ЛЕДІ БОС: ЯК ЦЕ – БУТИ ГЕНЕРАЛЬНИМ ПРОДЮСЕРОМ ТЕЛЕКАНАЛУ

Ірина Король не лише очолила новий телеканал «Апостроф», а й розбудовує його роботу з нуля.

Розмовляла
Вікторія Шапаренко

У родині телеканалів поповнення – відтепер на супутнику і кабельному віщає «Апостроф», зовсім юний, але багатообіцяючий: завдяки креативному формату, відкритості до діалогу, дружній команді, а також генпродюсеру Ірині Король. Ця тендітна перфектна леді бос встигає все і трошки більше: навіть провести невеличку екскурсію телеканалом для журналу «Українки» і заразом поспілкуватися про «наше, жіноче» – чоловіків-партнерів, форс-мажори, позитивний кар’єризм, про жіночий вік і різницю між жінкою розумною і мудрою.

Цікаво, що Ірина має дві освіти – медичну і журналістську. І в журналістику потрапила випадково – потрудившись три місяці у прес-службі одної політичної партії, так «прокачалася» (навчилася писати-верстати), що отримала запрошення працювати в газету. Потім, після роботи аналітиком, так само випадково відбувся перехід на телебачення, де знову довелося всьому вчитися – писати тексти, начитувати текст, працювати в кадрі. Були Тоніс, 5 канал,ТВі, Zik, Ера… Тепер – нова сходинка. «Апостроф».

ПРО НОВУ ІСТОРІЮ І НЕЗМІННИЙ РЕЖИМ

Ірино, наскільки ваша нинішня посада відрізняється від попередніх? Стало важче, цікавіше?
Стало і складніше, і цікавіше, і відповідальніше. Увесь мій шлях – це визначення своєї висоти і намагання її взяти. І цей рух спонукає не зупинятися. Генеральний продюсер – це для мене вперше в житті. Раніше я була просто продюсером, креативним продюсером, шеф-редактором каналу, а це трішки інше. Окрім того, я погодилась створити канал з нуля, тож довелося займатися не лише творчістю, а й вникати у речі, нові для мене: створювати технічну базу, займатися питаннями мовлення, поширення, присутності. Треба було знайти приміщення, створити дизайн, логотип, графіку, освітлення, сервер… Підібрати команду, з якою ти все це будеш робити, і не помилитися, адже момент старту дуже важливий. І я все це реалізувала. Не знаю, як воно буде далі, але я щаслива, що ця історія зі мною відбувається.

Розкажіть про ваш робочий режим і розпорядок дня – такого звичайного, типового.
Журналістика – така сфера, де немає нормованого робочого дня. З 7.00 ранку і навіть раніше я на зв’язку і далі скільки треба: буває до півночі чи до першої ночі… Така робота. Ти її або любиш або не працюєш. Я завжди це кажу тим, хто тільки починає свій шлях у професії. Якщо ти це любиш, то увесь час працюєш, зокрема і над власним самовдосконаленням. Важливо бути поінформованою, постійно підвищувати кваліфікацію. Технології не стоять на місці, світ рухається, а ти разом з ним. І ти або працюєш, або ні. Я працюю.

ПРО ФОРС-МАЖОРИ І ВІЧНИЙ ТОНУС

Як ви все встигаєте?
Я навчилася відсікати зайву інформацію. Виокремлюю найважливіше, на неважливе просто не реагую. Чіткі завдання і ніякої води. Не люблю довгих входів і розмов. Є тема – чітко сформулювали, визначились з графіком і почали працювати. Це оптимізує роботу і спрощує пересування. Ти можеш перепочити, видихнути. Тому я дуже фільтрую свої формулювання і спонукаю колектив чітко рухатись за планом. У нас нема довгих нарад, брейншторм теж швидкий, максимум на годину. Сіли, скреативили і розійшлися. Динаміка життя передбачає, що не можна довго говорити – треба робити.

Скільки слів за день ви говорите, скільки рішень приймаєте?
Рішень – від 5 і більше за годину. Адже я точка, до якої стікається купа інформації, і повинна ухвалювати рішення або давати завдання. Що ж до слів… мабуть, теж від 5 і більше. Взагалі у мене дуже динамічна мова. І мені часто закидають, що я швидко говорю. Напевно, це тому, що швидке мислення. І все одно думки швидше працюють, аніж мова.

Ваша робота, напевно, сповнена форс-мажорів. Які згадуються передусім?
Ніколи не забуду історію в Керченській протоці. Коли давно працюєш у журналістиці, то вже маєш певне професійне чуття. І в той день, коли все тільки починалося, я відразу сказала команді (а це була неділя, ми готували випуск на ранок понеділка): відстежуйте, бо мені не подобається ця історія, щось має трапитись. І таки ж трапилось… Ми пропрацювали всю ніч і повністю переформатували ранковий ефір. А потім постійно інформували, що там відбувається. Що цікаво: в такому адреналіновому стані не відчуваєш втоми. Її відчуваєш потім, коли напруга вже трохи спала.

Загалом форс-мажори – частина нашої роботи. Як, наприклад, Майдан. Мусиш реагувати. Для журналіста важливі дві складові – ексклюзивність і оперативність. Якщо ти перший – ти лідер, якщо маєш ексклюзив – теж лідер. Особливо в інформаційному мовленні. І ці дві фішки я намагаюсь втілювати, орієнтую на це команду. У форс-мажорі це теж працює. Це завжди виклик, перевірка на професійність, готовність, злагодженість. Форс-мажори я ненавиджу, але вони тримають у тонусі.

