Торік Всеукраїнська культурна платформа «Поліська Казка» спільно з Національною академією образотворчого мистецтва і архітектури ініціювала Національний конкурс народного мистецтва для молодих художників «Поліська Казка». Спочатку його головною метою була фінансова підтримка митців, однак хороші ідеї часто виходять за межі задумів своїх творців. Так сталося й цього разу: конкурс об’єднав понад тисячу молодих українських художників, привернув увагу до народного мистецтва та став основою для нової культурної традиції.

Вже у листопаді стартує прийом заявок на другий Національний конкурс народного мистецтва для молодих митців. Напередодні нового сезону «Українки» поговорили із засновницею платформи «Поліська Казка» Маргаритою Бондарєвою про те, як народилася ідея платформи, колаборації з бізнесом та плани команди на майбутнє.

Маргарито, ви закінчили магістратуру з європейської публічної політики у Школі передових міжнародних досліджень Університету Джонса Гопкінса. Працювали за кордоном. Коли і чому ви проміняли міжнародну політику на українську культуру?

Я справді спочатку працювала у сфері політики у Брюсселі, потім працювала в НАТО. Але де б я не жила чи не працювала, я завжди відвідувала музеї. Завжди любила досліджувати історію та культуру. Але з початком повномасштабної війни зрозуміла, що сьогодні я потрібна саме тут, у своїй країні. І для мене не просто важливо ходити різними виставками Лондона чи Парижа — мені важливо, аби й українське мистецтво та культура були присутні на цих виставках. Мені важливо працювати над збереженням саме української культури, докладати зусиль до формування мистецького контексту. Скажімо так.

Я підтримувала певні мистецькі ініціативи та окремих художників кілька років, а у 2024 році почала думати про створення ініціативи, яка б структурувала, об’єднала ось ці мої точкові проєкти. Прийшов час усе це якось оформити, тому я ще рік думала над концептом, метою, назвою проєкту, і у 2025 році народилася Всеукраїнська культурна платформа «Поліська Казка».

Зараз навіть розглядаю можливість здобути ще один магістерський ступінь із фокусом на історію мистецтва.

Я не відчуваю, що якось кардинально змінила сферу діяльності. Бо мені здається, що мистецтво і політика або культура і політика — це не сильно різні речі. Вони дуже пов’язані. Протягом усієї нашої історії мистецтво було, по суті, одним із головних способів розповідати й фіксувати історію, а часто — й інструментом пропаганди. Колись не знімали кіно про війну — писали картину про війну, щоб показати, де була більша армія, сильніша зброя і тому подібне.

Так само зображували впливових людей, королів — через певні артефакти, символи їхньої влади. Можна пройтися будь-яким музеєм і, розглядаючи портрет якогось монарха, зрозуміти, чим він цікавився: тут у нього лежить троянда, тут — книга, поруч ще якийсь символ. І все це не просто так.

Ви з дитинства навчалися у художній школі. А чи пам’ятаєте той момент, коли мистецтво вас по-справжньому зачарувало?

Мені здається, такого моменту не було. Любов до мистецтва мені, певно, передалася від батьків. У моїй родині дуже цінують мистецтво. При цьому смаки у всіх доволі різні. Я люблю contemporary art, усе сучасне. Батьки більше за старих майстрів. Але нас усіх об’єднує любов до українського фольклорного, наївного мистецтва.

Ми всі дуже любимо Марію Примаченко. Можливо, це пов’язано з тим, що мій батько багато працював в Іванкові, ми туди їздили. І моя перша робота, яку я намалювала у шість років, була саме в стилі Марії Примаченко. Я бачила її фантастичних звірів і намагалася копіювати. Ця картина шестирічки досі висить у нас вдома як найцінніший шедевр.

Тобто платформа «Поліська Казка» має таку назву саме через вашу любов до Примаченко?

Так, і любов до Примаченко, і любов до Полісся. Я змалечку часто бувала в цьому дивовижному магічному краї, їздила з батьком. До речі, моя родина проживає у Києві, і батьки вважають Київ центром Полісся. Це, звичайно, спірне питання, але мій тато каже: «Ти народилася у Києві, значить, ти народилася на Поліссі!»

