Текст: Вікторія Шапаренко

Ольга Франко, авторка кулінарного бестселера галицької кухні й дружина Петра Франка, сина класика української літератури, є дуже цікавою і разом з тим дуже загадковою постаттю. Попри те, що жила вона не так давно, фактів з її біографії відомо небагато. Це пов’язано з тим, що совєти робили все, аби такі постаті, як Ольга та її чоловік Петро не виринали й були забутими.

Втім, справжнє, своє забути неможливо. І зараз до постаті Ольги знову привернуто чимало уваги – нещодавно один за одним вийшли два кінофільми, «Інший Франко» й «Смак свободи», в яких образ Ольги посідає чільне місце.

Але кіно – це все-таки кіно. Щоб зрозуміти, якою насправді була Ольга, познайомитися з нею ближче, «Українки» звернулися до Наталі Тихолоз, дослідниці життя й творчості Івана Франка та його родини.

Пані Наталія написала книгу про чоловіка Ольги Франко – легендарного Петра Франка «Петро Франко: Формула долі (Життєпис на тлі доби)» (Львів, 2021). Також вона є авторкою статей про саму Ольгу: «Пані дому» (на сайті «Франко:Наживо»), «Ольга-Марія Франко. Гросмайстриня галицької кухні» (на сайті «Гендер в деталях»), у післямові до видання «Ольга Франко. І-ша українська загально-практична кухня» (Харків: Фоліо, 2019).

Зрозуміло, що Наталя Тихолоз, як ніхто, знає особисту історію невістки українського класика і відкрила для нас дуже багато цікавого…

---

СПОРТИВНА
ПОПІВНА

Ольга Білевич народилася у селі Вирові (нині Камʼянка-Бузького району Львівської області) 23 липня 1896 року, якраз у переддень пам’яті святої рівноапостольної княгині Ольги. Тож була названа Ольгою, а при хрещенні отримала ще й друге ім’я – Марія.

Ольга-Марія походила із священничої родини – була четвертою, наймолодшою дитиною в сім’ї отця Теодора Білевича та Ольги з Базилевичів. «Це священниче середовище, у якому вона виховувалася, було для неї дуже органічним і дуже властивим, – говорить пані Наталя Тихолоз. – Адже її мати теж була донькою священника, священником був її батько, стрийко (брат батька), чоловік її сестри. Теоретично, й вона сама мала б вийти заміж за священника».

Це була така «класична» священнича родина з глибокими традиціями. Звісно, у ній було заведено щонеділі ходити до церкви й відзначати усі релігійні свята: Різдво, Великдень, храмові празники. Вони святкувалися по-справжньому, а свято, як відомо, має кілька частин, і це не тільки духовна складова, а й кулінарія.

Десь звідси, очевидно, й походить зацікавлення Ольги кухнею, рецептами, певна Наталя Тихолоз: «Саме з батьківського дому вона винесла оте замилування куховарством»

«Особливим чаром для неї, ще малої, були знамениті приготування на кухні до свята, коли всі діти мали відповідальне заняття: чистили горіхи, вирізали з тіста медяники, накладали варення на печиво і потім вилизували його. А вся хата наповнювалася ароматами крухого (пісочного) печива, м’ясної печені, вудженини (копченостей) та інших смакот», – розповідає наша експертка.

Водночас варто сказати, що батько Ольги був не просто священником – це була людина, доволі активна в культурному житті Буська, де вони замешкали з 1911 року, оскільки отець Теодор отримав тут парафію. Він керував філією місцевої «Просвіти», долучився до заснування у Буську школи – української реальної приватної гімназії імені Маркіяна Шашкевича. У тій гімназії здобувала освіту й сама Ольга. А далеко не всі дівчата того часу вчилися, й не усі батьки усвідомлювали важливість освіти. Тоді вважалося (й довгий час ми ще мали відгомін того), що головне для жінки – вийти заміж, а решта додасться.

