героїні
АННА ГІН
авторка книги «Як ти там?»,
героїня подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло»: «Хочу написати книжку, яка починатиметься словами: «Після перемоги»
Анна Гін – журналістка, психологиня, блогерка й авторка з Харкова, твори якої вражають глибиною та різноманітністю тем. Вона пише все життя, усі її роботи, її професія пов’язані з текстом. З 2012 року вона веде сторінку у фейсбуку, де пише про себе, про тварин, про собаку, про папугу, про доньку – такі життєві есеї. Власне, з таких життєвих дописів, написаних під час першого року повномасштабної війни і почався її щоденник, який нещодавно був виданий у форматі книги «Як ти там?». Про цей щоденник, про літературу та внутрішні відчуття війни Анна Гін розповіла в подкасті «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло». Ділимося кількома знаковими цитатами.
«Я завжди вважала себе сатиричною письменницею. Мені дуже подобається, коли люди сміються. Мені подобається писати так, щоб людина всміхнулася, а може, навіть зареготала від душі. Але 24 лютого все змінилося у моєму житті й у житті кожного українця. Я так само й далі писала майже щотижня про те, що в мене на душі. Але на душі вже було не до усмішок. Так виник щоденник».
«Якоїсь миті мені зателефонували декілька видавництв і запропонували видати книжку. Я довго вагалася, чи потрібно видавати її спогади, бо була впевнена, що такого просто неможливо забути. А потім минув рік, минуло два, тепер минуло три, а ми вже не пам’ятаємо».
Ми пережили таку кількість горя, біди, сліз та смерті, що воно якось злилося у єдине почуття
«Книжка «Як ти там?» спочатку мала іншу назву. Якщо пам’ятаєте, а вже не всі пам’ятають це відчуття, лютий і березень — це ті місяці, коли ми не розуміли, який нині день тижня, яке число. Тобто всі ці дні злилися в один. Тому, коли я готувала віддавати видавництву тексти, я мала теку з назвою “88 лютого”. Нескінчений лютий. Але у видавництві мене переконали змінити назву».
«Я сказала б, що це таке двояке відчуття: з одного боку, начебто вчора було 24 лютого 2022 року, а з іншого — здається, воно було років тридцять тому. І так ти відчуваєш щодня якось по-різному. А коли почали говорити: «Три роки», то я подумала: «Усього три роки?». Здається, це років тридцять уже триває, а іноді, здається, що це було вчора — таке різноманітне відчуття».
«За час війни всі встигли подорослішати. Діти стали дорослими. Навіть ті діти, яким три роки тому було сім-вісім років, нині дорослі люди. Вони все розуміють, про все розмовляють».
«Я дуже хочу написати книжку, яка починатиметься словами: «Після перемоги». Я вже не хочу писати про війну. Я хочу писати про мир, про розквіт нашої країни, хай як це патосно зараз прозвучало. Але це правда. Я хочу про це писати».
