інтерв’ю

---

МАРІАННА
КОЛОС

Мама наймолодшого
азовця Грєнки:
«Я пообіцяла на могилі сина,
що буду продовжувати його шлях воїна»

розмовляла
Вікторія Шапаренко

Про бійця полку «Азов» Назара Гринцевича на псевдо Грєнка, який прийшов запеклі бої у Маріуполі, чотири місяці був у рашистському полоні, а після повернення заснував свій підрозділ К-12, де став командиром і загинув зі зброєю в руках у 21-річному віці, знає вся Україна. Як знає і його крилату фразу «Що б не було, любіть маму, їжте кашу й любіть Україну!». Про маму героя – Маріанну Колос українці теж мають знати. Тому ми й говоримо зараз з Маріанною, хоча розмова ця непроста.

«Я звичайна мама, яка народила сина у 18 років і зовсім не знала, який шлях мене чекає попереду, – говорить вона. – Назар ріс мужнім з дитинства, і разом з ним такою ставала і я. Він навчив мене багатьом якостям, які я зараз передаю вже своїм дітям. Я звичайна мати, але мати, яка щиро любить Україну, мати-патріотка».

Свого часу Маріанна закінчила педагогічний університет у Вінниці за фахом викладачка української мови, але жодного дня не працювала в школі, адже виховувала трьох дітей і мала заробляти, щоб їх забезпечувати. «Я працювала з ранку до ночі, щоб дати все своїм дітям, і працювала в торгівлі», – згадує вона. Ще згадує, що Назар змалечку мріяв стати військовим, і у 2014 році, маленьким хлопчиком, вже кричав «Слава Україні!».

Вона була однією з перших мам, які вийшли на мітинги, аби привернути увагу влади до полонених азовців. «Коли Назар повернувся, це був мій другий день народження. Я така була щаслива, напевно, тільки в той день, коли він народився. Але вже й тоді я знала, що син повернеться у стрій, не зможе бути осторонь. Я ж просто молилася, благала й вірила, що Бог все-таки збереже його, бо він вже й у пеклі побував у тих рашистських катівнях. Я думала, що Бог його збереже, збереже до кінця. На жаль, цього не сталося…» – від цих материнських слів мурахи по шкірі.

Маріанно, що б ви порадили жінкам, які так само переживають втрату найрідніших? Що вам допомогло тоді встояти? Можливо, зараз своїми словами ви теж комусь дуже допоможете.

Після того жахливого дня, 6 травня 2024 року, я зовсім інша. До того я була сучасною мамою трьох дітей, а потім стала сильною, незламною, рішучою. І я закликаю усіх матерів України не сидіти й не плакати. Плакати можна десь за лаштунками, наших сліз не мають бачити. Треба боротися за наших синів, за нашу Україну.

Я пообіцяла на могилі сина, що буду продовжувати його шлях воїна. Так, не зі зброєю в руках, але все одно боротися – з нікчемною владою, з байдужістю й забуттям. Боротися за полонених, яких чекають матері. Кричати на увесь світ, щоб зупинили кляту війну, щоб ми перемогли. Ось такий мій шлях зараз. Тож я раджу матерям не шукати у когось підтримки. Тільки ви самі можете себе зцілити й стати прикладом для наслідування. Тільки ви самі і є сила.

Після загибелі Грєнки вашою справою честі стало дбати про його памʼять і шану до полеглих воїнів. Як ви діяли? Чула, що ви поголили голову на знак протесту проти дій місцевої влади…

Саме так. Сабарівське кладовище у Вінниці було в неналежному стані – для героїв України, які лежать там, яких вже багато, понад 500. І вони лежать не просто в могилах – це їхня остання домівка. Коли ми поховали Назарчика, я побачила всі залаштунки того кладовища, і для мене це було дуже боляче, дуже вразливо. Тож я почала наводити там лад. Я провела там 40 пекельних днів – збирала сміття, мила. І ще багато чого. Мене почули, але це був дуже тяжкий шлях.