Попівна була не лише вправною кулінаркою й старанною ученицею – також мала й  спортивні зацікавлення: захоплювалася модною тоді руханкою (фізичними вправами) й «ситківкою» (великим тенісом). І навіть у тогочасній галицькій пресі є її фотографії як учасниці жіночих спортивних змагань із «ситківки». Очевидно, ці зацікавлення Ольги й посприяли її знайомству з Петром, сином Івана Франка.

---

ЗУСТРІТИ
ДОЛЮ

• 

• 

Ольга й Петро познайомилися у жовтні 1911 року на відкритті пам’ятника галицькому письменнику й священнику Маркіянові Бішешкевичу в Підлиссі. Їй було 15, йому – 21. Петро був гімназійним товаришем старшого брата Ольги. Енергійний, стрункий юнак, певно, одразу сподобався панночці, але вона цього не видала – вихована на приписах галицької добропорядності, була навчена не виявляти надмірних почуттів. Однак усміхнулася й подала руку для привіту.

За тою зустріччю, звісно, не одразу послідувало весілля. До того ще багато води спливло… З початком Першої світової Ольга втратила батька – він помер від тифу у 1914-му. Петро ж тим часом воював у лавах Українських Січових Стрільців. Вона чекала від нього звісток, а він усяк намагався бути ближчим до Буська, де залишив свої серце… Можливо, саме тому, коли у 1918 році взявся за формування авіаційного відділу УГА, то зовсім не випадково обрав для цього летунський майданчик у Красному, усього за 5 км від Буська, де його кохана викладала українську мову в жіночій школі.

4 лютого 1919 року молодята одружилися. Це сталося у Полоничній, де мешкала Ольга з матір’ю і де мав парафію брат її батька, Микола Білевич. Оскільки батько Ольги помер, благословляв шлюб саме він.

Так Ольга стала дружиною сотника, команданта летунського відділу УГА Петра Франка

«І звідси з’явилося прізвище, за яким ми її знаємо, – говорить пані Наталя Тихолоз. – Доволі часто її плутають із дружиною Івана Франка, бо вони обидві Ольги й обидві Федорівни. І на цій підставі є якісь непорозуміння. Тож гарно було б, щоб ми їх усе-таки розрізняли».

Якийсь час подружжя мешкало у Красному, де Петро займався організацією летунів в Галичині. Потім, у квітні 1919-го, він відбув у дипломатичну місію до Бєлграда у справах повернення військовополонених колишньої австрійської армії.

По її завершенню у 1920 році, оскільки всі дипломатичні місії того часу поверталися до Відня, Петро приїхав туди. Невдовзі до нього приєдналася й дружина. «Тут вона й здобула можливість для розвитку свого фаху, – зазначає експертка. – Ольга записалася на дворічні курси кулінарії при Вищій школі сільського господарства (відділ кулінарії) і, закінчивши їх, не лише отримала знання, а й зрозуміла ширшу перспективу для своєї самореалізації. Певно, саме тоді у неї й виникла ідея написання кулінарних книг, які б зафіксували український куховарський досвід».

Натхненна цим, Ольга почала працювати. Тут-таки, у Відні, в заснованому Петром видавництві мала вийти перша книжка Ольги, що називалася «Кухня в таборі». Але, певно, так і не вийшла, хоча й була анонсована у серії «Пластовий книгозбір». «Принаймні, я не знаю жодної людини, яка б сказала, що бачила цю книжку», – каже пані Наталя.

---

НАРОДЖЕННЯ
ДІТЕЙ ТА ІДЕЙ

У травні 1922-го подружжя Франків повернулося в Галичину. Якийсь час вони мешкали в Полоничній у родичів. Там у січні 1923 року й народилася старша донька Віра-Марія.

