інтерв’ю

---

ДРУЖИНА АЗОВЦЯ
НАТАЛКА ЗАРИЦЬКА

“Повернення полонених – лише перший етап боротьби, другий – це їхнє повернення до повноцінного життя”

розмовляла
Вікторія Шапаренко

Наталка Зарицька була першою з тих, хто вдарив на сполох і привернув увагу до полонених бійців з «Азовсталі». Адже серед азовців у полоні був і її чоловік Богдан. Намальований її сином малюнок із закликом «Save Mariupol. Save Azovstal» за добу розповсюдили тисячі людей, а вона ініціювала створення «Ради дружин та матерів захисників України «Жінки зі сталі», яка об’єднувала родичів захисників Маріуполя, що опинилися в полоні, зникли безвісти або загинули. Тих, хто, як Наталка, не міг сидіти, склавши руки…

Наталя і Богдан разом чотири роки. Все починалося з дружніх взаємин. За освітою Наталя викладач, зараз працює аналітиком в агрохолдингу. Коли росія пошматувала наш Схід, окупувала Крим, Наталка думала піти на передову, але втримали хворий батько та маленький син. Тоді вона вирішила хоч чимось допомагати військовим. Колега, який служив в АТО, порадив звернутися напряму до бійців – дізнатися про потреби. Дав контакти кількох хлопців з «Азову». Богдан був серед них.

Вона просто написала смс: «Чим я можу допомогти?» Він: «А чим ти, дівчина, допоможеш мені, здоровому чолов’язі?». Наталка не стушувалася – завжди вміла ставити хлопців на місце.

Наталка вибрала книгу «Антикрихкість» Талеба. Довго шукала ручки – Богдан попросив такі, щоб тонко й чітко писали. Потім, коли отримав від Наталки посилку, сказав: «Дивно, але ручки такі, наче я сам вибирав». Ще вона передала йому мигдаль і родзинки в шоколаді – любила такі. Виявилось, він також.

Так зав’язалося їхнє спілкування, обмін думками і книгами. Наталку вражало, що простий солдат, водій-електрик за фахом настільки багатогранний: закінчив футбольну й музичну школи, займався спортом, вивчав мови. Насправді, як потім зрозуміла Наталка, в «Азові» всі хлопці такі: в полк відбирають справжніх кіборгів.

Богдан раніше служив в морській піхоті і потрапив на базу «Азову» на навчання з тактичної медицини за стандартами НАТО. Побачив рівень підготовки і загорівся теж служити в «Азові». Йому це було до снаги – він успішно пройшов співбесіду з Денисом Прокопенком (Редисом), підписав один контракт, потім другий. Мешкав у Юр’ївці, а коли вони з Наталкою вирішили жити як чоловік і дружина, перевівся у Маріуполь, щоб вона могла частіше приїздити.

«14 квітня у Богдана день народження, і він з побратимами вже знаходився на «Азовсталі», – розповідає Наталя. – Я відчувала, що він у цей день вийде на зв’язок. Так і сталося. Я написала: «Бажаю виконати основне бойове завдання – повернутися живим і неушкодженим додому». У відповідь читаю: «Люблю тебе, чи згодна вийти за мене?». Я от як стояла, так і сіла. А тоді відповіла, що теж кохаю – авжеж, згодна. Ці повідомлення зберігаю досі».

Вони оперативно зібрали документи, і командир військової частини 17 квітня їх розписав – просто на «Азовсталі», дистанційно, через Телеграм. Тут, у Києві, Наталка отримала свідоцтво про шлюб.

Богдан не думав, що опиниться в полоні, казав, що краще самоліквідується. Але солдат живе наказом. Бійцям незламного полку дали наказ скласти зброю і здатися. Це було у травні 2022-го. А 21 вересня він повернувся додому в рамках обміну військовополонених.

Це стало можливим зокрема й завдяки зусиллям Наталі та активній діяльності її «Жінок зі сталі». Хтось подумає: звільнення з полону – це як хепіенд, нарешті найгірше позаду. Але ні. Звільнення – це лише початок боротьби, вже тут, в тилу. Боротьби за те, щоб повернути воїнів до життя в усіх сенсах – відновити фізичне й психічне здоров’я, соціалізувати.