Всеукраїнська культурна платформа «Поліська Казка» займається підтримкою молодих митців та популяризацією мистецтва. Чому саме ці вектори діяльності обрали?

Підтримувати мистецтво, інвестувати в нього сьогодні просто необхідно, якщо ми хочемо зберегти Україну як окрему державу. Нації немає, коли немає культури.

Ми досить довго про це говорили. Ще на початку повномасштабної війни хотілося якось підтримати молодих митців, щоб вони продовжували свій творчий шлях, хотілося розповідати про традиційний жанр народного мистецтва.

Спочатку була ідея організувати ретроспективну виставку Марії Примаченко.

Але на той момент уже відбулося кілька таких виставок — і в Україні, і за кордоном. Велика ретроспектива була у Львові, виставки проходили в Українському Домі. Тому ми зрозуміли, що, можливо, це вже не настільки актуально.

Але дуже хотілося підтримувати сам жанр і людей, які можуть нести нашу традицію та історію далі, — саме молодих митців.

Ми досить довго брейнштормили над концепцією і врешті вирішили, що найважливішим зараз є фінансова та інституційна підтримка саме молодих митців. Бо вони — наше майбутнє. І популяризація жанру народного мистецтва — бо то є наша історія, наша спадщина, ДНК нашої нації.

Влітку цього року Всеукраїнська культурна платформа «Поліська Казка» провела серію безкоштовних майстер-класів із живопису для всіх охочих. Вони проходили у Національному музеї народної архітектури та побуту України. Розкажіть детальніше про цей проєкт.

Ми оголосили імена чотирьох лауреатів Національного конкурсу народного мистецтва для молодих художників «Поліська Казка», і через кілька тижнів почалося літо.

Ми постійно були на зв’язку з переможцями, обговорювали творчі ідеї та плани. Так і виникла ідея зробити серію майстер-класів від переможців конкурсу народного мистецтва для широкого загалу. Тим більше, партнером нашого проєкту є Національний музей народної архітектури та побуту України у Пирогові. Тож протягом літа та у вересні ми раз на кілька тижнів запрошували всіх охочих помалювати разом із нами. Проводили майстер-класи наші переможці, а участь була безкоштовною для всіх.

Ви ініціювали Національний конкурс народного мистецтва для молодих художників «Поліська Казка» спільно з Національною академією образотворчого мистецтва і архітектури. Скажіть, чи були у вас якісь побоювання, коли задумували проєкт національного масштабу?

Побоювання, в принципі, є і зараз. Але ми продовжуємо рухатися вперед. От згадую: коли задумували конкурс, я все боялася — а раптом ніхто не подасть жодної роботи? Чому ми вирішили, що молоді це потрібно? Потім, через два тижні після старту конкурсу, подали 30 робіт, і почалися вимкнення світла та тепла. Я думала: ну, певно, на цьому і все, хто ж буде малювати роботи за таких умов? А при цьому тема конкурсу «Поліської Казки» — яскрава, кольорова. Треба ще зуміти вийти з реальності навколо себе й створити щось красиве, яскраве. І молоді митці змогли, попри все. А зараз мені хочеться дати цим митцям, фіналістам конкурсу, можливість колаборацій з українським бізнесом. І, звичайно ж, також є страхи. Але, як я сказала, продовжуємо рухатися вперед.

До речі, про колаборації з бізнесом. До Дня Незалежності переможниця конкурсу Надія Ваганова створила етикетку для лімітованої серії напою бренду «Поліська Казка». Чому для платформи важливі такі партнерства з бізнесом?

Об’єднуватися з українськими бізнесами — це, власне, одна з головних цілей нашої платформи. Скажу кілька слів про колаборацію Надії Ваганової, лауреатки конкурсу, з брендом напоїв «Поліська Казка». Бренд звернувся з проханням розробити етикетку для лімітованої серії напою «Рецепт номер 6». Надія відтворила своє бачення незалежності — козака Мамая. Мені здається, вийшло дуже влучно. Адже козак Мамай — це символ незламності, сміливості, символ захисника української державності.

