історія
РАЯ ТРОЯНКЕР
потеса, яка спокушала літераторів і зводила з розуму увесь «Будинок слово»
текст: Вікторія Шапаренко
У фільмі «Будинок Слово», що розповідає історію українських письменників доби Розстріляного відродження, Раїса Троянкер, безперечно, є зіркою №1. Як тільки вона зʼявляється в кадрі, всі погляди прикуті до неї. Певно, так само було й у житті, і акторка Валерія Ходос, яка зіграла її у фільмі, чудово це передала.
Ми мало знаємо про цю неординарну поетесу – вона, на жаль, загублена в історії, але вихід фільму – хороша нагода дізнатися про неї хоч трохи більше. Тож пропонуємо 8 цікавих фактів про Раю, яка, до речі, підписувалася «Рай-Я», тобто – рай це я, вона.
ПОХОДИЛА З ПРИСТОЙНОЇ ЄВРЕЙСЬКОЇ РОДИНИ, З ЯКОЇ ВТЕКЛА З ЦИРКАЧЕМ
Рая народилася 30 жовтня 1908 року в Умані, в родині сторожа синагоги. Але з юних літ не могла опиратися своїй природі – невеличного зросту, зі звабливою фігуркою й еротичною картавістю Рая була спокусницею, аж ніяк не пуританкою.
Тож вже 13-річною підліткою втекла з дому з мандрівним цирком, закохавшись у приборкувача тигрів, італійця Леоніда Джордані. Разом з ним вона щовечора виступала в смертельному номері – клала голову в пащу тигру.
На згадку про ті часи у Раї залишився шрам у паху від кігтів тигра, який вона описувала й у своїх віршах.
ЗАХОПИЛАСЯ ЛІТЕРАТУРОЮ ПІСЛЯ РОМАНУ З ПИСЬМЕННИКОМ
Ласа до еротичних пригод дівчина не могла втриматися (та, власне, й не намагалася) від спокус. Тож паралельно з цирковою історією закрутила роман з уманським журналістом і письменником Онопрієм Турганом, який обернувся шлюбом і народженням доньки Оленки.
У 1925 році Раїса залишила цирк (і циркача, і тигра) й дебютувала з власними віршами в газеті «Робітничо-селянська правда» – першим був надрукований її вірш «У великому Китаї». А невдовзі разом з чоловіком вона перебралася до Харкова, де за кілька років вийшла її перша поетична збірка «Повінь» (1928), а потім і друга – «Горизонт» (1930). До речі, їх Рая присвятила своїм офіційним чоловікам: першу – Онопрію Тургану, другу – Іллі Садоф’єву.
ПИСАЛА НЕОРДИНАРНІ ЕРОТИЧНІ ВІРШІ
У Харкові Рая вступила до місцевої філії Союзу селянських письменників «Плуг». Вона належала до групи Валерʼяна Поліщука «Авангард» й друкувалася у журналах «Гарт», «Селянка України», «Шквал».
Про її поезію є спогад письменника Юрія Смолича: «Вірші вона писала тільки еротичні й непогані, треба сказати, під впливом Анни Ахматової та інших з тієї плеяди».
У цій темі Рая була першою в українській літературі. І самотньою – поетична еротична культура так і не розвинулася, бо все збилося на вульгарність і порнографію. Але тоді Рая мала великий успіх, про що згадує письменник Лев Копелєв: «Натомість усіх нас, учорашніх школярів, безперечно займала поетеса «Авангарду» Раїса Т. Маленька, тоненька, густо нафарбована, вона читала вірші, в яких розповідала, як уперше віддавалася».
СПРАВДІ БУЛА НІМФОМАНКОЮ
Юрій Смолич, який багато розповідає про Раю у своїй «Інтимній сповіді», так пише про її дебют у Харкові: «Увів її в літературу, як відомо, Сосюра, підчепивши десь в Умані під час гастролей цирку, і тепер усім розповідав, що в Раї великий шрам майже в паху. Ну й усі тепер (це було як спортивний інтерес) мали побачити той тигровий шрам на нозі поетки».
Вона справді була тією жінкою-насолодою, якої домагалися чи не всі тогочасні літератори. Рая мала скандальні романи не лише з Володимиром Сосюрою (одруженим, до речі), а й з Валер’яном Поліщуком та багатьма іншими. Ось ще один спогад Смолича: «Вона була надто розпутна і, за свідченням лікарів, хворіла на німфоманію: одне слово, мало хто з тогочасних письменників з нею не переспав».
НІХТО НЕ МІГ ОПИРАТИСЯ ЇЇ ЧАРАМ
«Бо була Рая віртуозом розпусти, й еротичність її була феноменальна: фізичне бажання, здавалось, просто сотилось з її істоти й відчувалось, як еманація, немов повітря довкола неї було насичене випромінюванням її тіла, – писав Смолич. – І коли ти наближався до неї, то потрапляв немовби в сферу ділання якихось токів, що паморочили голову, колотили серце і тамували дихання єдиним – бажанням тіла цієї маленької розпусниці. Це не моє особисте відчуття – так говорили про Раю багато з моїх товаришів, що були коханцями Раї, а коханцями Раї були всі мої товариші. Я, право, не можу поручитись, що поміж письменників тих років, абсолютно незалежно від особистих якостей, розпутників чи вірних своїм дружинам і високоморальних, був один, який би не був хоч раз коханцем Раї. Так чи інакше, але щовечора Рая ночувала з коханцем, і здебільшого то був щоразу – новий коханець».
