Дукачі, що врятували життя: столітня історія родинного альбому Наталії Костянець

Столітні світлини з родинного альбому Наталії Костянець із Полтавщини зберігають не лише красу традиційного українського вбрання, а й драматичну історію порятунку. У роки Голодомору старовинні дукачі, вишиванки та плахти стали для багатодітної матері єдиним шансом виміняти їжу та вберегти від голодної смерті п’ятьох дітей. Унікальні кадри 1911 року та спогади про родинні реліквії, які перетворилися на справжню ціну життя.

Перша світлина на якій бачимо пʼятеро українок у чудових традиційних костюмах і прикрасах датується 1911 роком. Пані Наталія так коментує нашим читача це фото:

«На цій світлині — моя прабабуся Гриценко Христя Пилипівна (у дівоцтві Кусова), 1893 року народження. Фотографія зроблена у 1911 році, коли їй було лише 18 років. Вона сидить зліва».

Прабабуся Наталії народилася і проживала в селі Велика Павлівка Зіньківського району Полтавської області. Була із сім’ї середняків.

ДУКАЧІ В ОБМІН НА ЇЖУ

Наталія Костянець розповіла історію про те, як прикраси її пращурки колись врятували цілу родину: «На шиї у прабабусі — дукачі. Тоді це була не просто прикраса, а частина українського традиційного вбрання. Та мало хто міг подумати, що через два десятиліття ці дукачі стануть справжнім порятунком для її дітей. У 1932 році помер чоловік, і прабабуся залишилася сама з п’ятьма дітьми на руках. Найменшій донечці Галі тоді ще не виповнилося й року. Настав страшний Голодомор 1932–1933 років. Щоб урятувати дітей від голоду, прабабуся змушена була міняти свої найдорожчі речі — дукач, вишиті сорочки, плахти, керсетки, стьожки та інше українське вбрання — на продукти».

Такі історії були непоодинокі. Саме тому, сімейні реліквії, які бачимо на фото не успадкували сучасні українки від своїх прабабусь.

З розповідей своєї прабабусі Наталія знає, яким не простим життям було українців:«За харчами вона ходила далеко від рідного села. Вранці вирушала в дорогу, а поверталася пізно ввечері. Несла те, що вдавалося виміняти: лушпиння з картоплі, пшоно та інші продукти, які допомагали прогодувати дітей. Так, поступово, її прикраси та одяг перетворювалися на їжу. Те, що сьогодні ми сприймаємо як безцінну культурну спадщину, тоді ставало ціною життя. Найважливіше — усі п’ятеро дітей вижили. Прабабуся Христя Пилипівна прожила довге життя і померла у 1981 році. Майже до останніх своїх днів вона залишалася веселою, доброю та щирою людиною. Розповіді про її доброту й людяність пам’ятають у селі й досі».

На другому фото 1950 року бачимо доньок Христі. Зліва на право: Олександра (1929-1987), Антоніна (1926-2011) та Галина (1932-2024).

«Одна із доньок Христі, Антоніна(1926-2011) була моєю бабусею. Якби не ті дукачі, не було б мами, мене та моїх синів» – коментує Наталія.

Сьогодні світлини столітньої давнини з родинного архіву Наталії Костянець сприймаються не лише як безцінна культурна спадщина, а як доказ неймовірної сили та самопожертви українських жінок. Традиційні дукачі й вишиванки, створені з любов’ю нашими предками, у найтемніші часи історії виконали найважливішу місію — зберегли життя майбутнім поколінням. А світла пам’ять про прабабусю Христю, яка зуміла перемогти голод і зберегти родинне тепло, продовжує жити у серцях її нащадків.

Далі буде.