За два роки, у січні 1925-го, вже у Коломиї народилася молодша, Іванна-Олександра (в сім’ї її лагідно кликали Асею). Разом з чоловіком Ольга виховувала доньок. А ще займалася спортом, брала участь у крайових тенісних змаганнях серед жінок і навіть два роки поспіль, у 1927 та 1928-му, перемагала в парних матчах. Звісно, куховарила. Й активно працювала над кулінарною книгою.

Кулінарія була для неї не так щоденною рутиною чи формою піклування про ближніх, як способом самовираження, улюбленим заняттям, що надихало й окрилювало. Кухня була місцем її творчості, територією її свободи. Саме тут «домова господиня» (яку значилося в паспорті Ольги в графі, де вказували професію) ретельно добирала й нотувала рецепти старих та нових страв, випробовувала й перевіряла їх, частувала ними рідних і знайомих, експериментувала зі смаками й інгредієнтами. Все це упорядковуючи в книгу. Й вона таки вийшла!

Це була «Перша українська загально-практична кухня» 1929 року видавництва «Рекорд» у Коломиї

«Книга справді вражає – це такий компендіум тогочасної кухні, – говорить Наталя Тихолоз. – Її унікальність полягає в тому, що це понад півтори тисячі рецептів на будь-який смак та гаманець. Вони відображають, з одного боку, кулінарну культуру Галичини періоду її входження в Австро-Угорщину, і це була та кухня, яка вже трохи зникала, але яку ще зафіксувала Ольга Франко. З іншого боку, сама її назва, хоч і є маркетинговою (перша – насправді ж не перша, бо були у цей час й інші кулінарні книги), має акцент, що це саме українська кухня. Уявіть собі: період міжвоєння, України як такої насправді не існує, вона поділена між двома державами, СРСР і Польщею. І в Польщі українцям теж жилося дуже непросто, тому й Петро з Ольгою опинилися в Коломиї. Бо тоді фахова українська інтелігенція не могла отримати нормального місця праці, наприклад, у Львові, й змушена була шукати його в провінції. Тож ця назва, власне, декларувала українськість у час, коли Україна була розпорошена. Це була декларація об’єднати українство через кухню, смаки, страви (тож у книзі природно сусідять страви усіх регіонів України), а також передати естафету, дух українства далі – через повернення до себе. І в цьому сенсі книга теж є унікальною. Це не просто набір рецептів, це книга, яка передає певну філософію життя».

Ще цікаве: ця книга призначалася для всіх, хто хоче довго жити. І життя самої Ольги Франко, яка дожила до 90 років і навіть на своє 90-ліття готувала святковий обід для родини, доводить, що книга справді такою є.

Наталя Тихолоз підкреслює, що це не тільки добірка рецептів на всі смаки, бо ми там маємо і такі екзотичні страви, як черепаховий суп, і водночас прості: «В основі цієї книги – філософія здорового харчування. Так, там є і розділ, що називається «Алкогольні напитки». Сам розділ є, але там немає жодного рецепта, лише одна фраза: не препоручаю таких страв (тобто не рекомендую). Ольга радить натомість випити домашнього вина чи квасу».

---

ПОДРУЖНІЙ
ТАНДЕМ

Цю книгу супроводжувала ґрунтовна передмова чоловіка Ольги, Петра Франка. І це був доволі незвичний на тоді хід, адже панові начебто не личило «пхатися на кухню», у традиційно жіночу сферу. Та подружжя Франків легко руйнувало ці усталені стереотипи.

Петрова передмова, з одного боку, розповідала про історію кулінарної справи в Україні, звідки і як ця кулінарія поставала, а з іншого – давала рекомендації для користувачок цієї книжки, бо зазвичай це були жінки, на кшталт: перестань їсти, коли міг би ще щось з’їсти (тобто не переїдай), кухнею не легковаж, але нею не воодушевляйся (не роби собі культу з їжі). Адже їжа має бути лише додатком до гармонійних стосунків, спілкування, власне, культурного способу життя. Тобто їжа не виносилася не перший план, але разом з тим це була культура.

