Катерина Грушевська: трагічна доля єдиної доньки і головної помічниці голови УНР

Єдина донька українського історика, голови Української Центральної Ради й лідера УНР Михайла Грушевського цілком могла б не залишитися в тіні видатного батька. Вона мала все для того, щоб зробити вагомий внесок у розвиток української науки: ґрунтовні знання, гострий розум, сміливість братися за нові, неосвоєні теми. І вже до 30 років Катерина стала одною з яскравих постатей української етнографії та фольклористики й одною з перших жінок, що досягли значних успіхів у цій царині.

Талановита дослідниця української минувшини і фактично права рука в упорядкуванні наукових студій батька, Катерина, власне, була тільки на старті. Однак доля її склалася трагічно. Як і багатьох інших представників цвіту української нації, яких совєти нищили свідомо й нещадно.

МАЛЕНЬКА ПРОФЕСОРІВНА

Так Катерину Грушевську звали з дитинства. А ще: Кулюня, Бобочка, солодка потішечка. Ще б пак: єдина донька професора історії Михайла Грушевського і вчительки, активної діячки жіночого руху на Галичині Марії Вояківської.

Ровесниця століття (Катерина народилася 21 червня 1900 року), вона змалку купалася у батьківській любові й перебувала в колі української інтелігенції. У Львові до них частенько навідувалися Соломія Крушельницька та Наталя Кобринська, у Києві – Лисенки, Черняхівські, Стешенки, Старицькі, Косачі, у Криворівні, на літніх вакаціях – Іван Франко й Михайло Коцюбинський. Її дитячі портрети малювали Іван Труш та Михайло Жук, а Михайло Бойчук дав маленькій Катрусі кілька уроків живопису.

Яскраві подорожі також формували світогляд дівчинки – вона бувала з батьками у Венеції, Римі, Неаполі, Флоренції, підіймалася на вершину Везувію.

Дівчинка була хворобливою (у неї виявили проблеми з легенями й ризик розвитку сухот), тож початкову освіту вона отримала вдома. І це була блискуча освіта, адже мама, Марія Сильвестрівна, не лише мала педагогічну освіту й енциклопедичні знання, а й знала кілька іноземних мов. Вчилася Катруся легко. Вже в чотири роки прочитала викладені батьком з кубиків слова «русин» (так в Галичині тоді називали себе українці) та «море». Мала й неабиякий хист до малювання.

Пізніше почала освоювати французьку під керівництвом доньки Михайла Драгоманова Аріадни, яка навчалася в Сорбонні й мала бездоганну вимову. Мама ж навчила її польської, англійської та норвезької (згодом Катерина на замовлення Марії Заньковецької перекладе з норвезької «Ляльковий будинок» Генріка Ібсена).

Ще дівчинка цікавилась історією й культурою, любила книги й часто в листах радилася з батьком, що їй можна читати, а що – ще зарано. Батько ж їй підказував наукові розвідки, готуючи базу для подальших наукових досліджень. Тож у 14 років, коли Катруся таки зібралася вступати до гімназії, вона мала ґрунтовні знання у багатьох напрямках.

ПОШУКИ СВОГО МІСЦЯ

Почалася Перша світова війна. Вона застала родину в Карпатах на відпочинку. Михайло Грушевський, який лишався підданим Російської імперії, не міг більше перебувати на землях Австро-Угорщини, і з родиною вже не повернувся у Львів, а окружними дорогами, через Відень та Венецію, не без труднощів дістався до Києва. Тут на нього вже чекало звинувачення в сепаратизмі та революційній діяльності (так званому мазепинстві). Наслідком цього став арешт і висилка спершу в Симбірськ, потім в Казань, далі до Москви, під нагляд поліції і з забороною займатися науковою діяльністю.

Дружина з дочкою їдуть за ним, але після перенесеної малярії у 1916-му повертаються до Києва. Після лютневої революції до них приєднується і Михайло Грушевський, якого обирають головою Центральної Ради.

Катерина ж, попри стан здоров’я, часті переїзди та різні життєві перипетії, вступає до Київського університету, одразу на правничий і природничий факультет.

Втім, все це ненадовго – більшовицька агресія та подальший розвиток подій в Україні змушують Грушевських до еміграції. За кордоном Катерина на якийсь час стає вільною слухачкою Женевського університету, студіюючи римське право.

