Цей фонд з 2008 року забезпечує діток та лікарні ліками, медичними витратними матеріалами, надає психологічну допомогу та допомогу в реабілітації. У 2009 році «Запорука» відкрила унікальний центр «Дача» – затишний будинок у Києві, де маленькі пацієнти Національного інституту раку та Охматдиту проживали під час лікування зі своїми рідними.

У червні цього року планувалося відкриття нової «Дачі», розрахованої на більшу кількість сімей. Але війна змінила ці плани і додала фонду нових завдань. Тепер основні напрями діяльності «Запоруки» – евакуація дітей, хворих на рак, разом із найріднішими у відносно безпечні українські та закордонні клініки, забезпечення лікарень, які не припинили роботу, медикаментами, обладнанням, реанімобілями, психологічний супровід вимушених переселенців. Про «благодійні» будні в умовах війни розповідають дівчата з команди фонду.

МАРІЯ ЧУБАТА

координаторка благодійного фонду «Запорука» у Львові

Найкласніші дні, які я люблю, це вихідні. Бо присвячую їх лише одному напрямку — гуманітарним вантажам, які «Запорука» отримуємо з різних країн. В будні моя робота — це переважно написання листів, а також звіти, заявки, гранти, акти. Одним словом — операційка, трохи нудна, але без якої насправді нічого не зможе «їхати». 

Тому раз на місяць відправляюсь у подорож. Їду за кордон, аби зустрітись з нашими донорами особисто. Живий контакт дуже важливий. Особливо зараз, коли люди в мирних країнах вже не так горять ентузіазмом нам допомагати, як це було спочатку.

Але після того, як вони подивляться в вічі людини «звідти» не через монітор, потиснуть їй руку, обнімуть та почують з перших вуст, що відбувається в Україні, співчуття та бажання допомагати повертаються з новою силою. Ось за цим і їду.

«Як ти?», — запитують мене при зустрічі іноземні друзі. І я розумію, що це питання до України взагалі. Просто зараз наша країна для них — це я. У відповідь намагаючись дати їм повну картину нашого світу. 

Зустрічаємося на одному зі складів в Перемишлі. Годину-дві спілкуємось.

Обов’язково з’ясовую, що саме благодійники привезли цього разу, адже велика частина вантажів може бути не підписана.

Повертаюсь додому пізно вночі. Буває навіть під ранок.

Наступного дня, у неділю, займаюся обліком всього отриманого. Відкриваю кожну коробку, сортую та формую вже інші коробки — з тим необхідним, що відправлятиметься в той чи інший центр або ту чи іншу лікарню.  Маркую.

Перед тим, звісно, зв’язуюсь з кожним закладом, — з’ясовую потреби. Потім займаюся логістикою: який бус потрібен, чи це буде дозавантаження, чи взагалі треба окремо везти… Ось така робота.

Я живу у Львові 18 років. Але більше знаю та люблю східну Україну, де працювала два роки. За цей час Луганська та Донецька області стали мені зрозумілішими та ближчими. Тому, коли чую зараз про зруйноване Щастя або про зруйнований готель «Мир» у Сєверодонецьку, або зруйнований хаб «19-91» у Маріуполі, або про легені Донеччини — фантастичний Лиман, який буквально горить, мені дуже-дуже боляче. Для мене це не просто назви. Я добре знаю географію регіону (навіть кращі ніж західного), підприємства, менталітет місцевих людей. Знаю, скільки зусиль їм коштувало, якось стабілізуватися після 2014 року. Тому для мене все це дуже торкає.

Мій будинок незруйнований, але в мені щось інше зруйновано тією війною. Тому я дуже адвокатую за те, щоб допомога туди доходила.  На жаль, небагато міжнародних організацій доїжджають до цих місць. Тому для мене важливо бути там, де насправді є потреба. Топлю за те, щоб ми йшли туди.

МАР’ЯНА НИЧ

онкопсихологиня команди благодійного фонду «Запорука» в Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі у Львові

Зараз кожен мій день починається о 5 ранку. Вже не спиться. Перша думка: чому не чутно сирени? Тільки подумала, як вона починається. Взагалі, коли лише подумаєш «о, наче спокійно», то це така миттєва думка, яка дуже швидко змінюється на неспокій. Ми всі зараз живемо в тривожності щодня і щоночі.

Всі дні стали божевільними. У вихідні тривожність посилюється через те, що ти наче дома, а заспокоїтися неможливо, бо навколо дуже багато тих, хто потребує допомоги.

Мій робочий день починається і закінчується з групи самопідтримки — кризової психологічної служби, до якої я залучилася ще з початку війни.