Наталко, тема наших військових у полоні дуже непроста. З одного боку, про це наче не можна говорити, щоб не нашкодити тим, хто ще у лапах окупантів. З іншого, не можна не говорити, інакше тема обростає численними міфами і до неї меншає уваги…

Думаю, говорити варто, адже дуже важливо, як звільнені почуваються вдома – в родині, в суспільстві. Їм дуже непросто. Якось чоловік, наприклад, зайшов у банківський додаток, і автоматично підтягнулись контакти з його колишнього записника. Він переглядає їх і каже: «Наталко, 90% цих людей немає в живих, у мене в додатку кладовище». І починає згадувати кожного: цей хлопець загинув, а той важко поранений і досі в полоні… Тобто росія знищила понад 90% його соціального оточення…

Що Богдан розповідав про полон?

Він пройшов Оленівку, потім його етапували у донецьке СІЗО. В Оленівці основна тортура – голодом, щодня на плацу хлопці втрачали свідомість. Тому Богдан привчив себе повільно вставати й сідати, щоб не впасти. Казав, що вони витрачали більше калорій на те, щоб дійти до їдальні, аніж там отримували.

Розкіш – це обміняти цигарки на книжку. Богдан не палить – у полоні відсутність шкідливих звичок, до речі, дуже грає на руку: чим менше прив’язок до речей, тим легше вижити. Тож він міг за цигарку на пару годин взяти книгу. Йому дістався роман «Бєси» Достоєвського – книга, від якої, як він казав потім, можна з’їхати з глузду. Але в ній є фрази французькою. Чоловік виписував їх і таким чином вивчав мову.

Були й допити, деякі по дев’ять годин, й увесь цей час – без води, у мішку і в кайданках. Якось його допитували: зачєм ви сюда прішлі? Богдан відповів: я нікуди не прийшов, мене сюди притягли з мішком на голові і в кайданках. Йому відказували: не паяснічяйтє, ви прєкрасно знаєте, зачєм ви прішлі в Маріуполь. Загалом ставили нелогічні питання: скажімо, хто розбомбив драмтеатр або якусь багатоповерхівку. Той факт, що азовці були в повному оточенні, без необхідної для цього зброї, снарядів, тюремників не цікавило. Вони лише гомерично реготали над своїми нелогічними питаннями.

Налаштовували, звісно, проти командування, проти України, говорили: ваш командир – зрадник, він недосвідчений. Але ж є факт, казав Богдан: наші командири до кінця були з нами, пліч-о-пліч. У катів такі аргументи викликали лють – російська методичка їм явно не описала, як реагувати на безсумнівні факти.

Коли полонених хлопців переводили в Донецьк, забрали всі особисті речі. В тому числі й книжки. Богдан мав два рюкзаки: один тривожний, а інший – заспокійливий, з книжками. Загалом на «Азовсталь» він взяв зо три десятки книжок, і у полон частину – зокрема, підручники з німецької та англійської. Я ще й підтримала його у цьому, начитавшись Женевської конвенції. Згідно з нею, військовополонені можуть брати у полон навчальну літературу. Думала, з книгами йому буде легше все пережити. А потім жахнулася: росіяни ненавидять інші мови, не визнають ніякої, окрім російської, за українську мову хлопців били, а за книжку іноземною карали за «фашизм». Богданів рюкзак під час обшуку вивернули, висипали всі книжки, і коли випав підручник з німецької, до Богдана, як і до мене, дійшло, що не всі книжки варто було брати. Він навіть приготувався, що його битимуть. Але вертухай сказав: «Хо-хо, англійскій? ти в Амєріку собрался?». Він навіть не зрозумів, що це німецька мова. Богдану в той момент пощастило.

Велике зачудування у росіян викликала гумова складана пляшка для води – вони розглядали її, як тубільці. Також вони забрали у чоловіка тактичне взуття (зовсім не нове): мовляв, полонені «нєдостойни носіть такую хорошую обувь».

Страшно собі уявити, що ще було в тому донецькому СІЗО…

Там була жорстка прийомка і свої катування. Не буду вдаватися в подробиці, щоб не нашкодити іншим полоненим, не підкинути якусь ідею катування, бо росіяни відстежують увесь наш медіапростір, і якщо щось «солоденьке» до них потрапляє, то розходиться за годину по усіх колоніях.

Скажу хіба, що їх били в різний спосіб. Слава Богу, моєму чоловікові і його побратимам не наносили каліцтв, тобто не ламали рук-ніг, але відбивали м’які тканини до чорноти.