Я хотіла докричатися. Бо якщо можновладці ще приходять раз чи два на рік вклонитися й принести квіти до маленьких фотографій героїв на Соборній, в центрі Вінниці, то жодного разу не були на Алеї Слави на кладовищі й не дбають про це. Тому я й поголила волосся, пішла на такий крок, дуже болісний і для мене, і для Назара, який, певна, бачить це з небес. Він так любив мою зовнішність, і я завжди себе презентувала як молода сучасна мати. Поголивши волосся, я виглядаю зовсім інакше, і для мене це важко… Але я це зробила, щоб привернути увагу місцевої влади до проблем наших героїв. І на кладовищі, і загалом. У Вінниці є багато місць, де можна зробити гарний меморіал з великими портретами і біографіями кожного героя. А не ось так, як зараз. Чи подіяло це? Так, до мене почали дослухатися. Але цього мало.

Що зараз відбувається у вашому житті, чим займаєтеся?

Вісім місяців пройшло, як немає мого сина… Я живу тільки ним і своїми дітьми. Так само несу приклад їм, як матір. І щодня відвідую сина. Щодня я там, біля героїв…

Зараз поряд з Грєнкою лежить його друг Хетшот, який нещодавно загинув. Він дуже підтримував нас після того жахіття. І заповідав, щоб його поховали у Вінниці, біля Грєнки. Тому я не маю здаватися, тому й проводжу увесь свій час там. Я буду й далі йти до своєї мети – гідного вшанування памʼяті героїв України.

Як ви справляєтесь із роллю мами у цій складній ситуації?

Дуже важко. Перші дні й місяці я увесь час плакала. І досі плачу, але так, щоб діти не бачили моїх сліз. Стараюся тримати маску, що все добре, що я сильна. Хоча це не так. Бо коли ховаєш свою дитину, змінюєшся повністю. Самі знаєте, що для матері діти…

Водночас я справляюся. У мене двоє чудових дітей, і вони нагодовані, вдягнені. Ми з ними спілкуємося, граємося, робимо уроки. Син вже підліток, йому 15. Молодшій доньці 9, вона є моїм натхненням. Нещодавно ми святкували її день народження в сімейному колі, з найближчими людьми. Тому що діти мають жити, а я маю все робити як мати. Далі продовжувати цей шлях, попри все. Грєнка завжди говорив мені: ти мама, у тебе діти, ти мусиш, що б не сталося.

А чоловік? Певно, він також вас підтримує?

Звісно, він є моєю головною опорою. Чоловік – теж ветеран війни, і він як ніхто все розуміє. Коли Назар був у Маріуполі, він хотів йти до нього на деблокаду, але син, напевно, все відчував і казав: мамо, дві труни ти не витримаєш, буде один. Він з нами прощався три рази і готував завжди: я воїн, я буду виконувати свій обовʼязок до кінця.

Чоловік мене підтримує і допомагає, ми разом прибираємо і фарбуємо чужі могили біля Назара. Звичайно, мені було трохи тяжко просити чоловіка про таке… Але він розуміє. І завжди мене везе: і в 12 ночі, і в 7 ранку. Коли я хочу, тоді й везе, щоб мені було легше.

Чому ви навчилися за цей час? Що додає вам сил і наснаги?

У мене є цілі, і я до них йду. Я хочу, щоб моє прохання, а тепер вже вимога, остання воля моєї дитини була виконана. Це мурал на школі №32 у Вінниці. Грєнка заповів це в своєму інтервʼю, яке бачила вся країна. І для мене як матері це дуже важливо. Увесь цей час я нормально не сплю, і я хочу просто заснути й знати, що остання воля Грєнки виконана. На це покладено багато тяжкої, кропіткої моєї праці, і я вірю, що цей день неодмінно настане. Жінки, матері, дружини, напевно, мене зрозуміють.

Чи спілкуєтесь ви з мамами азовців? Як відбувається ця комунікація?

Так, звісно. Ми можемо зустрічатися з різних приводів. От, наприклад, поетеса Віолета Кравченко презентувала свою збірку віршів про великий шлях полеглих воїнів. Це вірші про материнський біль, і дуже багато матерів було на цій зустрічі.

