Очікування на передовій: як вагітні військові захищають майбутнє своїх дітей
The New York Times присвятив репортаж материнству українських жінок, які служать у війську
Всесвітньо відоме видання The New York Times за час повномасштабного вторгнення неодноразово присвячував українським жінкам спеціальні публікації. Зокрема, медіа розповідало про українських снайперок, про роботу українських салонів краси попри обстріли, про жіночі волонтерські ініціативи. І от зараз окрему статтю присвячено вагітним військовослужбовицям, які не залишають службу і поєднують материнство із захистом України. Про це автори Кассандра Виноград та Олександр Чубко зробили для The New York Times спеціальний репортаж з Києва та Слов’янська, а ми ділимося його основними тезами.
Присівши у траншеї на східному фронті, Олена відчула, як її телефон завібрував — додаток нагадав про овуляцію.
«Я зрозуміла, що маю бути вдома й намагатися народити дитину, а не сидіти в цій траншеї», — пригадує Олена, бойова медикиня. Її бажання створити сім’ю виявилося не менш сильним, ніж потреба служити.
Після шести місяців спроб завагітніти — консультацій із репродуктологами, до яких вона зверталася під час коротких відпусток, «це нарешті сталося», каже Олена. Вона завагітніла, але залишилася на службі: «Хтось подумає, що воювати під час вагітності — це божевілля, але я дивлюся на це інакше. Війна є війна, та життя триває».
Жінки на фронті
Українській армії дедалі важче залучати до служби молодих чоловіків. Натомість жінки — всі вони доброволиці — стали тим світлим винятком. Від початку повномасштабного вторгнення їхня кількість зросла більш ніж на 20% і нині сягає близько 70 тисяч.
Багато з них продовжують служити навіть під час вагітності — у холодних бліндажах без опалення, без води та туалетів, під безупинними обстрілами.
«Це жахливо — щодня», — каже 25-річна Надія, що працювала радіотелефоністкою на передовій до восьмого місяця вагітності. «Щоранку прокидалася й дивилася: всі живі? Все ще ціле? А тоді змахувала штукатурку з ліжка після нічних вибухів».
Із вагітністю труднощів додалося: найближчі лікарні закрили, а клініка з апаратом УЗД перестала працювати.
«Ти постійно думаєш про дитину, — зізнається Надія, яка в лютому народила сина Ярослава. — Це був безперервний стрес, помножений на фізичне виснаження»
Війна і материнство
Американська армія та більшість інших армій світу відправляють вагітних солдаток подалі від фронту. В Україні жінки служать зазвичай до сьомого місяця. І роблять це у війську, яке не має достатніх ресурсів для підтримки: від відсутності форм для вагітних до браку належної медичної допомоги й дитячих садків.
Попри це, солдатки кажуть, що усвідомлюють пріоритети армії й залишаються мотивованими — заради майбутнього України й власних дітей.
«Наші діти — це майбутнє цієї країни», — каже Оля, 39-річна медикиня зі Сходу, яка в травні народила доньку. «Ми мусимо їх захистити. І мусимо звільнити країну для їхнього майбутнього».
Вибір після пологів
Пологи стають лише початком складних рішень: залишатися вдома чи повертатися у військо.
Надія після народження сина могла обрати: 126 днів оплачуваної відпустки з подальшим поверненням на фронт або три роки неоплачуваної відпустки. «Як я можу його залишити?» — каже вона. Зрештою, вирішила взяти три роки, аби потім повернутися.
Валентина зробила інакше. Вона повернулася на службу раніше, ніж закінчила декрет. До війни працювала механіком у піхоті — рідкісна посада для жінки. «Я хотіла довести, що жінка здатна на складній бойовій посаді виконувати обов’язки нарівні з чоловіками», — пояснює вона.
Після народження сина в кінці 2021 року Валентина вагалася: чи вистачить військової зарплати? Але після вторгнення росії рішення стало очевидним. «Іноді доводиться робити важкі кроки, аби щось змінити».
Шукати підрозділ, що прийме її назад, було нелегко: кілька відмов — одна з них від командира, який прямо сказав: «Сиди вдома з дитиною». Дозвіл вона отримала лише в серпні 2023-го, коли синові виповнилося півтора року.
Стереотипи і підтримка
Майорка Вікторія Кравченко, психологиня й дослідниця гендерної дискримінації в армії, служить уже понад 16 років. Вона каже: упередження щодо матерів у війську — поширене явище. «Не секрет, що гендерна упередженість існує», — говорить вона, тримаючи доньку на руках.
До фінансових проблем додається і державна підтримка: армія оплачує 126 днів декрету, далі родина отримує близько 170 доларів на місяць.
Частину проблем намагаються вирішити волонтери. Організація «Землячки» шиє та відправляє у підрозділи форму для вагітних. Фонд «Квітна» надає безкоштовну медичну допомогу жінкам у мобільних клініках. «Потреба була гострою», — каже гінеколог Тарас Єфтемій. За одну поїздку гінеколог оглянув 573 військовослужбовиць, п’ять із них були вагітні.
«Я вдячна, що привожу дітей у світ, – каже Вікторія. – Це теж моя місія. Враховуючи, скільки життів ми зараз втрачаємо…»
«Я говорила з донькою ще до народження»
У Слов’янську лікарня, де працює лікарка Віта Марченко, приймає пологи у військовослужбовиць, хоч і не має сучасного обладнання. «Я ніколи не думала, що буде так багато жінок на війні», — зізнається вона. «Єдина відмінність у тому, що для них вагітність має ще й інший сенс: вона нагадує, заради чого вони воюють».
Оля, старша медикиня на сході, дізналася про вагітність восени минулого року. Спершу приховувала, боялася переведення. Але після кровотечі в грудні потрапила в лікарню і мусила сказати командирові. Їй порадили «берегтися», хоча як єдина медикиня в роті вона не могла просто залишити службу.
«Я розмовляла зі своєю ще ненародженою дитиною, — каже Оля. — Розповідала, що ми робимо важливу справу, що я її люблю і що все буде добре».
У травні вона народила доньку Ірину. Формально звільнилася з війська, але планує повернутися: «Досвідчених людей бракує. А ця війна надовго. Ми потрібні».
