НАДІЙКА ГЕРБІШ ПРО ТЕПЛІ ІСТОРІЇ СВОГО ЖИТТЯ

Інтерв’ю з письменницею про жіночу суть, коханого чоловіка і головну цінність українок

Розмовляла Вікторія Шапаренко

Зустріч з Надійкою Гербіш вийшла теплою – як її «Теплі історії до кави», що з 2012-го  перевидавалися більше десяти разів. Вони зробили Надійку знаменитою, а з того часу вийшло чимало інших гарних книг для дорослих і дітей.

Останню – «Велику різдвяну книжку», видану видавничо-освітнім проектом “Портал”, письменниця написала у співавторстві з Ярославом Грицаком. Його вона вважає одним із знакових українських авторів. Як і Маріанну Кіяновську: «Вони збагачують моє життя вже самою своєю присутністю. І те, що ми живемо в один час, неймовірно».

Загалом, вдячність – одна з визначних рис Надійки. Рідкісна в наш час. Як і щирість, і жіноча мудрість…

Надійко, ви журналістка, перекладачка, письменниця… А кого у вас найбільше з переліченого?

Напевно, того, що не назване. Я жінка, і тішуся цим. Мама, і це важливо. Людина, яка мріє і створює щось нове. Кожна з цих ролей пов’язана з кожною іншою – вони переплітаються і взаємовпливають.

Ви були зразковою дитиною чи, навпаки, хуліганили? Що згадуєте з дитинства?

Дитинство було теплим і гарним. Але зразковою я ніколи не була. Багато читала, але домашнє завдання робила через раз. Регулярно прогулювала уроки – і мене за це ніхто не сварив. Мій дідусь вчив мене стріляти з гвинтівки, грати в шахи, карти, кермувати автівкою… Якщо вже говорити про зразковість, то я була зразковим – ну, хрестоматійним таким хлопчиком.

Водночас стати мамою було однією з моїх найраніших і найпалкіших мрій. А граючись муляжами воєнних гранат у дідовому кабінеті, робила з них лялечок

Мало хто знає, але саме надійка Гербіш переклала українською мовою бестселер “Багатий тато, Бідний тато: чого вчать дітей багаті батьки і не вчать бідні”
Що найперше ви написали як журналіст? Як це приймали редактори? Одразу легко писалося чи це був досвід спроб і помилок?

Скільки себе пам’ятаю, щось писала. Що ж до першої статті… Мені було 16, я саме зустрічалася з розумним і цікавим хлопцем, старшим від мене на сім років. Згодом цей хлопець став моїм чоловіком. На той час він винаймав кімнату в літньої пані. На Різдво Ігор поїхав до своєї родини в село, а вона залишилася сама. Тож ми з подружками вирішили навідатися до неї.

Пані Опанасія виявилася доброю оповідачкою, а я завжди любила слухати історії, тож розпитувала її ще і ще. Вона розповідала, як була зв’язковою УПА. Розповіла також про своє кохання. Вояк, у якого вона була закохана, згодом став її чоловіком і батьком її сина. Як не намагалася, вона не могла пригадати його псевдо.

Та історія дуже мене зачепила, тож я записала її, зробивши оповідання і давши нове псевдо герою. Це був мій маленький подарунок пані Опанасії. Ми їхали з Ігорем електричкою, коли я читала йому вголос цю історію. І він сказав, щоби я обов’язково кудись її віднесла. Я пішла в бібліотеку, бо особисті комп’ютери ще тільки збиралися увірватися в наші життя, наклацала той текст двома пальцями, роздрукувала, віднесла в дві газети… і обидві його взяли! Опублікували й запропонували співпрацю. Так все й почалося.

Надійка Гербіш на презентації «Великої різдвяної книжки»
Потім були «Теплі історії до кави» і «Теплі історії до шоколаду». Як прийшла їхня ідея? Хто був першим читачем? І в чому, на ваш погляд, секрет успіху цих книжок?

Першим читачем був мій чоловік – і дуже мене підтримував. Тоді я саме перекладала мемуари Джорджа Буша-молодшого, емоційно складну книжку. А ще то був період частих переїздів, маршруток і потягів, холодного дому… Мені хотілося своїй внутрішній Надійці подарувати щось гарне і тепле. Тож написала собі цю книжку.

