінований на Grammy).

Цьогоріч Соломія Івахів також презентує новий компакт-диск – альбом колядок «Ukrainian Christmas» («Українське Різдво») від престижної американської дистрибуційної компанії Naxos. Вона особисто приїде на його презентацію в Україні в середині грудня.

«Україна подарувала світові одну із найпопулярніших різдвяних мелодій – Carol of the Bells. Й нарешті прийшов час, коли більшість знає, що ця мелодія – саме українська. Але ж є ще сотні чудових, витончених традиційних українських колядок, які світовому слухачеві треба донести», – говорить вона. Зокрема, до збірки увійшли такі мелодії як «По всьому світу стала новина», «Добрий вечір тобі!», «Бог ся рождає», «Нова радість стала» та інші. Це мелодії дитинства Соломії, які вона співала разом з батьками, ходячи з колядою до знайомих та родичів. Адже традиція святкувати Різдво у Львові зберігалася завжди, і в совєцькі часи також, попри заборону на все українське й обережність, з якою треба було все те робити.

Соломіє, з того часу, як ви пройшли конкурсний відбір і потрапили на навчання в музичний інститут Філадельфії, минуло багато часу, але це неймовірно. Чи пам’ятаєте ви свої відчуття тоді, свої враження від перших днів навчання й від того, як це взагалі – адаптуватися юній українці в цьому дорослому середовищі мало того що професіоналів, та ще й іноземців?

Я добре памʼятаю ці відчуття непевності, невідомості… Коли я приїхала на навчання, то слабо володіла англійською мовою. До того ж приїхала з іншого континенту, культури, побуту… Тут все було досить незвичним, але бажання вчитися й грати на скрипці якось допомагало долати початкові труднощі. Мені дали один рік для вдосконалення англійської. Таке практикувалося в Куртіс Інституті: приймали студентів на основі музичного таланту й очікували, що основну програму навчання підтягнемо згодом. Мій одногрупник, славний піаніст з Китаю Лан Лан, також сидів зі мною за однією партою на курсах англійської мови. Але назагал філософія чи традиції виховання студентів-музикантів були дуже доброзичливими і, можна сказати, викладачі, професура, диригенти, декан і ректор ставилися до нас терпляче і з повагою.

Моє покоління мало дещо інакшу долю, ніж теперішнє. Тоді мало хто в світі знав про Україну і про те, хто ми є. Колишні совєтські студенти, які навчалися в Куртісі, ставилися досить агресивно, не раз насміхалися, що моя попередня музична освіта в Україні їм невідома. А через мою українську мову зневажливо називали мою спеціальну музичну школу «українським народним училищем»… Хоча були й справжні друзі серед освічених, інтелігентних студентів. Тому я завжди відчувала відповідальність та потребу і обовʼязок тяжко працювати, скористатися з наявних можливостей та вповні розвинутися в такому професійно інтенсивному середовищі. 

До речі, у багатьох з тих постсовєтських вихідців не склалася карʼєра. Вони очікували, що їм «подадуть концерти на тарілці», бо вони «того заслуговують».

Ви перша українка, яка стала концертмейстером симфонічного оркестру, зокрема, Куртісовського симфонічного оркестру та Tanglewood music center. Які риси, суто українські, суто жіночі, суто людські, на вашу думку, допомагали вам досягати тих висот, які ви досягли?

Мабуть, наполегливість, відповідальність та доброзичливість до людей.

Ким ви себе зараз більше відчуваєте – українкою чи американкою? Чи, можливо, людиною світу? Що в собі українського плекаєте, як зберігаєте свою ідентичність в інтернаціональній американський системі протягом стількох років?

Я народжена в Україні, мешкаю у США, маю друзів по цілому світу. Дуже заангажована в українській громаді (зокрема, в Українському Інституті Америки, де керую музичною серією MATI). Постійно пропагую українську культуру, заохочую своїх американський колег виконувати українську музику. Спілкуюся як англійською, так і українською практично щоденно. Мені здається, що я є людиною світу, яка не байдужа до глобальних проблем, відкрита до інших культур, цікавиться ними та думає широкими масштабами. 

