Письменниця, мисткиня, ілюстраторка Христина Лукащук добре відома читачам як авторка, що працює з темами тілесності, жіночого досвіду і внутрішньої свободи. Її новий роман «Насіння кмину», що виходить у видавництві Yakaboo Publishing, – це історія про прийняття себе, власної чуттєвості та пошук гармонії у стосунках із тілом і світом.

Христина розповіла «Українкам» про свій шлях у письмі й шлях до теми тілесності в літературі. А також про те, чому еротична проза сьогодні не просто на часі, а й життєво важлива для багатьох жінок, і як власний мистецький досвід допомагає їй говорити про найтонше – мовою, що лоскоче не лише думку, а й відчуття.

ЯК МОЛОДА МАМА
СТАЛА ПИСЬМЕННИЦЕЮ

Мене звати Христина Лукащук, і я з письмом близько 30 років. Це те, що роблю найдовше і з найбільшим задоволенням. Це те, що люблю і те, що дозволяє мені змінюватися і рости. Часто – рятує. Це мій спосіб виражати себе, проживати важливі для мене моменти, комунікувати зі світом.

До письма звернулася інтуїтивно. Це був мій час для себе тоді, коли я про важливість часу для себе не знала геть нічого. У мене маленька дитина, ми з чоловіком студенти і живемо у моїх батьків. Будинок у передмісті, багато роботи, багато родини, друзів, гостей. Вчуся у виші, доглядаю за донькою, готую для всіх, прибираю і мрію про власне помешкання, власне життя, поки недосяжне для нас, студентів з малям. Щодня вкладаю дитину, щодня перед сном вигадую різні історії. Її це тішить. Вона залюбки під них засипає. І от, коли вона спить а я ще не вийшла з її кімнати, у мене є… час для себе. Знаю, що ніхто мене не потурбує, не покличе, не потривожить. 

Виймаю блокнот, ручку і починаю писати. Записую історії, які почула за столом, в автобусі, на зупинці. Які вразили, зрезонували, зачепили. Деякі історії не мають початку, деякі кінця. Але мені так цікаво, що починаю дописувати. Включаю уяву, фантазію, власне розуміння справедливості, світу.

Устами героїв говорю про важливе, бажане. Говорю тихо, голосно. Кричу. Плачу. Отримую бажане. Виписую героїнь, в яких все складається так, як хочеться мені. І потихеньку починаю вірити, що все можливо

Спочатку це коротка проза. Але ось я чую оголошення по телевізору, що приймаються на письменницький конкурс романи. І так мені захотілося той конкурс виграти, що аж сідаю писати роман і розумію, що я ні сном, ні духом не знаю як це робиться.

Відкладаю.

Минає багато років. І в одній далекій подорожі я починаю писати щось на кшталт щоденника. За два тижні зʼявляється два розділи майбутньої книжки. Вдома вже дописую третю частину і відсилаю рукопис на конкурс. Твір називається «Рожевий і ще раз рожевий».

З конкурсу мені не відписують, та за якийсь час телефонують з одного видавництва і кажуть, що готові надрукувати мій роман. Він отримав відзнаку «Вибір видавців».

Отакої. Я на сьомому небі.

Але ненадовго: за тиждень знову телефонують з видавництва і повідомляють, що друкувати не будуть, бо в творі є багато еротичних сцен, і вони переживають, що Національна експертна комісії України з питань захисту суспільної моралі не пропустить це видання так само як заборонила роман «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка.

Читайте також: Тамара Горіха Зерня: «Мені подобається, що жінки зрозуміли: їм не обовʼязково мріяти про принца. Вони самі для себе є таким принцем»

«КУРВА» ТА ІНШІ
РОМАНИ «ПРО ЦЕ»

Перша невдача могла б засмутити кого завгодно, але не мене: мій твір зацікавив видавців а отже я пишу про важливе. Мою прозу прирівняли до прози Олеся Уляненка, і це неабияке досягнення.

