спецпроєкт
ВОНА. ВІЙНА
ЯРОСЛАВА
ШЕВЧЕНКО
Історія героїні радіоподкасту «Вона. Війна»— інструкторки з такмеду, яка навчає і айтівців, і військових
Тактична медицина у країні, де вже десять років триває війна, — це обов’язкові навички, якими має володіти кожен. Ярослава Шевченко — дитяча реаніматологиня та інструкторка курсів із надання домедичної допомоги й тактичної медицини, яка багато років ділиться своїми знаннями з усіма — від айтівців до військовослужбовців.
З 2015 року вона викладала курси домедичної допомоги як цивільна інструкторка. Повномасштабне вторгнення підштовхнуло Ярославу йти саме в тактичну медицину і опанувати професію медикині швидкої.
Про свою роботу, про те, чому ніколи не поїде з Харкова і про те, чому важливо вміти надати першу домедичну допомогу, Ярослава Шевченко розповіла у свіжому подкасті «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло», ділимося…
«Це як зі зборами. Збори живуть, коли щось стається із цивільними. На жаль, мотивувати людей складно», — впевнена реаніматологиня і додає, що найскладніше, коли приходять люди й розповідають про негативний досвід реанімації.
В цілому ж пані Ярослава переконує, що цими вміннями в нинішніх умовах має володіти кожен. Тих людей, які сумніваються у тому, що зможуть надати допомогу комусь навіть після курсів, пані Шевченко закликає уявити, що біда сталася з їхніми рідними.
«І краще, коли ти щось умієш, ніж коли ти сказав: “Не піду на курси, тому що стресую”», — упевнена вона. Ярослава Шевченко говорячи про власний досвід, пригадує, що десять років тому не могла взагалі нічого говорити на широкий загал. Вона ще й досі не любить своїх світлин, не може слухати своїх інтерв’ю і ненавидить свої відео, але виходити до людей і розповідати навчилася.
У березні 2022 року, коли лікарня, у якій працювала жінка, на деякий час закрилася після обстрілів, вона пішла на швидку. Прийшла туди тимчасово, але це «тимчасово» триває вже два з половиною роки.
Ярослава повернулася в лікарню, проте так і не змогла покинути швидку
«Сьогодні я маю дві роботи — це нічні й денні чергування; це графік, коли одне чергування може перейти в інше. Мене тримає мотивація. Я дуже люблю відчуття, коли щось удається, коли бачу результати своєї роботи. Узагалі, мені здається, це перекриває усю втому. Наприклад, коли мені пишуть: “Ви знаєте, у нас дитина вдавилася чимось. Тож ми зробили, як ви казали. Блін, воно працює!”» — поділилася своїми досягненнями реаніматологиня.
Крім того, Ярослава Шевченко працює курс-директоркою базових реанімаційних заходів у дорослих і дітей. Це курси, які можна проходити як початковий рівень для медиків і цивільних. Фахівчиня зауважує, що нині дуже бракує кваліфікованих інструкторів. Кожен не може стати інструктором, чимало фахівців пішли у військо.
Сама ж Ярослава жодної миті не думала про те, що може поїхати з Харкова. «Тому що єдиним варіантом мого виїзду з міста — це якщо воно опиниться не під нашим контролем. Але Харків завжди буде українським, тому я не поїду звідси. Нині живу у своїй такій, знаєте, бульбашці, де маю дуже багато друзів серед військовослужбовців, інструкторів і медиків, друзів, які хочуть допомагати, робити щось для перемоги. Ми живемо за девізом “ти або в армії, або для армії”. Тому сказати про те, що я зараз зберу речі й кудись поїду… у мене такої думки жодного разу не виникало. Я завжди вважаю, що роблю замало, але хоч щось намагаюся робити, щоб люди й далі жили, допомагаю дітям, які в нас залишилися, допомагаю своїм друзям у війську», — резюмувала вона.
Повну версію розмови з Ярославою Шевченко можна послухати на радіо “Накипіло” за посиланням.
