Фото Natascha Reiterer

Українська поетка, прозаїкиня, журналістка, волонтерка – так презентує Юлію Ілюху Вікіпедія. «Я народилася в Харківській області, але половину свого життя прожила в Харкові – вчилася тут в університеті, працювала журналісткою на телебаченні і в друкованих виданнях. Тобто, писала якісь тексти, але не художні, – розповідає вона. – А, власне, художні тексти я почала писати від бажання заробити. Я завжди розказую цю смішну історію: коли я працювала на телебаченні, якось ми знімали сюжет про переможців літературного конкурсу Харкова. Нагородження відбувалося в грудні, і там, крім дипломів, були ще й грошові премії. А в грудні якраз гроші ніколи не зайві, подарунки і все таке. І я подумала, що теж наступного року спробую, напишу щось і відправлю на конкурс. Так я написала своє перше оповідання «Сірий» й відправила на конкурс. І перемогла. Потім я щороку подавала туди оповідання і стабільно перемагала, згодом почала писати вірші, публіцистику, теж подавала і перемагала. І років через 7-8 у конкурсі, я так розумію, через мене змінили правила: відтепер переможці попередніх років не могли більше перемагати. Та на той момент у мене назбиралося вже досить оповідань, щоб у 2016 році вийшла моя перша книжка «Неболови. Навчи мене мріяти». Багато з них про війну 2014 року, адже я активно займалася волонтерством».

Ця книжка увійшла до довгого списку «Книги року ВВС-2016», але далі не пройшла. Потім Юлія стала авторкою багатьох книжок для дітей, які писала передусім для сина (зараз йому 12 років). «І тестувала на ньому, – сміється Юлія. – Про перші книжки він відгукувався: ну, нічого так, але… А потім я написала серію про пригоди кота Мурка Мняуска, і от вона у нього є найулюбленішою». Паралельно Юлія писала й романи для дорослої аудиторії, вірші. І у 2024-му таки ж отримала премію ВВС – вже за книгу «Мої жінки». Вона дуже красива й дуже пронизлива. Прочитавши її буквально за пару годин, потім довго ще повертаєшся до цих жіночих історій, кожна з яких – особлива.

Власне, ми зустрілися з Юлією, щоб поговорити найперше про жінок. А поговорили про все, бо коли ви на одній хвилі, розмова сама плине, і її так важко завершити…

Фото Natascha Reiterer 
Юліє, ваша книга «Мої жінки», написана під час повномасштабного вторгнення, отримала чимало премій, в тому числі стала «Книгою року ВВС 2024». Таким чином ви закрили гештальт, адже перша ваша книга також номінувалася на цю премію. Це стало для вас несподіванкою чи ви цього очікували?

Так, це було для мене великою несподіванкою. Я цього не очікувала і навіть не приготувала якусь вдячну промову. Перша моя книжка «Неболови» увійшла в довгий список, а потім ще дві книжки входили до довгих списків, але я ніколи не проходила в короткий список. І коли я побачила, що «Мої жінки» в короткому списку, вже була тому дуже рада. Але ніяк не сподівалася, що виграю цей конкурс, хоча це й було однією з моїх цілей, яку я мала перед собою як авторка. До речі, після нагородження журналісти запитували, чи було це мрією, на що я відповіла, що мрія в мене лише одна, як і в усіх українців.

А нагорода «Книга року ВBC» була однією з цілей, до якої я йшла 8 років. І я рада, що її досягла

Юлія на презентації книги. Фото Helene Thuemmel
Це дуже сильна книга. Як виникла її ідея? Чому саме така назва? Читала, що першою історією була історія про жінку, яку тривога застала у ванній і яка боялася померти – «без трусів, голою, з мокрою головою і неголеними ногами»

Ідеї взагалі не було – на той момент, коли я почала писати ці історії про жінок, з яких і народилася книга, яку я не планувала писати. Бо зазвичай я підходжу до писання дуже сплановано. Я складаю синопсис, якщо це проза, бо вірші пишуться інакше. І, маючи структуру майбутнього твору, ставлю собі дедлайн, розробляю план роботи на щодень.