«І ще один цікавий нюанс, який супроводжує цю книгу і про який майже ніхто не говорить, – це чим книжка закінчується, – говорить пані Наталя. – А закінчується вона підбіркою гуморесок з подружнього і куховарського життя. І там є дуже гарна гумореска, яка називається «Дібрана пара». Я в ній навіть вбачаю гармонію подружніх стосунків Ольги й Петра Франка. Її суть полягає в тому, що куховарить не тільки жінка, а й чоловік. Це таке паритетне подружжя. «Що ти робиш, коли жінка пише? – Куховарю. А що вона робить, коли ти пишеш? – Куховарить». Насправді це філософія цієї дібраності, коли кухня пропонує і гендерний баланс.

Ми знаємо, що Петро Франко теж дуже добре готував (особливо вдавалися йому налисники – він підкидав їх на пательні так, що вони робили сальто) й загалом підтримував Ольгу, був її менеджером

Крім того, Петро сам є автором низки книжок, наприклад, «Городина і її вирощування», «Перерібка ягід та овочів». Як інженер-хімік він займався питаннями обробки й переробки молока, і в часи мешкання у Харкові на запрошення радянського уряду здійснив кілька винаходів у цій царині, деякі з його патентів є навіть зареєстровані у базі патентів СРСР. Ще частина його винаходів, напевно, була привласнена радянською владою, коли він повернувся додому в Галичину».

Протягом 1931–1936 років подружжя Франків разом з доньками мешкало у Харкові, де Петро працював науковим співробітником у науково-дослідних інститутах прикладної фізико-хімії та молочної промисловості. Жили вони в окремому районі, відведеному для іноземних спеціалістів, який охороняла міліція.

Це було ніби гетто: ходити в гості не дозволялося, приймати гостей – теж. Спілкування з радянськими громадянами було обмежене: контактувати можна було лише на роботі у службових приміщеннях або ж у публічних місцях. За дотриманням цих вимог суворо стежили.

Втім, у тодішній столиці радянської України Франки все одно стали очевидцями Голодомору. Звісно, самі вони, як іноземні громадяни, не потерпали від голоду, бо мали спецпайок. Але він не ліз до рота після жахливих картин щоденної голодної смерті на вулицях…

---

«ЗОЛОТА КЛІТКА»
Й ЗАБУТТЯ

У 1937 році у Львові вийшла ще одна кулінарна книга Ольги. Називалася вона «Всенародня кухня». На відміну від першої, вона була меншою, скоріше, брошурою, й містила рецепти страв, згрупованих за порами року (весна, літо, осінь і зима) та часом дня (сніданки, обіди й вечері). Вони були зорієнтовані на сімейне ощадне харчування.

А у 1939-му і в Галичину, на жаль, прийшли совєти. Й зробили родину Франків своїми «заручниками». Прізвище Франка важило дуже багато, адже щодо нього радянська влада мала свою політику, на цьому імені, власне, вона планувала тут утверджуватись, робити з нього образ великого Каменяра і так далі. І Петро теж був використаний у цих процесах: він був депутатом Верховної Ради того часу, делегатом так званих народних зборів Західної України.

Також Петро Франко був деканом українського державного інституту радянської торгівлі й першим директором новоствореного літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові, відкритого у 1940 році

«Але людиною Петро насправді був не радянською, – зазначає Наталя Тихолоз. – І врешті-решт слід його губиться. Його нібито евакуйовують (28 червня 1941 року, якраз у день його народження), хоча насправді це був арешт. І відтоді, як губиться його слід, за Ольгу Франко начебто всі забувають.