З цим настроєм починаю писати наступні твори. Пишу, відсилаю у те ж видавництво і кожного разу отримую відмову.

Так пʼять років поспіль. Аж до моменту, коли отримую спецвідзнаку на міжнародному літературному конкурсі «Коронації слова» за кращий еротичний роман 2012 року «Курва». Цього разу все склалося. Видавництво саме мене знаходить і пропонує співпрацю. Вони друкують роман, замовляють ілюстрації всередину і обкладинку з моєю ілюстрацією також.

Після неймовірного успіху «Курви» знайомлюся з чудовою редакторкою і неймовірною людиною Оксаною Думанською, яка каже: ти чудово пишеш, але перестань писати попсу. Це були, мабуть, найважливіші слова, які я мусила почути. З того моменту моя проза починає бути усвідомленою.

На той момент спецвідзнака за кращий еротичний роман від «Коронації слова» – єдина номінація такого плану. Створена саме під мій роман «Курва». Ані до цього, ані після цього такої спецвідзнаки не було. Думаю, цей факт свідчить про те, що така література не є масовою в Україні. З одного боку, страшенно тішилася цій відзнаці. А з іншого, засмутило те, що жанр мого письма звузився до рамок еротичного.

Ніколи не ставила собі за ціль писати, власне, в цьому ключі. Ставила перед собою значно ширше завдання – писати про жінку, її емоції чесно, правдиво, відверто 

Чому обрала саме цей напрямок? Думаю він сам мене обрав. В мені завжди жив голос, котрий рвався назовні. З ним я не боролася, не приборкувала. Мені важливо було, щоб він звучав.

Якщо чесно, мене саму дивувало, чому та відвертість для мене така важлива? Чому секс, еротика займають в моїй прозі так багато місця, що в кінцевому варіанті стали визначником жанру, в якому працюю? В нашому суспільстві надто багато табу, подвійних стандартів, перевернутих фактів, закритих тем. Ми ніхто не вміли та й досі не вміємо просто й чесно говорити про свої базові елементарні потреби, кордони, бажання. Тоді я розуміла одне: якщо мені вдасться чесно написати про свої емоції, еротичні відчуття, то все решта прийде автоматично. Минуло досить часу, аби я могла переконатися, що так воно і сталося.

Чесність в еротиці дозволила мені в кінцевому результаті прийти до чесності в прийнятті себе. До чесності в побуті, в родині, в стосунках і в суспільстві загалом. Не найпростіший шлях для себе обрала, погоджуюсь, але він спрацював.

На сьогодні у мене 12 виданих романів для дорослих, 5 книжок для дітей з моїми текстами та ілюстраціями, а також 17 проілюстрованих книг для дітей та дорослих, які написали інші автори. У 2012 році я виступила спікеркою у TEDхSvobodaAveSalon у Львові з темою «Письменництво як психотерапія». Також я створила курс «Психологія письма. Як за допомогою письма впливати на минуле та майбутнє», що є наслідком осмислення й структурування мого тридцятирічного письменницького досвіду. 

Читайте також: Хто така Рая Троянкер, яка зводила з розуму увесь «Будинок слово»

НОВИЙ РОМАН
«НАСІННЯ КМИНУ»

Після успіху «Курви» виник страх писати нове. Так, успіх впливає. Зʼявляється відповідальність, страх не виправдати очікування. Розумом усвідомлюю, що цей страх і почуття відповідальності надумані, але всередині все завмерло. Надовго. Так довго (сім років), що зʼявилась думка, що більше нічого не напишу. Таке теж буває. Прийняла.

Три роки тому, коли почалося повномасштабне, всередині все сколихнулося. Зрозуміла, що зараз потрібно жити наповну. Бо це єдине, чим можу віддячити за те, що моє життя триває.