Але книжку «Мої жінки» я не планувала писати і не думала, що це буде книжка. Я просто написала першу історію про жінку, яка боялася лягати спати без трусів, виклала її у фейсбук і поставила цей хештег – мої жінки. Не можу пояснити, чому я це робила. Я просто виклала цю історію у фейсбук і пішла спати. А на ранок побачила, що вона отримала дуже багато реакцій і коментарів від жінок, які впізнавали себе у тій безіменній жінці, героїні моєї історії. Я продовжила писати ці історії і викладати – не плануючи їх збирати, структурувати, видавати у вигляді книжки. Мені просто треба було їх записати, викласти. Це була така внутрішня потреба. Можливо, це було для мене своєрідною психотерапією – прописування цих жіночих історій.

Але коли перекладачка Ганна Лелів, яка врешті й переклала цю книжку англійською, написала мені й запропонувала перекладати ці історії, я зрозуміла, що, мабуть, треба задуматися про те, щоб упорядкувати їх і видати книжкою. І майже водночас мені написала перекладачка на італійську мову Марина Соріна. Вона харківʼянка, але більше 25 років живе в Італії. Вона теж почала перекладати ці історії. Таким чином ми продовжували працювати паралельно втрьох – я дописувала, а вони перекладали.

І коли я дописала ці історії, а їх 40, майже одночасно був готовий переклад цього тексту двома мовами

Юлія з українським виданням книги «Мої жінки» і її перекладом. Фото Богдана Гриців
А як ви шукали чи збирали історії? Чи всі вони реальні, чи є також і вигадані? Чи є серед них автобіографічні?

Я їх не шукала й не збирала. У книжці є три історії про мене. Які саме? Я завжди кажу лише про одну – про жінку, «яка сірого лютневого ранку із сонним сином, кішкою та двома парами трусів залишила свій дім». А решту хай читають і вгадують.

Є історії, написані після прочитання новин, коли мене щось чіпляло і створювалася історія, але не ідентична реальній. Можу сказати, що більшість історій у цій книжці – це історії, які мною вигадані. Це не історія однієї конкретної жінки, а історія усіх українських жінок разом. Та разом з тим принаймні один упізнаваний факт у книжці є, це жінка з яскравим манікюром, але я не приватизувала цю історію.

Яка історія є для вас особливою чи тією, що згадується найперше? Мене чомусь найбільше вразила історія про жінку, яка вийшла за молоком, а її будинок розбомбило. Але у неї нікого там не було, і уперше в житті жінка зраділа, що у неї не було нікого… Якась така пронизлива парадоксальність.

Я майже завжди читаю першу історію про жінку, яка боялася лягати спати без трусів, бо це дуже яскравий образ, який показує життя в Україні, також читаю історію про жінку, яка залишила свій дім. А ще історію про те, як одна жінка щодня їла себе за те, що поїхала, а по інший бік кордону інша жінка щодня їла себе за те, що залишилася. І майже завжди я читаю останню історію про жінку, яка викинула валізу з потяга, бо якраз харківʼяни, коли її читають, впізнають Харків навесні 2022 року.

Я виїхала з міста 24-го лютого, завезла сина до своїх батьків у Харківській області і повернулася до Харкова. Оскільки я раніше займалася волонтерством і збирала тактичні аптечки, на мене посипалися запити. Тоді абсолютно нічого не було, навіть бинти ми шукали поштучно в аптеках, бо все було зачинено й розбито. Я повернулася до Харкова, бо в селі, де живуть мої батьки, я не могла координувати цю роботу.

Юлія з сином. Фото з особистого архіву

Потім разом з сином влітку ми поїхали за кордон, бо мене запросили на письменницьку резиденцію в Австрію. Але весну 2022-го я провела в Харкові

Харків навесні 2022 року. Фото з особистого архіву
Що вас тригерило в процесі збирання й написання цих історій? Як ви сама справляєтеся з травмою війни?