Водночас я не лише заангажована у музичному житті. Наприклад, в Університеті Штату Конектикуту я приділяю час так званій Українській робочій групі (Ukraine working group). За її участі я допомогла встановити контакт з Українським Католицьким Університетом (Львів) і скоординувати співпрацю між школою бізнесу Університету Коннектікут (UConn business school) та школою бізнесу УКУ.

Зараз намагаємося налагодити звʼязок між Могилянкою та Університетом Коннектікуту (UConn) в сфері правильного документування злочинів війни. В Університеті штату Коннектикут є відділ, який над цим працює, оскільки суддя у Нюрнберзькому процесі над нацистськими злочинцями Сенатор Крис Дод походив зі Штату Коннектикут. Власне, тут на його честь створили кафедру, яка займається документуванням воєнних злочинів.

Також в Університеті Штату Коннектикут розглядають можливість тренування і навчання соціальних працівників (social workers), які будуть допомагати людям, травмованим війною в Україні. Я намагаюся сконтактувати відповідних спеціалістів та інституції для цієї співпраці. 

Отже, так, я є людиною світу, яка намагається підтримувати в активному стані свої світові контакти. В Українському Інституті Америки відбуваються різні заходи з дипломатами різних країн, громадськістю Нью-Йорка щодо всебічної підтримки України в боротьбі з брутальною агресією.

У вашому репертуарі є твори, які написані спеціально для вас. Як відбувається цей процес, як вгадати настрій, коли саме під вас щось пишеться? Як ви узгоджуйте теми чи жанри цих творів?

З композиторами, які написали для мене твори, я маю теплі робочі відносини. Їхня музика мені дуже імпонує, а композиторам – мабуть, моя манера виконання. З Богданом Кривопустом ми працюємо тематично – от щойно вийшов свіжий альбом «Українське Різдво» з 12-ма колядами, аранжованими ним для скрипки та оркестру. Також у травні 2024 року Богдан написав «Українську сюїту», одна з частин якої побудована на пісні «Кед ми прийшла карта».

В Олександра Щетинського 25 лютого 2022 року я замовила «Тріо війни» для труби, скрипки та фортепіано. Також Леонід Грабовський написав для мене твір. А маестро Євген Станкович написав і присвятив мені «Дотик Янгола», премʼєра якого відбулася у Карнегі голл у 2013 році, а також твір «Від Хрещатику до Менгеттену».

Ви граєте на скрипці. Чому саме скрипка, а не фортепіано або, скажімо,  віолончель? Як відбулося ваше знайомство зі скрипкою в дитинстві, чи було одразу відчуття, що це – ваша друга натура? Ви її вибрали чи вона вас? І так само з музикою – ви одразу хотіли цьому вчитися чи любов до музики зʼявилася в процесі навчання? 

Мама привела мене у Львівську спеціальну школу ім. Соломії Крушельницької на прослуховування, і комісія попросила щось їм заграти. Я тоді ще не знала нот, не брала уроків гри на фортепіано, не вміла грати, але, маючи добрий слух, підбирала собі вдома знайомі мелодії на чорних чи білих клавішах одним пальцем. Гадаю, я була одна така на прослуховуванні. А коли хтось із комісії запитав мене, який твір я буду для них грати, то я попросила, щоби вони щось заспівали, і я тоді би повторила для них мелодію, тицькаючи пальцем по клавішах.

Дотепер дивуюся своїй сміливості 🙂 Директор школи розсміявся з моєї наївності, але зрозумів, що маю добрий слух. І запитав, чи хотіла би я вчитися грати на скрипці, на що я відповіла згодою.