Думка про цей текст, уривки, фрагменти якого вже якийсь час товклися в голові. Сісти й почати писати не наважувалась. Думалося, що внутрішні переживання жінки під час того, як для багатьох на першому плані стоїть питання виживання, нікому не цікаві.

Але. Писати – це мій власний спосіб вижити. Власний спосіб впорядкувати, проаналізувати, структурувати думки. Так мені краще видно, на чому стою, приходять усвідомлення, що можу з цим зробити.

Отже, пишу. Кожного ранку, вдосвіта, як «ранкові сторінки». Пишу потрохи. Максимальна чесність, відвертість зашкалює і… виснажує. Писати відверто страшно й дуже енергозатратно. 

Вже під час письма усвідомлюю, що це текст про інше, ніж задумувалось. Приходять нові одкровення. Перевертають мій світ з голови на ноги. Раптом все стає на свої місця. В мене більше нема страху, ілюзій. Лише чітке розуміння правди.

Лиш як поставила крапку, схудла на декілька кілограм. Скинула з себе тягар внутрішній, і це відобразилося на зовнішньому плані. Цим текстом дала собі відповіді на питання, з якими не могла впоратися багато років. Тож, цей текст – транформаційний.

Так воно працює. Автор знаходить відповіді на свої питання і в такий спосіб створює алгоритм рішення. Читач використовує цей алгоритм для вирішення власних проблем, часом дуже відмінних від проблем автора. Якби там не було але це – працює.

Тож, для кого мій роман? Для жінок, котрі шукають відповіді на власні питання

«Насіння кмину» не є розважальним текстом (цілком можливо, після нього такий зʼявиться). Але також не травмує. «Насіння…» бережно проводить крізь правду і творить ґрунт, придатний для росту чогось нового. Нової себе.

Це насіння для жінок, котрі живуть життя, в котрому наче все, є але щось не так. І отого усвідомлення «щось не так» достатньо для того. аби спинитися, прислухатися, наважитись і… змінити. 

Один із способів вплинути на нинішню ситуацію – творити гармонію. Без гармонії внутрішньої немає гармонії зовнішньої. Впевнена, що текст «Насіння…» допомагає таку гармонію творити кожній жінці, котра візьме до рук цю книжку. Виходить, що «Насіння кмину» – це мій спосіб творити власну реальність, де кожна жінка виняткова, цінна, кохана.

Читайте також: Наталя Гурницька про літературу, каву з кардамоном і секрети щасливого шлюбу

ВОЄННИЙ ЧАС:
ЧИ НА ЧАСІ ІНТИМНІСТЬ?

Після початку повномасштабного вторгнення я, як більшість українців, завмерла. Життя поділилося на до і після. Перевернулося догори ногами все: цінності, опори, бажання. Затамувала подих. Що тепер? Як далі? Що має а що не має сенс?

Так у перші місяці з’явилася моя ілюстрована книжка про війну «Казка про Світло» – не лише для дітей, а й дорослих. Нею я вдихнула.

Далі зʼявився синдром відкладеного життя і думка, що мої особисті переживання, мої усвідомлення нікому не цікаві, бо ж найперше треба вижити. Щось писалося, але основному як реакція на новини.

Та одного разу знайомий режисер, Олег Шульга, з яким ми працювали над майбутньою постановкою моєї пʼєси «По п’ятдесят», вислав мені фільм, мовляв, подивись який сюжет і яке рішення. Подивилася. У відповідь написала, що в мене є крутіша історія. Він: розкажи. Розказала. Він: чому не напишеш? Я: бо це не на часі. Кому цікаво про внутрішній світ жінки, трансформацію, любов до себе під час війни? Він: тобі.

І я зрозуміла – він має рацію. Це потрібно передусім мені. Знайти нові слова, нові сенси, вибудувати нові опори. Також подумала про те, що якщо й проживати цей час, то проживати його максимально чесно в стосунку до себе.