Знаєте, я доволі жорстка людина. Війна навчила мене не миритися з тим, що тобі не подобається, не бути зручною, не тримати біля себе людей, з якими тобі не по дорозі. І коли я писала тексти, мене не тригерило нічого, мені було просто потрібно записати, і тексти до мене самі приходили. Я не могла дочекатись, щоб син заснув, бо в мене в голові воно склалося, і мені страшенно хотілося сісти це й записати. Я їх писала вдома, в потягах, в готелях. І, як я сказала, вони були для мене своєрідною психотерапією, прописуванням травматичного досвіду, отриманого в Харкові навесні 2022 року. Я потім довгий час не могла писати, аж за півроку від початку повномасштабного вторгнення почала писати вірші, які увійшли до збірки «Графоманські вірші», а книжка «Мої жінки» стала квінтесенцією виписування цієї травми. Перша історія була написана приблизно у жовтні 2022-го.

А чому історій саме 40? Це такий задум чи просто так вийшло?

Просто так вийшло. Я написала трішки більше, але не всі історії мені сподобалися, і деякі я прибрала. Не було якоїсь концепції, це просто внутрішнє.

Видання книги дуже гарне, власне, це артбук. До роботи було залучено багато ілюстраторок. Як ви їх обирали? І те, що над книжкою про жінок працювали тільки жінки, було принциповим моментом?

Так, це було принципово, оскільки й книжка називається «Мої жінки». А добирали ілюстраторок дуже просто. Видавництво «Білка» оголосило конкурс, і всі охочі могли надсилати свої роботи, створені вже після повномасштабного вторгнення, щоб ми їх розглянули й відібрали. І, власне кажучи, ми відібрали майже всі. Вони різні, і вони не є прямими ілюстраціями до моїх текстів, тому в книжці я розставляла зображення на свій розсуд.

Обкладинку обирали спільно з видавництвом, і зійшлися на тому, що ось те зображення переплетених жінок з квіткою дуже добре ілюструє концепцію книжки. Єдине, що воно було в кольоровому рішенні, а ми одразу вирішили, що книжка буде чорно-біла. Тільки квітку зробили червоною. Ця обкладинка була використана не лише для українського видання, а також для перекладу книги у Франції, і щойно я отримала листа від британського видавництва, що вони теж хочуть використати її для книжки, яка вийде в Великобританії.

Оскільки книга видана двома мовами, вона одразу розглядається як інструмент культурної дипломатії?

Цю книжку ми зробили двомовною, бо на тоді вже був готовий англійський переклад, а також щоб вона могла стати гарним подарунком іноземцям. І в той же час зробити свій внесок у збільшення поінформованості про війну в Україні.

Наразі «Мої жінки» вже перекладені італійською, словацькою, англійською. Які переклади ще є або плануються?

Спершу книжка вийшла італійською, навіть до того, як вона вийшла в Україні – це було у лютому 2024 року. Вона ілюстрована українською художницею Іриною Сажинською. Потім книжка вийшла у Словаччині, ілюстрована словацькою художницею Світланою Фіаловою. Книжка також вийшла англійською в США в перекладі Ганни Лелів, також в Австрії німецькою, там на обкладинці зображення, яке створила художниця з Маріуполя. Також книжка вийшла у Франції, у видавництві, яке називається «Жінки», і там використали, як я вже сказала, українську обкладинку. Ця книга менша за форматом. Там лише французький текст без ілюстрацій, і українське та французьке видання я називаю «мама і доця».

Крім того, книжка вийшла у Швеції. І цього року вийдуть мінімум п’ять перекладів: польською, грецькою, іспанською, литовською, болгарською.