Доля її насправді дуже непроста, оповита пеленою загадки, мовчання, що найперше пов’язано з долею її чоловіка. На Ольгу не було якихось заведених справ, але її одразу виселили з будинку, де вони мешкали. Доньку Віру у вересні також заарештували (вона змогла повернутися додому аж після смерті Сталіна у 1953-му). У червні забрали чоловіка, у вересні – доньку… Вона не могла влаштуватися на роботу, хоча й робила спроби повернутися в музей Івана Франка, де працювала разом з Петром, але її не помічали, не давали дозволу на повернення до праці. Про Петра Франка (та й Ольгу, його дружину) взагалі не можна було згадувати в музеї, хоча він був першим його директором. В музеї зараз працює Віра Бонь, якій вже 96 років, і прийшла вона сюди у 1950-х. Вона згадує, що працівники мали чітку заборону абсолютно нічого не згадувати про цих людей, на них існувало табу».

Зі втратою чоловіка Ольга втратила й велику частину себе. У 45 років почувалася вщент розбитою й спустошеною. Водночас не втрачала надії, чекала й сподівалася: ось-ось відчиняться двері, й на порозі з’явиться її Петро. Тож варила й пекла, щоденно накривала стіл сніжно-білою скатертиною. На жаль, дива не сталося. Ольга навіть так і не дізналася, що ж з ним трапилося. Це вже зараз, коли розсекретили документи із спецархівів, стало відомо, що Петра Франка, найімовірніше, було розстріляно у липні 1941 року.

---

«НАША БАБА
НЕ ПРАЦЮЄ»

Фактично усе своє наступне життя, 40 років без Петра, Ольга провела виключно в родинному колі. Доньки поодружувалися, народили онуків, і їх було чимало, семеро: Надія й Іванка – доньки Віри, Люба, Петро, Ірина-Орися, Адріана, Мар’яна – діти Іванни. Ольга фактично реалізувала себе в тому, що стала бабусею, берегинею роду. Або навіть Великою Матір’ю (матріархинею) Франкового роду. Вона дуже тішилася дітлахам, хоча й не показувала цього з виду.

«З оповідей її онуків ми знаємо, що Ольга зазвичай мовчала, – розповідає пані Наталя. – Вона не була бабусею, що любила сюсюкатися, була дуже стримана в емоціях, мало розповідала про життя, яке було до того. Чому? З міркувань безпеки, адже діти не мають стримувальних факторів і можуть розповісти те, що могло б їм зашкодити. Тому вона більше мовчала, ніж говорила, але, знаєте, можна промовисто мовчати. Мені здається, це її мовчання теж було дуже виразним. Разом з тим вона передала через кулінарну майстерність свою любов онукам. І ще передала важливий спадок – національної кухні, національних страв, ставлення до цього».

Ольга не мала ілюзій щодо того, що її рецепти, дбайливо викладені в книзі, комусь потрібні в країні общепіту й загального дефіциту. Та знову віднайшла простір свободи у власній родині, на власній кухні. Кухня стала її маленькою фортецею. Для родини вона готувала різноманітні смаколики й уміла догодити кожному.

Ось невеличка замальовка з життя Ольги Франко в домашньому жартівливому журналі для дітей «Наша хата»

Домашній журнал виходив щомісяця в одному екземплярі, головним редактором і автором матеріалів був зять, чоловік доньки Віри, політв’язень Богдан Сітницький. Ось один матеріал під назвою «Наша Баба не працює»:

«Кожного дня рано всі дорослі в нашій хаті збираються і йдуть на роботу. Дома лишається Баба, яка не працює. Цікаво, як виглядає день нашої непрацюючої Баби. Про те нам вдалося зібрати доволі точні й достовірні відомості.

Баба встає коло години шостої, коли ще всі сплять, сходить до саду пильнувати, коли буде йти молочарка. З молоком біжить до кухні пражити, рівночасно ставить варити каву, для Петруся манну кашу, Ганю (служницю) посилає на Поліклініку за діточим молоком для Орисі. Смарує маслом булку для вуйка Мирона (зятя, чоловіка доньки Асі), хліб для Асі, цідить через ситко молоко і подає сніданок.