Однак матеріальна скрута не дає змоги Грушевським довго затримуватися на одному місці – з 1919 по 1924 роки вони змушені мандрувати Європою, шукаючи краще місце: Прага, Женева, Париж, Берлін, Відень, Баден…

Катерина не гає часу – визначається в еміграції з колом своїх наукових інтересів: соціологія та первісні культури, заглиблення у міфологічний пласт, з якого формується колективна свідомість цілого народу. Також допомагає батькові у Відні у створенні Українського Соціологічного Інституту, працює там секретарем та аспірантом, створює студію первісної культури (можливо, на цей вибір вплинули її дитячі спогади про відпочинок у Криворівні, де фольклор був органічною часткою життя простих гуцулів).

Чому не українські казки? Річ у тому, що за кордоном тоді практично неможливо було знайти достатньо українського фольклорного матеріалу для досліджень, а от народна творчість народів Америки та Африки привертала увагу дослідників-колоністів.

Після цієї праці Катерину могли запросити в США. Михайло Грушевський звернувся до пастора з Детройта Василя Кузіва з проханням знайти для доньки роботу в тамтешніх просвітніх організаціях. Але, отримавши згоду, так і не зважився відпустити її – на той час вона була першим помічником у всіх його справах.

Тож замість Детройта Грушевські поїхали до Києва – прийняли запрошення радянського уряду, який пообіцяв їм не згадувати «минулі гріхи». З одного боку, не лише їх ввели в оману ентузіазм та перспективи українізації, яка поширилася від початку 20-х років. З іншого, як казала Катерина Грушевська, «іншої України в нас немає»…

СУТНІСТЬ НАРОДНОЇ ДУШІ

У Києві Михайло Грушевський стає академіком Всеукраїнської Академії Наук, керівником історико-філологічного відділу. Він викладає історію в Київському державному університеті, очолює археографічну комісію, що систематизує видання, надруковані на нашій території в XVI-XVIII століттях. Катерина ж зосереджується на науковій роботі – коло її інтересів складають заняття історією, етнографією, первісною культурою.

Вона працює науковим співробітником Культурно-історичної Комісії та Комісії історичної пісенності Науково-дослідної кафедри Історично-філологічного відділення ВУАН, очолює Кабінет примітивної культури, стає незмінним редактором часопису «Первісне громадянство і його пережитки в Україні». Також бере участь в етнографічних експедиціях із записів народних тлумачень снів, що проводилися у співпраці з Королівським антропологічним інститутом Великобританії та Ірландії (деякі її записи пізніше були надіслані до Лондона й використані відомим британським дослідником Чарльзом Селіґменом).

У цей час виходить одразу кілька її досліджень: «Людський колектив як підвалина пам’яти», «Навколо дикунової душі», «До соціології старцівства», «На бічних стежках кобзарського епосу», «Про голе тіло як магічний засіб», «Про поділ господарства між чоловіком і жінкою». Феміністка, як мати, й науковиця, як батько. Донька, якою щиро пишаються.

«Я часто думаю в сі дні, як я собі крутив голову в Бадені і потім, приїхавши до Київа – як тобі улекшить твою наукову путь і забезпечити можливе становище, і як ти зробила зайвими і непотрібними всі мої клопоти і замисли, так прегарно себе заявивши в сих роках і по лінії дослідчій, і організаційній», – пише захоплений Грушевський, вітаючи доньку з 26-річчям.

Але головною науковою працею Катерини Грушевської стали опубліковані «Українські народні думи» (перший том – у 1927 році, другий – у 1931-му), де вперше було систематизовано за сюжетами та глибоко проаналізовано цей жанр українського народного епосу та його носіїв (кобзарів).

На жаль, із шести задуманих томів світ побачили лише два, до того ж майже увесь наклад другого тому було знищено. У першому томі було зібрано 13 текстів і 117 варіантів дум, у другому – 20 дум і 176 варіантів. І до сьогодні це є найповнішим, найґрунтовнішим серед усіх видань українського епосу, з яким не могло зрівнятися жодне наступне. Іронія долі в тому, що саме ці дослідження як «сочинения ярко националистического характера» пізніше ляжуть в основу її справи, інспірованої НКВД.