І мені здається, Надя була дуже щаслива від цієї колаборації. Її робота фізично з’явилася в магазинах, її бачать люди, бачать її ім’я. Це дуже класна популяризація молодого художника.

Ви продовжуєте спілкуватися з лауреатами після завершення конкурсу. Чи знаєте, як стипендії вплинули на їхнє життя?

За результатами першого Національного конкурсу народного мистецтва для молодих художників «Поліська Казка» ми обрали чотирьох переможців у двох категоріях: професійній та аматорській. Усі вони отримали щомісячні стипендії розміром від 15 до 25 тисяч гривень протягом року.

Ми принципово не обмежували людей у використанні стипендій, як це часто буває з грантами. Їм не потрібно звітувати перед нами, на що вони витратили ці кошти. І це не обов’язково мають бути тільки фарби, олівці чи папір.

Ідея в тому, що ця стипендія має підтримувати тебе і зробити твоє життя трошечки легшим.

Коли ми вперше зустрілися з фіналістами, одна переможниця навіть жартувала: «А якщо я куплю корм для кота? А якщо ковбасу?» Та будь ласка! Якщо ця ковбаса зробить вас щасливими, ви поїсте, надихнетеся і потім намалюєте класну картину — чудово. (Сміється.)

А якщо серйозно, то Костя Мельничук, один із наших фіналістів, свою першу стипендію передав на ЗСУ. І ми цим дуже пишаємося. Виявилося, що він від самого початку, ще коли подавався на конкурс, говорив, що хоче так зробити.

Надя Ваганова завдяки підтримці змогла відкрити власну майстерню. Ми також допомогли їй із комунікацією з місцевою владою, трохи посилили цю історію зі свого боку. Тепер вона має більший, світліший простір для занять із дітьми й продовжує навчати.

Чому, на вашу думку, зараз часто звучить: «Не на часі, давайте після війни будемо з цим розбиратися»? Чому, на вашу думку, Україні саме сьогодні потрібен Національний конкурс народного мистецтва?

Я завжди кажу: після війни буде пізно. Ми дійсно ризикуємо втратити молоде покоління митців, якщо вони будуть у нас «не на часі». Хто знає, можливо, тут завдяки конкурсу у нас уже є нова Примаченко, яка буде голосом українського народного мистецтва у світі. І все, що потрібно зараз, — це надати їй підтримку.

У листопаді стартує вже другий конкурс. Чого ви очікуєте від нього і що можете сказати молодим митцям, які зараз думають, чи подаватися?

Насамперед — не відкладайте подачу до останнього. (Сміється.) Бо іноді думаєш: ще два місяці, ще місяць, часу багато. А потім в останній момент щось малюєш або подаєш роботу, яка взагалі не відповідає темі, з думкою: «А раптом вистрілить».

Ми спеціально хочемо дати достатньо часу, щоб люди могли створити саме нову роботу в цьому жанрі. І будемо про це неодноразово нагадувати.

Звичайно, сподіваємося, що цього року рівень буде ще вищим. Хочемо розширити склад журі — уже зараз там дуже сильні, відомі українські представники культурного та мистецького середовища.

І ми дуже відкриті до партнерств і колаборацій. Хотілося б, щоб до конкурсу долучалося більше свідомих українських бізнесів. Ми готові до співпраці. А решту — скоро побачите.

І наостанок: що б ви порадили людині, яка нічого не знає про артринок, але хоче придбати свою першу роботу українського художника? Як зрозуміти, що це «твоя» картина?

Я не експерт і не куратор. Мені просто подобається мистецтво — і, мені здається, це якраз головне.

Беріть те, що подобається саме вам. Те, що вас надихає. Особливо якщо ви купуєте роботу для свого дому — вона має радувати вас кожного дня.

Не треба слухати когось лише тому, що він скаже: «Ось це експертно дуже хороша робота, тут усе класно намальовано». Якщо ви дивитеся на картину і вона викликає у вас емоцію — цього вже достатньо.