«Український тиждень» охарактеризував її як таку, з-посеред сторінок якої не вискочить жодний бабай. Я знаю, що її прописували як елемент арт-терапії – зокрема, вагітним жінкам, що лежали на збереженні. Якось мені написала пані, яка народила здорову дитину, хоча її запевняли, що викидень неуникний. Але психологиня у відділі патології вагітності принесла їй «Теплі історії», і вона читала, заспокоювалася, вірила… Насправді, такі листи – найкращий подарунок.

Водночас дуже смішно, коли мене називають мімімішною або романтичною. Я себе такою не вважаю

Кавоманка Надійка Гербіш
Якби вас попросили описати в трьох словах вашу жіночу суть, які слова це були б?

То складно. Мабуть, непередбачувана. Емоційна. І гаряча… у сенсі, надто запальна. «Не будь галайком!» – любив казати мені дідусь. Але, здається, тут я його досі не навчилася слухатись.

В наш час поняття ролі жінки кардинально змінюється. Як ви до цього ставитеся? Що зараз дуже важливо жінці мати або відчувати?

Самоповагу й усвідомлення власної цінності. Усвідомлення того, що кожна з нас, а, отже, і я – коштовність. Не лише як мама, дружина, професіоналка, громадянка, донька, подруга. Моя цінність не в тому, наскільки я хороша в кожній із цих ролей. Але в тому, що я є. Ми не можемо віддати світу себе. Ну, хіба посмертно. А поки живі, можемо віддавати лише свій ресурс. Ресурс дуже легко спалюється, і моя відповідальність у тому, щоби вчасно його поповнювати.

Водночас важливе також інше усвідомлення: я не перестаю бути коштовністю, коли мій ресурс на нулі.

Кожна людина, здорова чи хвора, молода чи літня, має значення. Кожне життя важить. Кожне – а, значить, і моє

Надійка Гербіш на презентації книги «Мене звати Мар’ям»
Ви заміжня жінка. Скільки років у шлюбі? Якщо порівняти ваші стосунки зараз і спочатку, вони змінилися? Чи мали притирку характерів?

Гарне питання. В шлюбі ми майже 15 років. Нас познайомили друзі, і спершу ми одне одному не сподобалися. Навзаєм. Мені здалося, що той хлопець нудний, а йому – що я страшно несерйозна. Закоханість накривала нас дуже тихо і обережно. Ми самі незчулися, як то сталося.

У подружньому житті найскладнішими були перших десять років: маю добру знайому, яка любить казати, що в її шлюбі найскладнішими були перших тридцять п’ять років, і завжди з того сміюся, але дуже її розумію 🙂 Стосунки кращають із часом, якщо в них інвестувати бажання, зусилля, час. Власне, є певні складники взаємин, які залишаються незмінними і тримають нас разом. Пристрасть, повага, підтримка, прийняття, потреба тих доторків і спільного сміху. Спільне батьківство. Спільні цінності.

Найскладніше завжди було із взаєморозумінням. У нас дуже різні сфери діяльності, дуже різні смаки і вподобання – геть у всьому. Музика, відпочинок, читанки, подорожі, трактування світу… суцільна полярність. А ще кожному з нас час від часу здається, що ми так одне одного любимо, що жертвуємо собою – навіть не усвідомлюючи, що більшість із тих жертв нікому з нас не потрібні.

Сісти і обговорити – словами! – замість вгадувати і розчаровуватися – дуже важлива техніка для «притирки» і для збереження взаємин. Проста в описі, складна до виконання

Надійка Гербіш з чоловіком та донечкою
За що поставили б собі плюсик у побудові стосунків з чоловіком, а за що – йому?

Плюсик йому я б дала за його терпіння до мене й довіру. У нього немає розуміння всіх проектів, якими займаюся – професійних і соціальних. Але навіть не усвідомлюючи до кінця, що саме я роблю, він мене підтримує. То важливо. Завжди можу на нього покластися.

За що можу поставити плюсик собі? Йому зі мною не нудно 🙂 Якби було б двоє таких людей, як він, їм було б надійно і спокійно, але вони б знудилися насмерть вже за тиждень. А так… Ну, досі живемо. Досі незнуджені.

Зараз сімейні цінності нівелюються. А карантин взагалі поставив половину сімей під загрозу розлучення. Яку б пораду ви дали жінкам у цей непростий час?

Ми маємо нагадувати собі про те, що взаємини мають цінність. А ще те, що взаємини роблять двоє неідеальних людей. Ідеальних не буває (яке щастя!).