За той час приходить Ганя, Баба летить на базар. Деколи мусить бігти на Галицький базар, або Краківський, якщо на Стрийськім нема того, що потрібно, і приносить з базару повну сітку продуктів.

Починається варення обіду в двадцяти риночках. Борщ для вуйка Мирона з малою фасолькою, ціджений без капусти, моркви і помідорів; борщ для тети Асі з великою фасолькою, з капустою, без цибулі, мʼяско без жилок і без товщиків; для Петруся –шницель; для Віри – густий борщ з обома сортами фасолі. Обід відносить бабці на Радянську (йдеться про матір Ольги Франко), і зараз бігом назад, бо треба йти з Любкою на балет, а перед тим дати теті Асі підвечірок: чай з молоком, булку з маслом і з медом, Петрусеві – чорний хліб, Любці – чайочок.

В міжчасі покрикує на дітей, щоби були чемні і не галасували.

Пополудні Баба йде до себе нагору відпочити. За хвилю чути з долини голос вуйка Мирона: «Мамо, прошу мені налити чаю». Баба йде.

Там вже лишається варити вечерю. Вечерю треба також подати, бо ніхто собі нічого не візьме. По вечері скоро приголомшує дітей спати і знову йде нагору, щоби самій положитися. Нараз дзвінок. Це Віра пізно вернулася з міста. Баба йде відчиняти двері, бо всі інші вже сплять.

Так приблизно виглядає кожний день нашої непрацюючої Баби».

Читайте також: Галицька кухня: цікаві факти і рецепти кайзершмарну, лєгумінів і кнедликів

---

ЖИВІ
СПОГАДИ

Ольга Франко повністю віддавалася родині, і про це, на щастя, збереглися свідчення безпосередніх учасників процесу – зокрема, онуки Іванни Міліянчук. Справжні живі спогади, зібрані, власне, самою експерткою-франкознавицею Наталею Тихолоз у тісній співпраці з родиною Франків: «Коли я, готуючи післямову до видання книги Ольги Франко, почала усіх смикати, мовляв, розкажіть, що ви пам’ятаєте про вашу бабу, пані Іванка й каже: почекайте, я напишу. І написала, а потім згадала, що й цей журнал був».

Ці спогади неймовірно теплі й неймовірно цікаві. Про будні баби, яка не працює, ми вже дізналися (до речі, хоча вона за галицькою традицією й мала служницю, та лише для того, щоб щось купити, почистити, готувала Ольга все сама), а якими були вихідні, свята?

Ольга любила, щоб на столі було щось солоденьке – на той випадок, щоб мати чим почастувати гостя, якби він раптом зайшов до хати. «Пекла торти, любила цвібаковий (бісквітний) з цитриновою масою, горіховий з кавовою, крутий з галяреткою (желе) порічковою власної роботи і горіховою масою. Торти не мали бути високі, бо це міщанство, говорила баба, – згадує Іванка Міліянчук. – Прикрашала дуже гарно, переважно один край, гарно викладала горішки, райські яблучка, смажені за власним переписом, мандаринки чи порічки, це було дуже кольорове і гарне, а головне, оригінальне. Залежно від свят пекла французькі тістечка з чудовим кремом; такого доброго крему я більше ніколи не їла, він був особливий, а може, як кажуть мої діти, голодне дитинство. Робила нуґат (десерт із збитих білків, заварених сиропом, і з горіхів) в сам раз, не пересушений і не рідкий, обов’язково білого кольору. Крухі пляцки з яблуками чи политі чеколядою з горіхами. Дріжджове тісто, яке місила годину, було знамените. Пампухи – просто чудо! А паски чи просто булочки… Смакота! На кожен день теж було солодке, переважно медівники посередині з горіхом чи бішкоптики (бісквіти) до чаю».

І то ще не все – щоб потішити онуків, Ольга пекла ще й малесенькі кексики для ляльок з нагоди їхніх «уродин»!