На цих онлайн зустрічах, до яких приєдналися вже понад 350 учасників, ми налаштовуємося на роботу. Спочатку розбираємося зі своїми почуттями. Як прожили ніч, з якими думками прокинулися вранці. Потім обговорюємо теми, які турбують кожного з нас, з якими будемо стикатися протягом дня: про насилля, агресію, про ненависть, про несправедливість, про смерть, про горе, про втрату дому, переселення… Потім робимо кілька фізичних вправ, аби відчути своє тіло, трохи розслабити його, бо останнім часом воно наче кам’яне. Такі вправи конче потрібні, бо ми маємо бути протягом цілого дня опорою для тих, в кого зовсім не залишилося сил. Адже кожного дня ми зустрічаємось з родинами, які втекли з самого пекла. Маріуполя, Харкова, Сєверодонецька…

Після групи, вже трохи «зарядженою», їду у лікарню, де першу чергу відвідаю тих, хто мене вже знає та чекає

Мені важливо побачити їхні обличчя, подивитися в вічі — що там в них сьогодні. Якщо бачу, що усі поїли, виспались, аналізи в нормі, кажу, що побачимось пізніше, та йду далі — до тих, кому конче потрібна швидка психологічна допомога. А таких людей зараз дуже багато. Вони тільки приїхали, ще не встигли усвідомити, що вже в безпеці, не знають, що робити далі, куди йти. З ними моя психологічна робота перетворюється на звичайну людську турботу. Зі стану ступору (як наслідку шоку від сильного стресу) виводжу їх простими запитаннями: Звідки приїхали? Чи вдалося трохи поспати? Що сьогодні їли? Іноді затримуюсь біля них довше, якщо відчуваю, що людина трохи відтанула і готова поділитись пережитим: як було страшно, як хвилюються за рідних, що залишилися «там».

Один літній чоловік чотири години без зупинки розповідав (і не тільки мені) про себе, про весь цей жах, якій він бачив на власні очі. Показував фотографії воронок, розбитих вулиць, будинків. Ніби не міг досі повірити, що  все це з ним сталося.

Кожного дня я заводжу новий блокнот, куди записую нагальні потреби тих, з ким спілкуюся. Записую імена, контакти. Після обходу усіх палат назбирується купа з таких потреб, тож починаю вирішувати, як швидко їх задовільнити. Потім іду далі. По дорозі зустрічаю лікарів. Запитую: «Як ви сьогодні?». Відповідають: «Важко, втомлені, але працюємо». От і я так…Бо в таки часи дійсно забуваєш про себе, про свої потреби. Іноді ношу із собою канапки два-три дні, бо забуваю поїсти.

Потім добираюся додому, в голові крутяться всі ці історії… Заснути важко. Тіло в такому стані хоче лежати «тушкою» та просто дихати.

ЯНА ДАШКОВСЬКА

координаторка проєктів благодійного фонду «Запорука»

Протягом березня-травня в нас тривала операція «евакуація». Ми робили все, аби війна в Україні не відібрала в українських дітей, які борються з раком, шанс перемогти хворобу. Організовували виїзд родин із зон активних воєнних дій, відправляли їх в безпечні місця, «виходили» на закордон і домовлялися з відповідними клініками про продовження лікування, забезпечували сім’ї всім необхідним.

Я в цей період перебувала фізично в польському Жешуві. Це був наш такий собі логістичний хаб. Там підсилювала команду наших італійських партнерів та вірних друзів із фонду Solettere Onlus.  

Володію англійською та італійською. Тоді ж почала активно вчити польську. Серед перших слів, які запам’ятала – «Рotrzebujesz pokoju». Дослівно це «потрібна кімната». Для нас, українців, чується зовсім інше – «Потребую спокою»…

У той час працювали без вихідних. Перепочинки були тільки тоді, коли чекали на нові сім’ї і їхній перехід через митницю

Використовувала ці перерви для роботи з грантами. Мій основний напрям у «Запоруці», яким займалася у мирний час.

Окрім розселення, дізнавалася в евакуйованих нагальні потреби. Що треба з їжі, одягу. Моя італійська колега-логіст потім усе це закуповувала в супермаркеті та розвозила по родинах.

Ще на постійній основі їздили до таборів біженців у Перемишль та Корчева. Тут головним завданням було разом з італійськими і українськими психологами надати першу психологічну допомогу.

Я фанатію від футболу. 20 років незмінно вболіваю за італійський клуб «Лаціо», підтримую постійні контакти з навколофутбольним середовищем. На сьогодні отримую підтримку від знайомих фанів із різних країн. Вдалося навіть організувати кілька спільних благодійних заходів для підтримки підопічних фонду. З «лаціалі» – це фан-клуб мого улюбленого «Лаціо». І з  хлопцями з «Тартанової Армії». Це фан-клуб національної збірної Шотландії.  

Нині маю іншу місію. Навідую евакуйовані «Запорукою» родини, яких прийняли медичні заклади в Італії – в Мілані, Римі, Павії, Флоренції.  

Напевно, як і в кожного з нас, перед сном завжди – стрічка новини. Без розуміння військової ситуації на усіх фронтах заснути не можу.

У відрядженні в Польщі на моєму телефоні був встановлений «Київ цифровий». Кожну повітряну тривогу я – з Києвом. І мої італійські сусіди разом зі мною. Терпіли, але зауважень не робили. Вдячна їм за таку чуйність.

Звичайно, згодом цю опцію вимкнула. Але не відразу. Мені здавалося, якщо відключу, то втрачу зв’язок з рідним містом…

Підтримати підопічних благодійного фонду «Запорука» можна з будь-якого куточку світу за посиланням: https://www.globalgiving.org/projects/help-kids-in-ukraine-in-time-of-war/