Наступного року вийдуть переклади латвійською, фінською та ще раз англійською мовами

Фото Сашка Бринзи
Це вже вражаючий список. Виходить, книжка дуже актуальна для зарубіжної аудиторії. Ви очікували, що вона так зайде?

Не можу сказати, що книжка прямо зайшла, бо на те, щоб ці переклади були, я дуже багато працювала. На моє глибоке переконання, основне завдання української літератури й культури зараз – це максимально доносити іноземцям інформацію про війну в Україні, використовувати для цього всі способи і говорити на всіх доступних майданчиках. Власне, саме тому я так зосереджена на пошуку видавців за кордоном, щоб мати змогу своєю книжкою нагадувати про те, що війна в Україні триває.

Які відгуки про книгу ви отримували від іноземців, які її читали?

Дуже хороші, але тут треба брати до уваги те, що на заходи з презентації книжки за кордоном, неважливо, де, в Швеції, Франції, Німеччині, Австрії чи інших країнах, загалом, на зустрічі з українськими письменниками, які пишуть про війну, вже проходить аудиторія, лояльна до України. І у мене не було такого випадку, щоб прийшов хтось проросійськи налаштований чи негативний до України

Тому люди завжди підходять і висловлюють свою підтримку, кажуть, що ця книга важлива, бо вона розповідає про війну

Презентація книжок Юлії. Фото Маргарити Корн
На врученні премії ви долучалися до церемонії онлайн, з літературної резиденції в Австрії, тому я подумала, що ви живете за кордоном. Які, на ваш погляд, стоять виклики перед українками, що виїхали за кордон? Які тенденції спостерігали чи спостерігаєте? Як думаєте, вони повернуться?

За цей час я жила на кількох літературних резиденціях у різних країнах, але в мене невелике поле спілкування з українками за кордоном – переважно це ті, які виїхали задовго до вторгнення. Тобто це не була вимушена імміграція, і, власне, вони займаються промоцією української культури, організацією заходів кордоном. А з жінками, які вимушено виїхали… Вони, звісно, часом приходили на мої заходи і розказували свої історії. Але я не беруся судити, що вони планують робити, бо я не запитувала. Це доволі інтимне запитання, і ставити його стороннім людям не дуже зручно.

Які ваші подальші творчі плани? Перед війною ви анонсували еротичний роман, про що він? Можливо, він таки вийде? Про що ще хотілося б написати чи, може, й пишеться?

У мене вчора було читання в Харківському літмузеї, і теж питали про цей роман. Але, по-перше, я написала тільки якусь його частину, по-друге, навіть не маю уявлення, де цей файл знаходиться. Я змінила два ноутбуки і не маю жодного наміру, навіть якщо б я знайшла цей файл, його продовжувати, бо я переросла цей сюжет, цей текст, він мені вже не цікавий. Справа в тому, що до повномасштабного вторгнення я написала дві книжки про війну, «Східний синдром» і «Зеро», вони не про бойові дії, а, скоріше, про той вплив, який чинить війна на людей. І після роману «Зеро» я заріклася писати про війну, тому й почала цей еротичний роман. Але після вторгнення все змінилося, і цей текст вже абсолютно не актуальний.

Наразі закінчена й надрукована моя друга збірка віршів, яка називається «Уроки любові і ненависті». Вона певною мірою є продовженням книжки «Мої жінки». Там було щось межове між прозою та поезією, а тут – більше поезія, але не римована, це верлібри. У ній 60 історій.

Фото Юлії Гуш

Знов-таки, це переважно жіночий погляд на війну

Юлія з сином і своїми книжками. Фото Андрія Резніченка
Отже, ви пишете і вірші, і прозу. Як у вас виходить і те, й інше?

Власне, я почала писати вірші, коли закінчила рукопис роману «Східний синдром». Тоді я хворіла, мала запалення легень, тож мої батьки забрали сина з Харкова до села, щоб я могла одужати. Я була сама, і користуючись тим дописала роман. А потім був вільний час, коли сина не було. Готової ідеї, щоб почати над чимось працювати, у мене не було, а я не люблю втрачати час, бо як є час, то маю щось робити. Тому я й почала писати вірші.

