Жінки Степана Бандери: долі його дружини, доньок і сестер

За кожним видатним чоловіком стоїть видатна жінка – та, яка підтримує, оберігає, кохає. У Степана Бандери, голови Проводу ОУН, теж була – кохана дружина Ярослава, у дівоцтві Опарівська. Разом з нею на його боці були ще п’ять жінок – три сестри і дві доньки. Його доля позначилася на кожній – трагічно й пожиттєво, але жодна з цих жінок не зрадила ані його справу, ані його пам’ять…

ДРУЖИНА ЯРОСЛАВА ОПАРІВСЬКА-БАНДЕРА
єдине кохання й вірна підтримка

Розумна, діяльна, життєлюбна, водночас терпляча й м’яка – вона не залишила Степана Бандеру ні в часи успіху та визнання, ні в роки переслідувань, переховувань та цькування. І завжди залишалася в його тіні, хоча керувала жіночою мережею ОУН, брала активну участь в роботі Асоціації українських студентських організацій у Польщі і за свою громадянську активність навіть була заарештована у 1939 році у Львові.

Родина Ярослави походить з Львівського воєводства тоді ще Польської Республіки. Батько Василь Опарівський загинув у бою під час польсько-української війни. Матір Юлію у 1944 році застрелили військові Армії Людової. Брата Лева розстріляли німці в 1942-му.

Загалом їй випала непроста доля, але вона гідно проживала всі випробування. Розповідаємо про життя цієї видатної жінки тут.

СЕСТРИ ОКСАНА, МАРТА І ВОЛОДИМИРА БАНДЕРИ
жертви сталінського терору

Оксана й Володимира були молодшими за Степана, а Марта – старшою. Оксана й Марта вчителювали й активно залучалися у національно-визвольний рух, входили в ОУН. Володимира вийшла заміж за священника, мала шестеро дітей.

У 1941 році Оксану, Марту та їхнього батька заарештувало НКДБ. Оксані ледь виповнилося 20, Марті – 30, молоді жінки. Батька невдовзі розстріляли, а сестер засудили до заслання в красноярському краї. Марта померла там від виснаження та важких робіт. Оксана провела у засланні 49 років. Навіть після закінчення терміну ув’язнення у 1960 році їй не дозволили повернутися в Україну.

Володимиру з чоловіком заарештували разом із чоловіком у 1946 році на 15 років, дітей віддали в сиротинці. Звільнили через 10, і вона повернулася на Львівщину.

Оксана повернулася аж у 1989 році – про це клопотала львівська влада. Вона приїхала до Стрия на Львівщині і там оселилася поруч з сестрою Володимирою.

Пані Оксані присвоїли звання почесної громадянки, а в 2006 році Віктор Ющенко, як тодішній Президент України, нагородив її орденом «Княгині Ольги» ІІІ ступеня. Вона скромно й тихо прожила до 90 років і померла у Святвечір 2008 року. Її поховали поруч з Володимирою, яка померла на сім років раніше…

ДОНЬКА НАТАЛКА КУЦАН-БАНДЕРА
свідок у суді над батьковим убивцею

Їй було 18 років, коли вбили Степана Бандеру. Про те, чим саме займався її батько, вона дізналася за чотири роки до цього – випадково. Чимало років вона з мамою, братами й сестрою мешкала окремо від нього, і з огляду на вік та конспірацію мати Ярослава не занурювала дітей у деталі батькової долі і намагалася забезпечити дітям усе можливе.

Наталія займалася у “Пласті”, навчалася в університетах Парижа й Женеви і з матір’ю переїхала до батька у Мюнхен аж у 1954 році. Після його вбивства вона вирішила залишатися в Німеччині, хоча родина переїхала в Канаду. Тому єдина з родини свідчила в суді над батьковим убивцею.

У Німеччині Наталка вийшла заміж за такого ж емігранта-тернополянина Андрія Куцана, з яким познайомилася ще у пластових таборах. В їхньому шлюбі народилися донечки Софія й Ореста.

Старша донька Бандери померла рано – лише у 44 роки, у січні 1985-го у Мюнхені, похована поруч з батьком на цвинтарі Вальдфрідгоф. Її чоловік досі живий і опікується музеєм Степана Бандери у Мюнхені.

ДОНЬКА ЛЕСЯ БАНДЕРА
послідовниця батькової справи

Вона народилася вже в еміграції – у Німеччині, у 1947 році. Як і старша сестра Наталка теж дізналася, що її тато – голова проводу ОУН, лише після його вбивства – їй тоді сповнилося 12. Вона дуже його любила – після втрати виплескувала почуття у своєму щоденнику.

Майже десять років після цього Леся разом з матір’ю прожила у Торонто. Закінчила коледж та університет, знала 7 мов, писала гарні вірші. Присвятила себе, як і батько, роботі задля України: працювала в архівах Визвольного Фронту, в Українській майстерні художньої кераміки, в Дослідницькому Інституті “Україніка”, в осередку СУМ в Торонто, в Комітеті людських прав при Світовому Конгресі Вільних Українців, в українській газеті “Шлях Перемоги”.

В останні роки життя Леся важко хворіла і померла у лікарні Торонто у 2011 році.