«Кексики були сховані нагорі в її чудовому креденсі, нам, дітям, вона давала по кілька, самому брати було заборонено», – розповідає онука Ольги Франко Іванка Міліянчук.

Іменини самої Ольги, що збігалися з її уродинами, були справжнім родинним святом, на яке сходилися всі, від малого до великого. У цей день вона діставала родинне срібло й вишукано сервірувала ним стіл, застелений білою скатертиною. Завджи ставила на нього вазу зі свіжими квітами.

Звісно, не варто й додавати, що готувала вона все сама. Навіть на своє 90-ліття. Доля подарувала їй довгий вік: Ольга померла у Львові 27 березня 1987-го.

Читайте також: Дарія Цвєк: королева смаколиків, яку кулінарія врятувала від репресій

---

ПОВЕРНЕННЯ
ДО СВОГО

Сьогодні справа Ольги Франко оживає в різний спосіб – і коли господині, які цікавляться давніми стравами, відкривають собі її книгу як джерело натхнення, і коли з’являються ресторани високої української кухні. «Кілька років тому з’явився і чудовий сайт, що називається «Практична кухня: забуте й нове», – провадить пані Наталя Тихолоз. – Його створили онучки Ольги – Іванка, донька Віри, з двома своїми доньками, Наталею і Мартою. Вони роблять дуже важливу справу, адже ця книга, яка писалася для галицьких господинь у 1929 році, оживає, і ці рецепти оживають. Сучасні господині люблять так звані покрокові рецепти. В книзі Ольги таких немає, натомість ця естафета передана – Іванка з доньками зараз відтворюють рецепти, показують, як вони працюють в сучасності. І це унікально, адже багато із вказаних там інгредієнтів є відкриттям. Це ціла філософія й гама смаків, яких ми собі, може, й не уявляли».

Тож наразі ми можемо наживо відтворити справжні рецепти Ольги Франко. Власне, пані Наталя вже й сама за ними готувала. Звісно, ми поцікавилися враженням. «Це неймовірно смачно! – запевняє наша експертка. – Я готувала паски до Великодня, там є кілька рецептів баб (Ольга Франко називала їх бабами), до яких додається більша кількість жовтків, і вони значно ситніші.

Ще готувала яблучний пиріг (пиріг мамці). Такий аромат стояв, коли я його пекла!.. Це смак, з одного боку, автентичний, з іншого – щось таке, що буквально тане у роті. І, здавалося б, такі прості інгредієнти: яблука, мигдаль. Ми це все ніби знаємо, але у поєднані, як воно готується, це дуже смачно.

Також там є ціла низка рогальчиків… Не скажу, що я все готувала, бо не маю стільки часу на це, але всі рецепти є дуже смачними. Ми зараз звикли до такої пишної кухні, з кремами. А от торти Ольги тоненькі, та мають дуже вишуканий смак. До деяких рецептів йдуть варені жовтки, і це дає цілком іншу гаму смаку. Тож ці страви відкривають нам нові горизонти. Це така європейська Україна, повернення на рівень високої української кухні».

Книга, видана Ольгою Франко у 1929 році, також була перевидана

Читайте також: Не кулінарні секрети Пані Стефи

Зараз це вже дуже на часі. На відміну від радянського періоду, коли на місце вишуканої галицької прийшла цілком інша, дуже проста. В період общепіту про маслини або ж черепахи точно не йшлося, це все виглядало екзотикою й буржуазною розкішшю. Тож, звісно, за совєтів ніхто цю книгу не перевидавав, але вже у 90-х роках, з поверненням української незалежності, нею зацікавилися, хоча в повному обсязі вона й не виходила.