Наукова діяльність була справжньою пристрастю Катерини. Тому вона ніколи не була одруженою й не мала дітей (отже, і прямих нащадків Михайла Грушевського наразі немає). Попри те, що вона була яскравою, ефектною жінкою – про це можна судити з фото, що збереглися. Щоправда, після 1931-го нема жодного…

ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ

У 30-х роках політика партії різко змінюється. Українізацію заступає реакція, починаються тотальні чистки й ліквідація українознавчих установ, нищаться видання, закриваються часописи. Починаються репресії проти української інтелігенції – доноси, обвинувачення й арешти. Михайла Грушевського цькують як «українського буржуазного історика» (насправді – як очільника Української Центральної Ради, знакової постаті в українській науці та національному русі). У 1931 році арештовують Михайла Грушевського, за ним – і Катерину. Однак авторитет вченого такий великий, що запроторити в табір чи розстріляти його не наважуються, замінивши це «почесним засланням» до Москви. Слідом за батьком їде й Катерина, адже без неї Грушевський, у якого тоді різко впав зір, вже не міг обходитися: вона була йому і радницею, і секретаркою, і доглядальницею.
Втім, навіть доньчина опіка не рятує 68-річного вченого від загибелі: наприкінці 1934 року, під час перебування в Кисловодську в санаторії у нього на спині вискакує карбункул, і через три дні після 4 невдалих операцій він помирає від загального зараження крові. Загадкова й невипадкова смерть… Зібравши волю в кулак і пам’ятаючи про свою місію, Катерина відкладає власні дослідження й береться за упорядкування наукової спадщини батька: 10-го тому «Історії України-Руси» та 6-го тому «Історії української літератури».

Катерину арештували за доносом агента НКВД, колишнього викладача Ніжинського інституту народної освіти, а згодом Київського університету Костя Штепи, й більше додому вона не повернеться. «Забрали її в літній сукні, навіть без пальта! Катрусі від дня арешту не бачила. Як це я проживу без неї стільки років… а я розлучалася з нею лише один раз за все життя, та й то на місяць…» – згадує мати, Марія Сильвестрівна.

Катерину звинуватили у стандартних для того часу «гріхах»: контрреволюційній діяльності, причетності до націоналістичної організації, шпигунстві. «Являлась участницей антисоветской националистической повстанческой организации, подготовлявшей вооруженное восстание, свержение советской власти и создание «Самостоятельного буржуазного националистического государства». По заданию этой организации была связана с украинскими закордонными антисоветскими формированиями», – записано у її вироку. І вирок цей, 8 років таборів, враховуючи стан її здоров’я, можна вважати смертельним. Катерину ж найперше хвилювало інше – аби архів батька був збережений. Про це вона просила у своєму останньому слові.

Також писала в усі інстанції, навіть до Сталіна, наполягаючи на перегляді справи. До цього приєднався й друг Грушевських – академік Кирило Студинський зі Львова, депутат Верховної Ради СРСР (той самий, якого НКВД в червні 1941-го разом із Петром Франком відправить зі Львова до Києва, а тоді напише в телеграмі на ім’я наркома держбезпеки СРСР Меркулова «целесообразно расстрелять»).

Нині відомо, що справу Грушевської таки переглядали: у липні 1940-го її через Владивосток доправили до Москви, звідти – до Києва. Три місяці, з грудня 1940-го до березня 1941-го, вона перебувала з мамою в одному місті. Мамі ж про це, звісно, ніхто не повідомив… І вона так і не дочекалася вісточки про доньку аж до своєї смерті у 1948-му. Всі ці десять років про неї нагадував лише засохлий букет мальв: його Катерина подарувала матері незадовго до свого арешту, і мати так і не змогла його викинути. Подальша доля Катерини, на жаль, невідома.

Її могила загубилася серед тисяч інших безіменних могил української інтелігенції, яку нищила совєцька репресивна машина. За те, що були високоосвіченими, мріяли про власний шлях розвитку України. За те, що були яскравими й неординарними. За те, що були українцями. За те, що просто були. Наразі ми повертаємо пам’ять про ці імена. І вкотре замислюємося: якими б були українська культура, література, наука тощо, якби вони могли жити й творити на повну? На це питання нема відповіді, але очевидно, що наша русофобія все ще недостатня.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Трагедія сестер Крушельницьких: дві співачки, різні долі й одне божевілля
• Марія Данилова: кохана шпигунка Сосюри
• Розстріляна НКВС: Олена Левчанівська, перша українка-сенаторка Польщі, яка обстоювала Україну