ПРО ЖІНОЧУ СИЛУ І РІВНИХ СУПЕРНИКІВ

Бути жінкою-генпродюсером у нашому суспільстві – як воно? Як до цього ставляться ваші колеги, загалом чоловіки?
В професії я не ділю на дівчат і хлопців. Але чомусь так складається, що журналістика стала жіночою справою. Жінки креативніші і відповідальніші. Чоловіки ж чомусь вирішили, що можна халтурити і при цьому бути в лідерах. Ні. Будь-яка професія – це питання твоєї мобільності, твоїх знань. І це завжди суперництво – не між статями, а тим, хто як працює. Найперше я ціную професійність, це визначальний чинник.

Я за баланс в команді, але наразі у нас десь 70% дівчат. Хлопців-друзів у мене багато, але з колегами, чесно скажу, складно. Вони вважають, що я пресую, багато вимагаю. Дивно, адже чоловіки мають бути сильними. Я готова з ними змагатися у чесній битві, ціную навіть ворогів, бо вони стимулюють. З рівним суперником цікаво: виграєш – ти герой, програєш – чомусь навчишся. І байдуже, хто це – хлопець чи дівчина. Насправді я шукаю чоловіків-партнерів, але якщо трапляються конкуренти – приймаю виклик і граю за правилами конкурентного ринку. Тож не треба ображатися. Або розповідати, чому щось робоче не вийшло. В мене завжди має виходити.

Загалом же, не повірите, я за те, щоб домінували чоловіки – як сильна стать. І перепустку у світ журналістики мені дали саме вони – письменник Василь Шкляр і журналіст Орест Когут. Та й потім нерідко робили протеже в кар’єрі. І чимало моїх знайомих чоловіків абсолютно адекватно сприймають мене на посаді генпродюсера.

Ви можете себе назвати кар’єристкою?
Напевно так. Хоча до кар’єристок часто ставляться зневажливо або заздрять. Я не вкладаю в це слово негативний сенс, навпаки. Якщо ти не ставиш собі цілі чогось досягти і не досягаєш цього – так, ти не кар’єристка. Я кар’єристка. Спробуйте не бути кар’єристкою і зробити кар’єру.

ПРО ВІК І СОЛОДКУ СЛАБКІСТЬ

Чи вдається вам у такому шаленому ритмі поєднувати особисте і робоче? Є баланс?
Не люблю говорити про особисте… Зараз я сама, ми розлучилися з чоловіком. Але я вдячна йому за той період, що ми були разом. Згадую його з позитивом, він багатьом речам мене навчив – наприклад, різниці між жінкою розумною і мудрою. Тепер я мудра. Ніколи не переношу роботу в стосунки. Якщо моїй половинці це цікаво, розповім, як ні – не буду вантажити. Водночас я завжди проявляю інтерес до його справ, адже його успіхи – це мої успіхи. Я вкладаюся в людину – і отримую підтримку навзаєм. Шукаю тільки такі стосунки – я за дружбу і партнерство в усіх сферах.

А на себе часу вистачає – на усілякі жіночі штучки? Встигаєте елементарно нормально поїсти?
На себе мені не шкода часу. Я зараз вам скажу, скільки мені років – за півроку 50 (Ред.: Ми в шоці, Ірина виглядає років на 20 молодшою). Мене часто запитують про секрет молодості. Він простий – робота. Власне, все – це робота: кар’єра, стосунки, дружба… Не можна чекати, що щось прийде просто так, якщо ти не попрацюєш. Зовнішній вигляд – теж робота над собою. У мене є правило: як би я не втомилась, обов’язково доглядаю за шкірою (зараз сиджу на корейській косметиці). Це мій пріоритет. У мене мета – бути красивою. Не тільки розумною чи мудрою, а ще й красивою. Зранку я роблю зарядку, на вихідних їжджу погуляти у ботанічний сад поспілкуватися з природою наодинці. Повертаюся щаслива. Щодня проходжу 10 тисяч кроків, стою в планці по 5 хвилин, знаю частини тіла, над якими треба працювати, і працюю.

З віком я зрозуміла, що мені можна їсти, а що ні. Насправді я схильна до повноти, але при зрості 160 см важу 50 кг, і це предмет заздрощів молодших колег. Все просто: я не їм свинину, ковбасу, майже не їм хліба. Не палю, не п’ю, хіба келих білого сухого іноді. Їм курятину, овочі, фрукти. Моя проблема – любов до солодкого. Тому я припинила займатися випічкою, хоча дуже це люблю. Солодким мене можна спокусити, це катастрофа. Я контролюю вагу і намагаюсь не їсти «після шести». Буває, зриваюся, коли вдень не поїла, тому теж беру це під контроль. Отак усе – робота над собою.

ПРО ДРУЗІВ І ГОЛОВНУ МРІЮ

Ірино, кого (що) любите?
Тварин. Особливо папуг. У мене є папуга – Мажор.

Чого боїтеся?
Навіть не знаю… Здається, всього, але це й стимулює мене щось робити.

До кого прислухаєтесь?
До порад друзів, думок молодих людей.

Як любите відпочивати?
Поїхати десь далеко з країни, щоб мене не могли знайти, видзвонити. Десь на море або в гори.

Чи відпочивали цього літа?
Ще ні, карантин і все таке… Але на початку року ми літали з подругами в Єгипет. Там ми відірвалися!

Яка у вас мрія?
Можливо, скажу пафосно, але я дуже люблю свою країну. І дуже хочу, щоб у нас щось змінилося, бо те, що зараз відбувається, – неправильно. Я хочу, щоб країна розвивалася у правильному напрямку, вийшла на певний рівень, не пасла задніх. Задля цього я готова вчити і допомагати навіть безкоштовно – особливо молоді. Це мій маленький внесок у розвиток країни – я вкладаюся у тих людей, які будуть нашим майбутнім.