«Книгу видавництва «Каменяр», якою зазвичай хваляться галицькі господині, є лише невеликою вибіркою, яку підготувала Оксана Сенатович з невеликою передмовою. У підготовці того видання їй допомагала Віра, донька Ольги Франко. Там є й кольорові ілюстрації страв, які, власне, готувала сама Віра. А вже в повному обсязі ця книга 1929 року вийшла у 2019 році до 90-річчя першого видання, у видавництві «Фоліо». І там ми вже маємо відтворені повністю всі рецепти з коментарями Маріанни Душар і моєю післямовою, – говорить Наталя Тихолоз. – Знаєте, найбільший ляпас радянській системі, який могла зробити Ольга, це те, що вона вижила та передала цю кулінарну культуру далі. І те, що вижила ця книга, яка ще кілька років тому була незрозумілою на загал, бо важко було розібрати, що то за інгредієнти або коли вона має на увазі під баклажанами баклажани, а коли помідори, і що то за мірки. Окрім рецептів, смачною в ній є й сама галицька мова, яка фіксує разом з тим і діалект, і цілу культуру, філософію».

---

ДРУГЕ ЖИТТЯ
У КІНО

Звісно, дуже тішить і те, що постать Ольги Франко та її книга стають натхненням для створення фільмів. Аж двох, зокрема, що нещодавно вийшли, – «Інший Франко» та «Смак свободи». І там, і там є Ольга, але наскільки її образ відповідає дійсності, чи достовірно передана її особистість? Спитали й про це у Наталі Тихолоз.

«У фільмі «Інший Франко» є частка домислу, адже це художній фільм. Так, історія знайомства Ольги й Петра не є справжньою, тому що, за спогадами самої Ольги, вони познайомилися на відкритті пам’ятника в Підлиссі, а не у пластовому таборі. Загалом немає жодних свідчень про те, що Ольга була пластункою (Петро ж дійсно був організатором і одним із засновників «Пласту»). Тож ця частина фільму є додуманою. Про якогось суперника або ж любовний трикутник теж немає даних, хоча є деякі факти, які вказують на те, що Ольга мала кількох кавалерів, які старалися про її руку, але вона обрала саме Петра Франка, – говорить пані Наталя. – В той же час у фільмі вона є дуже стримана, спокійна – вона десь такою і була. А от сцена, де Ольга дає Петру ляпаса, не вписується в її образ. Можливо, творці кіно хотіли додати їй якоїсь пристрасті, драматизму, тож ця сцена виправдана з боку художнього, але з боку біографічного – ні. Я взагалі не уявляю, щоб Ольга з її вихованням могла собі дозволити такий вияв емоцій – бити чоловіка по писку. Мені здається, що це насправді вияв слабкості, коли жінка так поводиться».

У фільмі ж «Смак свободи» образ Ольги Франко такий більш казковий – вона грає роль феї для попелюшки, яка з’являється з книжки

За словами експертки, Ольга у цьому фільмі дуже делікатна, професійна, коректна, тож цей образ є цілком відповідним.

«Дуже гарно, що такі постаті, про яких ми мало знаємо, стають натхненням для нас сьогоднішніх, – підсумовує пані Наталя. – Це ті постаті, на плечі яких ми стаємо, від яких відштовхуємося, і які нам дають можливість навіть під час цієї страшної війни рухатися далі. Дуже важливо знати, за що ми воюємо. І розуміти, хто були наші попередники. Ми не виникаємо на голому місці, нізвідки. Історія Ольги та її книги, те, що вона стає натхненням для нас сьогодні, – це історія про те, ким ми є. Ми повертаємось сьогодні до себе самих і в собі самих відкриваємо цю культуру, цей світ і кулінарії, і філософії життя, і ставлення до ближнього, і любові один до одного. У такий важкий, кривавий час. Мені здається, що це важливо і це гарно».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Чотири українки, які стали першими жінками у своїх професійних сферах
• Українки, які першими «підкорили» військову справу і військові звання
• Ганна Барвінок: дружина Куліша, яка прощала його зради і плекала його, а не свій, талант