ОКРІМ ХІБА ЩО АНРІ БАРБЮСА
Коли в Харкові був зʼїзд Бюро міжнародної революційної літератури, відображений і у фільмі, приїхало багато іноземних літераторів, серед них і Барбюс. «За день Рая прийшла до мене розстроєна: їй не пощастило спокусити Барбюса, – згадує Смолич. – Вони любісінько пробалакали цілу ніч, та під ранок Барбюс сказав їй: мила дівчино, йдіть додому, ви дуже спокусливі, але я вас мало знаю для того, щоб любити. Так розповідала Рая, злостячись і ображено витираючи сльози. Вона намагалась потішити себе тим, що він «просто старий і вже нічого не хоче».
Саме «не хоче», бо мужське «не можу» для Раї не існувало: вона запевняла, що переборює всяке «не можу» й уміє прикликати до життя кожного, і хвалилась листами довгорічних імпотентів, в яких вони писали їй, що вона повернула їм радість володіння жінкою».
ПІДПИСУВАЛАСЯ «РАЙ-Я», ТОБТО – РАЙ ЦЕ Я, ВОНА
Такий підпис стоїть у листі Раї до письменника Івана Дніпровського, що зберігається в музеї. Власне, це й не лист, а така експресивна автобіографічна сповідь про підліткове кохання, втечу з цирком, виступи з тиграми, лікування за методикою Фройда… Такий же підпис є і на першій її збірці, адресованій тому ж Дніпровському:
«т. Дніпровському
– Так т. Перерви немає?
– Ні.
– Жаль, жаль! А хто його заміщає?
– Та я, Дніпровський.
– Жаль, жаль…
Ies ne savent toucher ce coeur quen ce froissant
Правда, образа не велика.
Ви хочете, щоб я підписалася?!
non so pie cora son cosa facio
Рай-Я».
ПОМЕРЛА У МУРМАНСЬКУ, АЛЕ НЕ В ЗАСЛАННІ
Коли у Харкові почався терор, Рая дійсно поїхала. Разом з пролетарським поетом Іллею Садоф’євим, який перекладав її вірші російською й невдовзі став її другим чоловіком, вона перебралася до Ленінграда. Потім, коли сімейне життя не склалося, Рая вирушила ще далі – до Мурманська. Там працювала в газеті «Полярная правда», випустила вже російськомовну збірку «Суровая лирика» (1942).
Звісно, це була вже зовсім інша лірика – і в темі, і в поетичному вираженні: вторинна, неоригінальна. Втім, десь Раю й можна зрозуміти – вона хотіла жити. Та, на жаль, прожила небагато – 29 грудня 1945 року померла від раку. Ледь розмінявши 36-й рік свого короткого, але яскравого життя…
ВІРШІ РАЇСИ ТРОЯНКЕР
* * *
Трава прив’ялена і заніміла осінь… Сьогодні сталось. Що це? Я жива?.. В траві заплутались, розвіялися коси, в гарячці тіло й голова. Зім’ята сукня. На обличчі – мука. Червоні плями в лентах комбіне… І пада вечір у безодню круком, і кличе вечір впасти і мене. На серці якось важко і тривожно. І ти, ніяковий, не можеш приласкать… І те, що сталось, повернуть не можна. І серце холодом стиска… Ти так молив – сьогодні стань моєю… І сталось. О закон буття! Ми у траві забули томик Гейне, його листки од вітру шелестять. І якось чудно. Хоч усю вже бачив – соромлюсь при тобі панчоху підвязать. І так іду. І ми чужі неначе, і в мене мимохіть жемчужиться сльоза. О, не вернуть! Не стать такою, як учора, нічим не змить із уст палючих плям! А день такий звичайний і бадьорий, така спокійна стомлена земля…
* * *
НІЧНА РОЗМОВА
Почекай, Мефістофель,
почекай, Мефістофель,
Може бути, прийду уночі і продам
Свої кров’ю написані останнії строфи,
Свою мудрість прозору, мов у склянці вода.
Почекай, Мефістофель,
в тебе хиже обличчя,
А у мене рожевість ще зі щок не зійшла.
Я прийду уночі і постукаю тричі
І продам свою мудрість,
і продам свій талан.
Може рано прощатись?
О, ще рано прощатись!
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця.
Помінять свої скарби
На химернеє щастя,
На усмішку дитини,
На обійми самця.
Я страшенно стомилась.
Я страшенно стомилась.
Подивись на провалля
Біля смутку очей
Хочу чути банальне.
Я люблю тебе мила,
Хочу буть не самотня
В синій тузі ночей.
Почекай, Мефістофель,
в тебе хитра усмішка,
Твої очі зелені загадково мигтять.
Почекай, Мефістофель,
Тобі гірко і смішно,
Бо ти знаєш про щастя
І химери життя.
Почекай, Мефістофель,
Я не Гретхен білява.
Я рвучка і нервова,
Я жінка – поет.
Я шукаю незнане, ще не сказане слово,
Знаю спрагу надхнення,
Творчих запалів лет.
Легко бути коханкою,
Навіть матір’ю й жінкою.
Але як ув’язати це з призванням творця?
Ой, летять похоронно
Срібнодзвонні сніжинки.
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця.