У нас в хаті було піаніно, і мама планувала, що я стану піаністкою. Я боялася сказати мамі, що мене прийняли в клас скрипки, про це вона довідалася лише з повідомлення, яке надійшло поштою, що мене прийняли у школу Соломії Крушельницької на скрипку. У паніці мама почала радитися зі знайомими, що робити, бо скрипки в хаті не було. І професор консерваторії пан Мирон Кушнір порадив, щоби мама записала мене на віолончель – як перспективніший для майбутнього працевлаштування інструмент. Після того мама усвідомила, що скрипку легше носити ніж віолончель… і залишила мене навчатися грі на скрипці та додатково – інтенсивно на фортепіано.

Після чотирьох років навчання потрібно було вирішити, який інструмент більше подобається, і це був момент істини: скрипка – це мій голос та доля.

Взагалі мої батьки були дуже прогресивні: я у дитячому віці також співала у «Дударику». Там познайомилася з цікавими особистостями – хлопцями, з якими дотепер товаришую. Отже, хор  «Дударик» насправді є не лише хором хлопчиків, але й дівчинки.

Ви навчалися у великих людей, знаменитих і професійних музикантів. Хто з них дав вам найкращу або найпам’ятнішу пораду у музичній справі, у житті, можливо, у взаєминах, якої ви й досі дотримуєтеся?

Так, я мала щастя навчатися у дуже славних музикантів-педагогів. Це, зокрема, Рафаел Друян, Джозеф Сільверстайн, Іда та Ані Кавафіан, Памела Френк, а ще мала спілкування з президентом Інституту Гарі Графманом… Вони мене також виховали як особистість, не лише як музикантку. Початкам навиків гри на скрипці я завдячую професорці Львівської Музичної Академії Оресті Ванькович-Когут.

Розкажіть про ваш новий проєкт – альбом «Українське Різдво», реліз якого днями відбувся у США і об’єднав 12 мелодій відомих українських колядок, записаних із симфонічним оркестром. Що це означає для вас, як над ним працювалося? Що відчули, коли його випустили? Якою бачите його місію?

Місія цього альбому – обʼєднати світ: українців в Україні, українців поза межами України, неукраїнців, які підтримують Україну, та донести прекрасні мелодії наших коляд слухачам. Усі знають, що «Щедрик» – це українська щедрівка, але ж, окрім неї, є стільки інших мелодій. Тому ідея альбому щодо запису суто інструментальної музики, без слів, зосередження на мелодії прийшла до мене ще пару років тому, перед пандемією.

Хотілося зробити запис коляд, які би легко, невимушено слухалися, і необовʼязково в концертному залі. А й у товаристві, наприклад, під час гостини, коли люди спілкуються, а музика звучить як фон (background music).

Почалася війна, і я знала, що відкладати з проєктом не можна, важливо якраз зараз заохотити Богдана Кривопуста написати, а потім записати в Україні диск. Я приїхала до Львова 26 листопада 2023 року, і ми відразу розпочали записи. А згодом, 24 лютого 2024 року, завершили їх. Сподіваюся, що альбом зацікавить американські радіостанції. Я мала успіх з попередніми альбомами – їх часто виконували на Публічному радіо в США, SiriusXM.

Якою планується промоція в Україні? В середині грудня ви виступите Києві та Львові, на філармонійних сценах обох міст. Що відчуваєте напередодні цих концертів, чого від них очікуєте? 

Я приїжджаю за два дні до першого концерту. Не буду мати часу на адаптацію, зміну часового поясу, проте очікую, що слухачі прийдуть, і їм сподобається нетрадиційна (без голосу, трохи у легшому, можна сказати, голлівудському стилі), коляда.

З приємністю чекаю зустрічі у Львові з дизайнеркою Христиною Рачицькою, яка працює над сукнею, яку буду вдягати на концерти. Христина – дуже талановита мисткиня, і я з нетерпінням чекаю її витвір, адже хочеться, щоби українські елементи були присутні на сцені і візуально, і слухово.

Які маєте плани надалі? Про що мрієте? 

Мрію про те, що й інші, – щоби Україна виграла війну, сусідня імперія розкололася, був мир та спокій у світі… І, може, мрії таки збуваються?