Cаперка Карина Хачатурян про розмінування, страх і роботу після війни

Карина Хачатурян — начальниця відділення піротехнічних робіт підводного та гуманітарного розмінування ДСНС України у Дніпропетровській області. У ДСНС працює з 2015 року. Її професійний шлях розпочався із пожежної частини, а після повномасштабного вторгнення дівчина прийняла важливе для себе рішення — пройти навчання та доєднатись до команди з гуманітарного розмінування. В інтервʼю UN Women вона розповіла про роботу жінок у гуманітарному розмінуванні.

– Розкажіть про Вашу професію, чим ви займаєтесь?

Ми займаємося розмінуванням територій — це і сільськогосподарські угіддя, і лісосмуги, і цілі населені пункти. Нас у відділенні 5 осіб — я, старший сапер, сапер та 2 водія-сапера, Працюємо скрізь, де залишився слід війни, де місцеві мешканці потребують допомоги, аби мати змогу знову жити й працювати спокійно.

Я родом з Дніпропетровської області, мешкаю у Кривому Розі, але наша команда часто виїжджає і на інші напрямки — Харківський, Херсонський. На кожній ділянці своя історія, своє болюче минуле, але й одна мета — зробити ці місця знову безпечними.

– Що вас мотивувало долучитися до розмінування? Як розпочався ваш професійний шлях у цій сфері?

Ще зі школи я мріяла допомагати людям. Хотіла, щоб моя робота справді приносила користь. Після школи я вступила до Вищого професійного училища Львівського державного університету безпеки життєдіяльності у місті Вінниця. 

Мій професійний шлях розпочався у пожежній охороні — спершу працювала пожежницею. Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій батько пішов на фронт і зазнав тяжких поранень. Саме в цей період у ДСНС почали розширювати штат піротехнічних підрозділів, і я вирішила, що теж хочу долучитись. Я відчула, що повинна бути корисною — допомагати своїм, допомагати Батьківщині.

– Як проходило навчання, і наскільки підготовленою Ви почувалися до реальної роботи «в полях»? 

Спочатку навчалася в системі ДСНС і отримала спеціальність з пожежної безпеки, за якою й працювала. Згодом пройшла перекваліфікацію у центрі гуманітарного розмінування, що тоді розташовувався на Харківщині. І після навчання я отримала нову посаду — Начальниця відділення піротехнічних робіт групи піротехнічних робіт частини піротехнічних робіт, підводного та гуманітарного розмінування.

Мені довелося вчитися заново — по-новому. Навчання тривало три місяці — це була скорочена програма через ситуацію в країні. Я взагалі прийшла без жодних знань у цій сфері, інформації було дуже багато, але в колективі всі мене підтримали й допомогли. Те, чого ми не знаємо самі, вирішується через спеціалістів, які працюють із нами, — є й робочі групи в WhatsApp, куди можна скинути фото чи опис незнайомого боєприпасу, і нам підкажуть, допоможуть розібратися.

– Як на ваш вибір відреагували рідні та оточення? 

Мої рідні спочатку дуже хвилювалися. Звісно, їм було важко прийняти мій вибір. Вони не хотіли, щоб я йшла туди, бо це небезпечно. Але мене складно було зупинити — я вже точно знала, чого хочу. З часом усі змирилися, хоча тривога нікуди не зникла. Зараз вони вже звикли, просто тихо переживають. Особливо, коли я їду на ротації. Це хвилювання завжди поруч.

– Чи пам’ятаєте свій перший досвід розмінування?

Чесно кажучи, я його не пам’ятаю. Проте добре пам’ятаю свою першу ротацію. Ми тоді базувались в Харківській області. Це був мій перший досвід у польових умовах.

На щастя, я поїхала з досвідченими саперами. Вони мене підтримували, підказували, навчали всьому, чого я ще не знала. Завдяки їм я дуже швидко втягнулася в роботу і зрозуміла, що обрала своє місце.

– Розпочавши працювати у розмінуванні, як ви зросли в цій сфері? Яким був ваш професійний шлях в розмінуванні?

Так, звісно, я виросла у своїй сфері. Кожен день щось нове — постійно навчаюся, дізнаюся нову інформацію, набуваю досвіду. У цій роботі інакше просто не буває — кожен виїзд, кожне завдання дає нові знання. Посада, на яку я прийшла, залишається моєю й зараз. Я розвиваюся щодня — у практиці, у навичках, у впевненості в собі.

– Як виглядає ваш робочий день? Які у вас щоденні обов’язки, умови роботи?