Вірші ж неможливо писати за планом?

Так, тут не можна нічого планувати, просто іноді в голові виринає якесь слово або образ, і на цьому закручується увесь вірш. Саме тому поезія зараз набула такого широкого розвитку, після повномасштабного вторгнення зʼявилися багато нових імен. Люди почали писати вірші, тому що поезія не потребує багато часу на написання, це така хвилинна емоція, яку ти можеш викласти. В той час як проза, особливо довга, потребує планування, часу, якого може не бути на війні. І є вірогідність, що навіть якщо ти почнеш писати щось велике, то можеш його не закінчити. Як це, наприклад, було у випадку з Максимом Кривцовим, поетична збірка якого вийшла за місяць до його загибелі, а книжку, яку він писав, він вже не закінчив.

Окрім збірки віршів, можливо, щось ще пишеться або планується?

Так, я почала писати роман, він знов-таки про Харків, жінок і війну. Це такий роман в паралельних історіях трьох жінок, які не перетинаються, у ньому знову жіночий дискурс у часи війни.

Що вас надихає у ці складні часи, дає сили і ресурс?

Знаєте, у мене було три зустрічі в Польщі, присвячені майбутньому польському виданню книжки «Мої жінки». І на них мене запитували, чому в моїх текстах так багато ненависті. Власне, вона є і в «Моїх жінках», а в «Уроках любові й ненависті» її ще більше. Я відповіла, що зараз ненависть для мене, як і для багатьох українців, це вже не негативне почуття, а почуття, яке дозволяє нам мати надію, сподівання на краще, рухатися вперед і боротися. І, власне, рухають вперед мене не лише ненависть, а й, звісно, любов. Любов передусім до свого сина, до своїх рідних, до мого рідного міста. Я вважаю Харків рідним містом, і зрозуміла, що люблю його, лише коли поїхала з нього. Я завжди думала, що Харків я не люблю, а виявляється, я дуже його люблю.

У книжці «Уроки любові і ненависти», не плануючи того, я розмістила вірші в хронологічному порядку, як вони були написані. І так вийшло, що перший вірш називається «Уроки ненависті», а останній – «Уроки щастя». Мені здається, це символічно.

Хотілося б, щоб ненависть, яка зараз нас рухає, призвела до цього щастя

© Fondation Jan Michalski, Tonatiuh Ambrosetti
Як ви підтримуєте ментальне здоровʼя?

Якось влітку 2023-го року я зустрілася в Києві з подругою-лікаркою. І вона сказала таку річ: мені здається, я більше ніколи не відчуватиму себе щасливою; є якісь моменти радості, але такого відчуття щастя немає. Я можу сказати те ж саме про себе. Є події, які дарують радість, але почуття щастя направду кудись зникло. Хотілося б сподіватися, що воно повернеться.

Водночас я піклуюся про себе. Я дуже люблю мандрувати, і мені без різниці, куди їхати, аби їхати, бачити щось нове. Тож подорожі – це одна з небагатьох речей, які мені зараз приносять радість. Як і зустрічі з читачами, коли вони діляться своїми емоціями після прочитання книжки. Загалом я щаслива людина, бо, як каже мій чоловік, військовий у відставці, ми могли б ще весною 2022-го лежати десь в посадці, а досі живі.

Фото Natascha Reiterer

Я щаслива людина, бо я жива. І завдяки своїй професійній діяльності можу мандрувати й зустрічатися з людьми

Про що ви мрієте? Ви вже згадали, що мрія у вас одна, я здогадуюся, яка. Давайте її назвемо.

Так, я завжди кажу, що в мене мрія одна – це перемога для України. Також підвид цієї мрії – цілковите знищення росії, але я реалістка і навіть песимістка. Та мені ця ідея дуже подобається. Вірю, колись так і буде.