Годували їх трохи краще, ніж в Оленівці – давали, наприклад, дві ложки рису двічі на день, а не кашу-арнаутку, розмазану по тарілці. Але загалом умови були жахливі. Без проточної води, в тисняві: лягти було неможливо, та й сісти теж – у вісімнадцятиметровій камері 27 осіб. Спати можна було тільки в час відбою. Стояли дві лави – хлопці були такі худі, що вмощувалися по четверо і так по черзі сиділи.

Було десять лежанок – металевих, зварених з арматури, 70 см в ширину – і на них спали валетами. Замість постелі – гнилі матраци, набиті просотаною фекаліями ватою. В туалет ходили тут же – в яму на підвищенні, у всіх на очах. Всі речі дуже смерділи. Жодного туалетного паперу чи засобів гігієни. Але це хлопців турбувало найменше на тлі постійного стояння, недосипання і недоїдання.

Як відбувався обмін звільнених з полону? Той самий, в якому був Богдан…

Нас, як представників громадської організації часто запрошували на обміни – ми їздили майже на кожен, тому що там потрібні й руки, й оцінка, чи все гаразд з хлопцями. Лише рідні можуть розпізнати важливі нюанси, як насправді почувається звільнений, чого потребує в першу чергу.

І от нас запросили на один з таких обмінів на Чернігівщині. Все завжди у повній таємності: повідомляють за пару годин, і ти маєш швидко зібратися. Кількість людей обмежена, є певна квота. Приблизні списки є, але кого саме повернуть, ніхто не знає.

У нас з чоловіком сильний зв’язок, як це часто буває у подружжя. У мене тьохнуло серце: можливо, він теж буде обміняний. Але я відганяла від себе цю надію, тому що у перший обмін його не повернули. Я дуже раділа за кожного, хто повернувся додому, але самій було тяжко. Понад пів сотні людей тебе питають: «Ну що, твого повернули?», а ти кажеш «ні». Відчуття, наче ти вагітною втратила дитину, а тебе питають: «Ну, коли там тобі народжувати?». Це боляче, тому я відганяла свої сподівання. Але водночас купила ковдру – таку, як колись подарувала Богдану. Він казав, це його броня, що додає сил. Ця ковдра потім згоріла на базі в Маріуполі, як і всі його речі. І от я взяла на той обмін таку ж. Думала, вона точно знадобиться: якщо не чоловіка, то когось зі звільнених вона зігріє.

Що цікаво: я завжди беру з собою якийсь перекус, а в той раз схопила тільки яблуко і поїхала на обмін.

Анонсували його на 15.00 дня, а полонених привезли аж опівночі. Почалися дзвінки родичів, серед них були дівчата «Жінок зі сталі»: Катя, Ірина Юрченко, мама Ореста Дмитра Козацького. Вони телефонують мені, плачуть і радіють: «Мого обміняли!» А мій не телефонує. І я вже все…

Богдан зателефонував останнім: сидів в останньому автобусі, і до нього не зразу підійшли волонтери. І коли я почула в телефоні його голос, виявилась не готова, хоча завжди готувалася до цього моменту… Коли він вийшов, я його не впізнала. Я вдивлялася в кожне обличчя, і в кожному бачила його. Хлопці всі настільки худі і настільки схожі у цій виснаженості, що я кожного кидалася обіймати. Богдан втратив 43 кг. Мені здавалося, що він руками хапався за повітря. Власне, їх усіх хитало, вони не відчували своїх габаритів.

Воші – це найменша, по суті, проблема у процесі реабілітації, який вас чекав. Як Богдан відновлюється?

Слава Богу, він почав відновлювати вагу. Спершу він їв цілодобово: я жартувала, що їв один раз, але з ранку до ранку. Він міг з’їсти 900-грамовий торт за два присісти. Так тривало десь три місяці, і тільки зараз він мені каже: «Наталко, нарешті я наситився. У мене вже нема такого відчуття голоду». І це після чотирьох місяців з дня повернення.

А от сон не відновився, навіть під дією медикаментів. З п’яти ночей він нормально спить одну. Решту… Знаєте, як буває, коли сниться, що літаєш, а потім наче падаєш, здригаєшся і сам себе будиш. У нього такі здригання кожні 7 хвилин, я засікала. Коли він починає розмовляти уві сні, я його буджу, питаю, чи все гаразд. А він: «Та ні, я не сплю, знов здалося, що я загубив автомат». Або когось поранило. Або треба рятуватися. Постійно такі сни.

У нього ще не відновилася чутливість двох пальців на руці. Їх довго тримали в неприродних позах, перевозили у так званій позі по-сомалійськи – коли ти сидиш, людина ззаду накидає тобі руки в кайданках на шию, а ти робиш так само людині попереду, при цьому широко розставивши ноги. Руки у тебе або в стяжках, або в кайданках. Якщо ти хочеш їх звузити, то завдаєш біль людині попереду, а якщо розширити – отримуєш опіки.

Турбують і запаморочення, втрата свідомості – таке є у багатьох бійців, даються навзнаки контузії, мінно-вибухові травми. Також є проблеми з вестибулярним апаратом, провали в пам’яті – чоловік дуже через це дратується.

Ще хлопці страждають на посттравматичний стресовий розлад. Богдан відчуває його?

Звісно, як усі, хто пройшов пекло. Ми ділимось цим з дівчатами у спільноті. Я завжди кажу фразу, почуту від психіатра, вона дуже допомагає: ми маємо справу зараз не з особистістю, а з хворобою, яка має симптоми. І симптоми ПТСР (агресія, відчай, гнів) так само важко стримати, як кашель при бронхіті – тобто десь ти можеш, а десь ні. Це просто треба прийняти.

У Богдана бувають напади агресії або пригнічений настрій. Я запитую: «Яка природа цього настрою, що тебе гнітить, давай розберемося». Він пояснює, що в такі моменти його краще не чіпати, йому хочеться усамітнитися. Я розумію, що тривалий час чоловік виконував те, що для нього було нестерпним, невластивим, вимагало емоційних надзусиль. Через усе це, через переживання, що загроза може повернутися, його й накриває ця чорна злість.

Таке враження, що він живе кожен день, як останній. Він може неконтрольовано витрачати кошти, прагне з усіма поговорити. Наче все добре чи ось-ось налагодиться, але є якесь передчуття, якесь тяжіння темного, дамоклового меча. І постійна тривожність: Богдан першим ділом оглядається, куди можна залягти, якщо раптом буде приліт. Ця навичка вже назавжди.

Ще у нього досі є нервовий тік, смикається обличчя. Медикаментозно ми його згасили, але коли звільнили близького друга з полону, і той написав про тортури, які пройшов, Богдан зірвався. Взагалі, він постійно проводить паралелі: як він зараз, а як хлопці в полоні. Наприклад, ми йдемо в зал, і чоловік каже: «Раніше я думав, що головне – качати штангу, зміцнювати тіло, розвивати силу. А виявилось, головне вміння – це просидіти максимально довго на кортачах». Ось що треба тренувати. Такі банальні речі. Думаю, зі звільнених полонених будуть прекрасні інструктори з тактики виживання, і треба цей досвід впроваджувати.

Або, наприклад, ми пішли в ресторан кримськотатарської кухні. Богдан замовив собі плов, їсть і каже: «Я їв рис в донецькому СІЗО, дві ложки, рис пах прілим. А це ж хлопці мої зараз їдять той рис і мають це за щастя». Думками він постійно там, від самого моменту звільнення.

Чи розповідав Богдан, чого йому хотілося у полоні найбільше?

Каже, що не мав якихось примарних забаганок – шашлику чи десертів. Були прості бажання: коли давали шматок хліба – розміром 1/16 хлібини – було бажання з’їсти увесь буханець. Я згадала те яблуко, яке було у мене в рюкзаку під час його звільнення. Перше, що він сказав: «Я так хочу їсти». І я дала йому те яблуко, хоча знаю, що спершу йому краще б з’їсти запечене: звільненим треба продукти вводити поступово, як прикорм немовлятам.

Так само і з соціалізацією, до речі: звільнені з полону поводяться, як діти. Богдан нюхав те яблуко хвилини три, розглядав, гладив… А потім з’їв повністю – з качаном. Так само нюхав пізніше хліб. Згадував прислів’я «хліб – усьому голова».

Що, на вашу думку, допомогло йому вистояти?

Я запитувала його про це. Відповів: «Наталко, я завжди жив думкою про твої крайні приїзди до Маріуполя, вони дали мені наснаги на ці 7 місяців». І ще таке: «Ми там трималися, бо ми знали, вірили, що ви за нас боретесь. Що держава щоденно працює над нашим звільненням. Хоч нам і навіювали, що України нема».

Нам, дружинам, матерям, родичам, хочеться бомбардувати своїх героїв любов’ю. Але психологи радять інше: не нав’язуватись. Розпитувати, але не наполягати з відповіддю: захочуть – поділяться. Загалом поведінка тих, хто повернувся з полону, нагадує синусоїду: вони можуть бути дуже балакучі, зазвичай серед ночі, а потім – мовчазними. З одного боку, їх не можна душити любов’ю, з іншого – треба бути завжди в полі зору. В ідеалі, треба жити у двокімнатній квартирі, де одну кімнату виділити йому, а іншу залишити собі, щоб чоловік знав: ти поряд, на відстані витягнутої руки. Якщо я зникаю з поля зору, у нього відчуття, наче я його покинула: хвилюється, пише, хоча раніше такого не було.

Коли час і любов трохи загоять рани, чим Богдан хоче, планує займатися?

У звільнених хлопців є особливість: вони негайно хапаються за те, що їм не давали робити в полоні. Наприклад, хтось береться качатися, хоча втратив вагу, і це небезпечно для здоров’я. А він ще й дві гирі замовляє.

Богдан одразу замовив з півтора десятка книжок, а також зручні для вивчення мов картки. У полоні йому не давали вчити мови, а він це дуже любить. Як любить і читання, яке там було дуже обмежене.

Розуміє, що йому потрібно щонайменше пів року на відновлення, перш ніж знову стати на захист батьківщини. Він це усвідомлює, а багато хлопців – ні. Рвуться назад на службу, повертаються і розуміють, що не можуть.

Богдан певен, що вилікується вивченням мов. Він і до війни хотів здобути мирну професію – викладати іноземні мови. Мріяв вести спортивний блог – він же важкоатлет – іноземними мовами. Мав тренувальні щоденники, свою методику.

Як до Богдана ставиться ваш син? Скільки йому?

Саші, моєму синові від першого шлюбу, 9 років, Богдан для нього як тато, і малий так його й називає. Коли він був на «Азовсталі», син з конструктора робив деблокаду, хвилювався за нього. Зараз тішуся тим, що у них з Богданом абсолютна ідилія.

Малий в усьому хоче бути схожим. Доходить до смішного: якось у Саші розболілася голова, і от він сів і каже: «Як мене вже дістали ці контузії» (вони є у Богдана, і син чув). Богдан розминає пальці, бо німіють, і Саша за ним. І в одязі хоче бути схожим, а Богдан це відчуває і підтримує: коли обновляв гардероб, купив собі баф і Саші.

Що допомагає вам зрозуміти Богдана?

Він якось сказав: «Наталко, якщо ти хочеш приблизно уявити, що коїться в моїй голові, подивися фільми «Адреналін» і «Рембо». І ми подивилися їх усією родиною, хоча фільм з віковими обмеженнями. Та хіба нас уже чимось здивуєш?

Ми в «Жінках зі сталі» якось обговорювали, на яку ще площину можна винести проблему нашої війни, де її актуалізувати? І виникла ідея запросити Стівена Кінга, щоб він почерпнув ідеї для фільму жаху. Бо жодні фантазії не зрівняються з тим, що зараз є в нашому житті – на «Азовсталі», в полоні, всюди.

У суспільстві звільнених з полону часто не розуміють. Взагалі, люди дуже різні: одні готові зняти останню сорочку, щоб тебе підтримати, іншим байдуже. Я пообіцяла собі, що після війни подякую усім людям, кому я вдячна. Але розумію, що можу когось забути, тож почала складати список. А хтось, навпаки, відсіявся з оточення.

А хто саме?

Наприклад, мої двоюрідні сестри, що живуть у Пітері й Астрахані. Я перестала з ними спілкуватися – як відрубало. Відсіялися деякі сусіди-пенсіонери, які досі чекають рускій мір. Якщо раніше я це якось толерувала, зараз – ні. Я позбулася всіх російських книжок, стараюсь не переходити на російську мову у спілкуванні з людьми, як робила раніше. Завдяки повномасштабній війні в мені теж відбулися разючі зміни.

Як Богдан ставиться до того, що ви робите – для азовців, усіх полонених захисників?