У нас звичайний п’ятиденний робочий тиждень. Ми приїжджаємо о восьмій ранку. Якщо є заявки від населення або листи на обстеження територій, ми виїжджаємо на місце й працюємо. Після повернення ми ще маємо закрити всі документи, тобто робочий день не закінчується одразу після виїзду — ще є паперова частина.

Якщо ж заявок немає, працюємо в частині: підтримуємо порядок у приміщенні, вивчаємо матеріальну базу, проводимо заняття з особовим складом. У нас ніхто не сидить без діла — завжди є робота, завжди щось потрібно робити.

– Ваша професія може здаватися стороннім людям надзвичайно небезпечною. Як вам  вдалося побороти страхи?

Страх завжди має бути, і це нормально. Якби його не було — це було б небезпечно. Він допомагає холодно оцінювати ситуацію і правильно діяти, а не просто бігти по мінному полю, бо тобі не страшно.

На початку я хвилювалася, адже практично не мала досвіду. Було страшно щось зробити неправильно, щось не знати або не встигнути. Але у нас дуже хороший колектив — досвідчені сапери завжди підкажуть і допоможуть, якщо потрібно. З часом приходить досвід, і багато процесів відбуваються автоматично. Головне — будувати план дій, діяти обережно і ніде не поспішати. 

– З якими стереотипами ви стикалися як жінка в цій професії? Чи були певні складнощі на початку?

Звісно, іноді чула, що це не жіноча робота, що я не маю тут бути. Але, мабуть, мені пощастило з колективом і я вмію знаходити спільну мову з людьми — і проблем з цього приводу у мене не було.

Мене завжди приймали добре, і я намагаюся працювати на рівні з усіма. Ніколи не кажу: «Я дівчина, я не буду цього робити», — бо робота однакова для всіх. Зараз багато професій, де жінки успішно замінюють чоловіків, і піротехніка — не виняток.

– Яким є ваше екіпірування? Чи є форма та засоби захисту зручними, особливо для жінок?

Для виїздів я маю бронежилет, каску, захист шиї, грудей та пахової зони. Якщо ж працюємо з касетними боєприпасами або з механізмом самоліквідації, одягаємо спеціальний костюм EOD — тільки в ньому можна підходити до таких снарядів.

Я знаю, що існують бронежилети для жінок, але у нас їх поки що немає. Мені в звичайному бронежилеті особливо незручно не було. Я бачила жіночі бронежилети і наше керівництво має замовити їх для нас та наших жінок-медикинь. Наскільки вони зручні на практиці, поки сказати не можу, але, напевно, будуть трохи комфортніші. Вони мають внутрішню м’яку підкладку, тому важкі плити не відчуваються прямо на тілі. В цілому зручність залежить ще й від фізіології кожного.

– Що вас надихає у роботі?

Мене найбільше мотивує те, що я розумію, для чого ми працюємо. Коли ми розміновуємо територію або обстежуємо поле за запитом, важливо знати, що після нашої роботи люди зможуть безпечно користуватися своєю землею. 

А ще найбільше надихає, коли після нашої роботи у населених пунктах люди можуть спокійно жити, діти гратися, а умови для життя стають безпечними. Саме це й дає сили робити свою роботу.

– Що допомагає вам тримати ресурс після важких днів роботи?

Я намагаюся відновлюватися фізично та морально. Люблю ходити в зал — тренування допомагають відволіктися і розвантажити думки. Також стараюся проводити час з родиною, бо бачу їх рідко, і зустрічі з друзями дуже допомагають.

Важливий здоровий сон: лягаю раніше, щоб добре виспатися і з новими силами йти на роботу. Якщо є вихідні, намагаюся провести їх на природі — погуляти в парку, поїхати до річки, зустрітися з подругами. Ми обговорюємо все, що відбувається на роботі, і це допомагає розвантажитися. Потім у понеділок знову повертаюся до справи з новою енергією.

– Що б ви сказали жінкам та дівчатам, які хочуть долучитися до розмінування, але сумніваються чи вважають, що це «не жіноча справа»?

Будь-хто має право спробувати. Кожен розпоряджається своїм життям, як хоче. Якщо сидіти й думати: «У мене не вийде», або «Це не для мене» — нічого не зміниться. Краще спробувати: можна пройти навчання, базові курси, або хоча б поспілкуватися з людьми, які вже працюють у цій сфері.

Головне — відкритися новому досвіду і зрозуміти для себе, чи це твоє. Спілкування з досвідченими колегами допомагає повірити в себе і зробити перший крок. Можливо, саме це стане початком твого шляху до роботи, яка змінює життя людей на краще.

Читайте також: Будні військової кореспондентки: Марія Бібік про роботу на «нулі», жінок на війні й ворога на відстані 100 метрів