Ще ми проводимо автопробіги й акції підтримки тих, хто ще залишається в полоні. Є багато матерів, які вірять, моляться, чекають не тільки з полону, а й з війни. І про це треба не забувати, кричати – про усіх полонених і зниклих безвісти. 

Загалом я спілкуюся з матерями не тільки азовців. Є багато тих, з ким я познайомилася на кладовищі у Вінниці, тих, хто пише мені в соцмережах або просто знаходить мій номер і телефонує. Сьогодні теж одна мама підійшла до мене. Її син, який був бойовим вертолітником і здійснив багато вильотів, загинув на 141-му… Вона сказала: після того я вже не хотіла жити, та коли побачила ваше відео, це додало мені сил. І це мене ще більше мотивує і впевнює, що я на правильному шляху.

Я молода мама, мені тільки 40 років. Я хочу, щоб ми всі не плакали, а щоб країна, держава, нація знала, що є незламні, вольові матері, які народили дітей не для війни, але самі стали героями, воїнами. І вони поруч, їм потрібна підтримка. Їх треба просто обійняти або сказати добре слово.

Що, на вашу думку, зараз потрібно передусім робити для визволення тих, хто досі в полоні, і для підтримки мам і дружин, які втратили своїх чоловіків, синів?

Обовʼязково потрібен розголос. Жодна мати, яка чекає з полону, не повинна залишатися на самоті. Треба, щоб суспільство й влада бачили, що ми будемо стояти за своїх синів до кінця, що чекаємо їх понад усе. Я теж так чекала, я дочекалася й водночас не дочекалася… Для матерів, які чекають, кожне наше нагадування на вагу золота. Тож єднаймося, українці, зараз це потрібно, як ніколи. Так, у всіх вже опускаються руки, всі вже хочуть мирного життя. Але ми маємо боротися. Боротися за тих хлопців, які на передовій захищають нас.

Якби ви мали можливість поспілкуватися з представниками влади, від яких це залежить, що б ви їм сказали? Можливо, ви й спілкуєтесь з ними, як саме? Чи памʼятають вони про мам полеглих воїнів, чи допомагають їм?

Я спілкуюся з місцевою владою Вінниці й хочу до неї достукатись, бо вона глуха і німа. Щось почало змінюватися, але я не зупинюся й зроблю все, щоб вони дослухалися до усього. Мій номер телефона є у відкритому доступі, і у можновладців також, я готова до співпраці 24/7. Але вони досі чогось чекають. Певна, вони не будуть спати ночами, як і я. І колись таки наберуть мене й вислухають. Минуло вже 10 років війни, і це час рішучих дій.

Чи плануєте спробувати себе не лише в громадській, а й у політичній діяльності?

Я ніколи не думала про політику. Взагалі, саме це слово для мене про якийсь бруд, болото. Не хочеться туди лізти. Хочеться будувати нову Україну, де всі будуть рівноправні, хоч депутат, хоч солдат. І неодмінно дбати про памʼять героїв.

Якою бачите Україну в майбутньому і ваше життя надалі?

Я бачу своє життя тільки в Україні, тільки на нашій землі. Ніколи не хотіла виїхати або переїхати. В Україні є абсолютно все, щоб розвинути її до рівня найкращої країни в світі: гори, море, люди. Саме розумні й патріотичні люди піднімуть її, якщо дати їм можливість вирішувати українське майбутнє. Досить рвати, дерибанити й змагатися, хто кращий.

Бажаю усім нести Україну в серці й переосмислити своє життя до війни. Тоді й настане перемога, коли ми це зробимо. Тільки від нас це залежить, не від путіна, не від США чи європейських держав, які нам то допомагають, то ні. Ми самі маємо зробити все для перемоги, вже зараз.

Я віддала Україні сина, який мав би жити й творити. Так сталося, що його шлях продовжую я. І я закликаю усіх продовжувати боротьбу. Не питайте, що Україна зробила для вас, спитайте, що ви зробили для України. Тоді й Україна буде, й перемога буде. І вона вже близько.