Для нього це просто нормально. Якось Катерина Павліченко, заступниця міністра внутрішніх справ, йому сказала: «Ви знаєте, що у вас чудова дружина?». А він: «Так, знаю, інакше вона б не була моєю дружиною». Він сильний, я сильна – напевно, тому нас Бог і звів.

З іншого боку, я думаю: хто може бути сильнішим за цих хлопців – хіба жінки, які їх народили, і жінки, які надихають їх на бій. Іноді й мені рве дах, хоча я – з «жінок зі сталі». Богдан теж це розуміє. Був момент, коли через провал у пам’яті він забув, куди поклав документи – у квартирі, де померла його мама. І від відчаю розтрощив пів кімнати. Я натомість дуже чітко даю йому зрозуміти, що можу дати відсіч таким проявам агресії. Якось навіть показала йому прийом з айкідо – вклала його, як кажуть. Богдан здивувався: «О, ти зараз сильніша, ніж я». Кажу: «Так, і якщо треба буде коня на скаку зупинити, я зупиню». Ми обидва знаходимося в шаленому тонусі, адже звільнення – лише перший етап боротьби.

Що допомагає вам триматися?

Чітке розуміння: якщо я в претензії до світу, тоді у мене нічого не вийде. А коли я думаю: я хочу допомогти військовополоненим, їхнім жінкам, хочу, щоб держава змінилася на краще, от тоді все вдається. Ти інакше ставиш питання, підкріплюєш його іншою емоцією – і думка стає матеріальною.

Богдан навіть мені казав: «Коли прилітали ракети й падали мені до ніг, але не розривалися, я знав, що це ти…». Я достеменно переконалася, що світло долає темряву. Коли в тебе немає ненависті до ворога, а є твереза оцінка, тоді він відчує страх. Росіяни бояться втратити свою «велич», і коли відчувають в нас силу, стають безсилими. Цим їх можна здолати. Вони постійно випробовують нас на слабо. Мені навіть дзвонили-писали-залякували, але не злякали – навпаки, акумулювали ще більше. Це як квест: якщо ти його пройдеш, здобудеш чергову суперсилу. І чим більше вони на нас тиснуть, тим більше ми гуртуємося. Ми можемо чубитись, нас легко посварити, але коли відчуваємо зовнішню загрозу, ми – стіна.

Як ви почувалися, знаючи, що ворог знає про вас?

Я ніде не дозволила собі якихось крайнощів у висловлюваннях про росіян. Завжди під час перемовин в Уповноваженого з прав людини цікавилася, як ставляться до російських полонених у нас? Богдан, до речі, теж дбає, щоб до російських полонених було добре ставлення, бо росіяни це дуже відзеркалюють, та й взагалі бити полонених – ницо. Таким чином, я ні себе, ні Богдана не підставила.

Загалом жіноча сила – це не про ворожість. Але зараз ми – зі сталі, і ворогу не варто на нас зазіхати – ні на нашу землю, ні на нашу волю. Богдан згадував, що в Оленівці був маленький телевізор на кухні, і чотири рази йому звідти передавали: «Бачили твою дружину». Ще я дуже вдячна українському радіо: ми записали ефір, і мене чули. Також передавали і через сарафанне радіо. Хлопці відчували: за них борються. І зараз росіяни ні з чим, а я зі своїм чоловіком і дитиною. І кажу це з вдячністю усім причетним до обміну, небу й усім світлим силам. Світло й правда на нашому боці. Ми переможемо – інакше й бути не може.

Віримо в це безумовно і розуміємо, який важливий внесок у перемогу світла над темрявою роблять такі “жінки зі сталі”, як Наталка Зарицька. Закликаємо усіх небайдужих підтримати засновану нею громадську організацію. Боротьба за наших полонених захисників, допомога їхнім родинам потребує не лише колосальних моральних сил, а й матеріальних затрат. Що саме потрібно Раді дружин та матерів захисників України, можна дізнатися:

• через фейсбук-сторінку ГО “Жінки зі сталі” ;
• через інстаграм-сторінку об’єднання;
• через телеграм-канал об’єднання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Фотопроєкт: «Важливі Жінки зі сталі» за участю дружин і мам полонених захисників
• Мама Пташки з «Азовсталі»: «У мене з донечкою тісний зв’язок»
• Обличчя «Азовсталі»: хто вони – сталеві воїни Маріуполя