Втома, особливо хронічна – сильний подразник. Особливо, коли втомлені двоє. Тож якщо відчуваю передвигоряння, іду на прогулянку і кажу про це чоловікові. Важливо і відчувати, і проговорювати. А також розуміти, що в чоловіка є свої потреби, і поважати їх. «Я ж тебе так люблю, тобі цього має бути достатньо» – не працює. «Я люблю тебе і тому ціную також твій особистий простір; кажи, якщо зможу допомогти» – вже трохи краще. Зараз  треба дуже бережно використовувати свій ресурс.

Карантин – не час стрімголів досягати вершин і ганятися за дикими качками. Але час бути разом, час цінувати

Маленька копія Надійки Гербіш
Ви пишете про жінок. А що ви вважаєте типовою рисою українок?

Зараз ми всі такі різні, що вряд чи можна виокремити справді типові риси, притаманні всім. Але дозволю собі пофантазувати, опираючись на близькі приклади: українкам притаманна особлива внутрішня ніжність. Ми вразливі і водночас стійкі. Наш фемінізм нагадує французький, із їхньою фразою «чоловіків треба любити дуже-дуже, інакше вони нестерпні». Фемінізм – це не про боротьбу між статями, але про співпрацю на рівних правах.

У вас багато різних премій. Яку вважаєте найціннішою і про яку мрієте?

Абсолютно не мрію про премії чи відзнаки, але тішуся кожною, яка вводить мої книжки в шкільну програму – як, наприклад, «Мене звати Мар’ям» завдяки премії «Соціальна книжка року» була рекомендована до читання в середній школі. Зараз радію, що мої книжки «Яблука війни» та «Ми живемо на краю вулкана» потрапили в кілька шорт-листів найкращих книжок 2020 року і що їх закупили для бібліотек України. Це для мене важливо, бо школярі, їхніх батьки та вчителі – аудиторія, для якої пишу передусім.

Будь-якій премії, яка заводить мене в школу і в бібліотеки, я дуже вдячна. Дайте мені їх всі!

Надійка Гербіш та Марічка Бурмака на презентації книги «Мене звати Мар’ям»
Ви багато читаєте, чи вистачає на це часу?

За день читаю мало, але роблю це щодня. Улюблених авторів можу перечитувати по багато разів – наприклад, польського отця Твардовського, Льюїса і Толкіна. Мені подобається читати книжки в оригіналі – і тут мені дуже пощастило, що належу до відносно небагатьох (за світовими мірками) людей, які вільно читають, зокрема, українською. Зараз у нас справді твориться література, яка змінюватиме світ.

А що читає ваша донька? Як ви її до цього спонукаєте? Діти зараз, на жаль, мало читають…

Донька бачить, що читає її мама, і це найкращий приклад. Вона є фанаткою Толкіна, як і я. Що ж до небажання дітей читати… Мені здається, тут варто задіяти досвід попередніх поколінь. Як виховували читаючих дітей тоді? Обговорювали книжки вдома.

Згадайте вислів Любомира Гузара: дитина виховується при столі. Книжки добре обговорювати за спільними вечерями

Надійка Гербіш з донькою
Яку головну пораду ви б дали доньці?

Це складно… Часом думаю про те, що ніхто не знає, скільки ми будемо жити. Буває, смерть надходить зовсім зненацька… Якби я пішла зараз, що б у доньки залишилося від мене? Що вона запам’ятала б? Певно, то було б щось невербальне. Те, як я цілую її тата, бо просто не можу пройти повз інакше, хоча ми багато років у шлюбі. Те, як я беру її на руки, як обіймаю, читаю. Мені здається, що будь-яка словесна порада не спрацює так добре. Головне ми передаємо своїм життям, собою. Дотиком, близькістю…

Чого собі бажаєте на цьому етапі?

Хотіла бповністю відновитися після постковідного синдрому. Я перехворіла, але досі відчуваю наслідки хвороби. І розумію, що це і наслідок того, що я мало про себе дбала. Ще хотіла б укотре нагадати собі та іншим жінкам, як важливо піклуватися не лише про близьких, а й про себе.

Щось трохи сумне завершення… А вас же називають «феєю радості»!

Так, хтось із друзів так мене назвав. Я люблю радість. І та фея досі живе в мені – просто трохи подорослішала…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: