НАДІЙКА ГЕРБІШ ПРО ТЕПЛІ ІСТОРІЇ СВОГО ЖИТТЯ
Інтерв’ю з письменницею про жіночу суть, коханого чоловіка і головну цінність українок
Розмовляла Вікторія Шапаренко
Зустріч з Надійкою Гербіш вийшла теплою – як її «Теплі історії до кави», що з 2012-го перевидавалися більше десяти разів. Вони зробили Надійку знаменитою, а з того часу вийшло чимало інших гарних книг для дорослих і дітей.
Останню – «Велику різдвяну книжку», видану видавничо-освітнім проектом “Портал”, письменниця написала у співавторстві з Ярославом Грицаком. Його вона вважає одним із знакових українських авторів. Як і Маріанну Кіяновську: «Вони збагачують моє життя вже самою своєю присутністю. І те, що ми живемо в один час, неймовірно».
Загалом, вдячність – одна з визначних рис Надійки. Рідкісна в наш час. Як і щирість, і жіноча мудрість…
Надійко, ви журналістка, перекладачка, письменниця… А кого у вас найбільше з переліченого?
Напевно, того, що не назване. Я жінка, і тішуся цим. Мама, і це важливо. Людина, яка мріє і створює щось нове. Кожна з цих ролей пов’язана з кожною іншою – вони переплітаються і взаємовпливають.
Ви були зразковою дитиною чи, навпаки, хуліганили? Що згадуєте з дитинства?
Дитинство було теплим і гарним. Але зразковою я ніколи не була. Багато читала, але домашнє завдання робила через раз. Регулярно прогулювала уроки – і мене за це ніхто не сварив. Мій дідусь вчив мене стріляти з гвинтівки, грати в шахи, карти, кермувати автівкою… Якщо вже говорити про зразковість, то я була зразковим – ну, хрестоматійним таким хлопчиком.
Водночас стати мамою було однією з моїх найраніших і найпалкіших мрій. А граючись муляжами воєнних гранат у дідовому кабінеті, робила з них лялечок
Що найперше ви написали як журналіст? Як це приймали редактори? Одразу легко писалося чи це був досвід спроб і помилок?
Скільки себе пам’ятаю, щось писала. Що ж до першої статті… Мені було 16, я саме зустрічалася з розумним і цікавим хлопцем, старшим від мене на сім років. Згодом цей хлопець став моїм чоловіком. На той час він винаймав кімнату в літньої пані. На Різдво Ігор поїхав до своєї родини в село, а вона залишилася сама. Тож ми з подружками вирішили навідатися до неї.
Пані Опанасія виявилася доброю оповідачкою, а я завжди любила слухати історії, тож розпитувала її ще і ще. Вона розповідала, як була зв’язковою УПА. Розповіла також про своє кохання. Вояк, у якого вона була закохана, згодом став її чоловіком і батьком її сина. Як не намагалася, вона не могла пригадати його псевдо.
Та історія дуже мене зачепила, тож я записала її, зробивши оповідання і давши нове псевдо герою. Це був мій маленький подарунок пані Опанасії. Ми їхали з Ігорем електричкою, коли я читала йому вголос цю історію. І він сказав, щоби я обов’язково кудись її віднесла. Я пішла в бібліотеку, бо особисті комп’ютери ще тільки збиралися увірватися в наші життя, наклацала той текст двома пальцями, роздрукувала, віднесла в дві газети… і обидві його взяли! Опублікували й запропонували співпрацю. Так все й почалося.
Потім були «Теплі історії до кави» і «Теплі історії до шоколаду». Як прийшла їхня ідея? Хто був першим читачем? І в чому, на ваш погляд, секрет успіху цих книжок?
Першим читачем був мій чоловік – і дуже мене підтримував. Тоді я саме перекладала мемуари Джорджа Буша-молодшого, емоційно складну книжку. А ще то був період частих переїздів, маршруток і потягів, холодного дому… Мені хотілося своїй внутрішній Надійці подарувати щось гарне і тепле. Тож написала собі цю книжку.
«Український тиждень» охарактеризував її як таку, з-посеред сторінок якої не вискочить жодний бабай. Я знаю, що її прописували як елемент арт-терапії – зокрема, вагітним жінкам, що лежали на збереженні. Якось мені написала пані, яка народила здорову дитину, хоча її запевняли, що викидень неуникний. Але психологиня у відділі патології вагітності принесла їй «Теплі історії», і вона читала, заспокоювалася, вірила… Насправді, такі листи – найкращий подарунок.
Водночас дуже смішно, коли мене називають мімімішною або романтичною. Я себе такою не вважаю
Якби вас попросили описати в трьох словах вашу жіночу суть, які слова це були б?
То складно. Мабуть, непередбачувана. Емоційна. І гаряча… у сенсі, надто запальна. «Не будь галайком!» – любив казати мені дідусь. Але, здається, тут я його досі не навчилася слухатись.
В наш час поняття ролі жінки кардинально змінюється. Як ви до цього ставитеся? Що зараз дуже важливо жінці мати або відчувати?
Самоповагу й усвідомлення власної цінності. Усвідомлення того, що кожна з нас, а, отже, і я – коштовність. Не лише як мама, дружина, професіоналка, громадянка, донька, подруга. Моя цінність не в тому, наскільки я хороша в кожній із цих ролей. Але в тому, що я є. Ми не можемо віддати світу себе. Ну, хіба посмертно. А поки живі, можемо віддавати лише свій ресурс. Ресурс дуже легко спалюється, і моя відповідальність у тому, щоби вчасно його поповнювати.
Водночас важливе також інше усвідомлення: я не перестаю бути коштовністю, коли мій ресурс на нулі.
Кожна людина, здорова чи хвора, молода чи літня, має значення. Кожне життя важить. Кожне – а, значить, і моє
Ви заміжня жінка. Скільки років у шлюбі? Якщо порівняти ваші стосунки зараз і спочатку, вони змінилися? Чи мали притирку характерів?
Гарне питання. В шлюбі ми майже 15 років. Нас познайомили друзі, і спершу ми одне одному не сподобалися. Навзаєм. Мені здалося, що той хлопець нудний, а йому – що я страшно несерйозна. Закоханість накривала нас дуже тихо і обережно. Ми самі незчулися, як то сталося.
У подружньому житті найскладнішими були перших десять років: маю добру знайому, яка любить казати, що в її шлюбі найскладнішими були перших тридцять п’ять років, і завжди з того сміюся, але дуже її розумію 🙂 Стосунки кращають із часом, якщо в них інвестувати бажання, зусилля, час. Власне, є певні складники взаємин, які залишаються незмінними і тримають нас разом. Пристрасть, повага, підтримка, прийняття, потреба тих доторків і спільного сміху. Спільне батьківство. Спільні цінності.
Найскладніше завжди було із взаєморозумінням. У нас дуже різні сфери діяльності, дуже різні смаки і вподобання – геть у всьому. Музика, відпочинок, читанки, подорожі, трактування світу… суцільна полярність. А ще кожному з нас час від часу здається, що ми так одне одного любимо, що жертвуємо собою – навіть не усвідомлюючи, що більшість із тих жертв нікому з нас не потрібні.
Сісти і обговорити – словами! – замість вгадувати і розчаровуватися – дуже важлива техніка для «притирки» і для збереження взаємин. Проста в описі, складна до виконання
За що поставили б собі плюсик у побудові стосунків з чоловіком, а за що – йому?
Плюсик йому я б дала за його терпіння до мене й довіру. У нього немає розуміння всіх проектів, якими займаюся – професійних і соціальних. Але навіть не усвідомлюючи до кінця, що саме я роблю, він мене підтримує. То важливо. Завжди можу на нього покластися.
За що можу поставити плюсик собі? Йому зі мною не нудно 🙂 Якби було б двоє таких людей, як він, їм було б надійно і спокійно, але вони б знудилися насмерть вже за тиждень. А так… Ну, досі живемо. Досі незнуджені.
Зараз сімейні цінності нівелюються. А карантин взагалі поставив половину сімей під загрозу розлучення. Яку б пораду ви дали жінкам у цей непростий час?
Ми маємо нагадувати собі про те, що взаємини мають цінність. А ще те, що взаємини роблять двоє неідеальних людей. Ідеальних не буває (яке щастя!).
Втома, особливо хронічна – сильний подразник. Особливо, коли втомлені двоє. Тож якщо відчуваю передвигоряння, іду на прогулянку і кажу про це чоловікові. Важливо і відчувати, і проговорювати. А також розуміти, що в чоловіка є свої потреби, і поважати їх. «Я ж тебе так люблю, тобі цього має бути достатньо» – не працює. «Я люблю тебе і тому ціную також твій особистий простір; кажи, якщо зможу допомогти» – вже трохи краще. Зараз треба дуже бережно використовувати свій ресурс.
Карантин – не час стрімголів досягати вершин і ганятися за дикими качками. Але час бути разом, час цінувати
Ви пишете про жінок. А що ви вважаєте типовою рисою українок?
Зараз ми всі такі різні, що вряд чи можна виокремити справді типові риси, притаманні всім. Але дозволю собі пофантазувати, опираючись на близькі приклади: українкам притаманна особлива внутрішня ніжність. Ми вразливі і водночас стійкі. Наш фемінізм нагадує французький, із їхньою фразою «чоловіків треба любити дуже-дуже, інакше вони нестерпні». Фемінізм – це не про боротьбу між статями, але про співпрацю на рівних правах.
У вас багато різних премій. Яку вважаєте найціннішою і про яку мрієте?
Абсолютно не мрію про премії чи відзнаки, але тішуся кожною, яка вводить мої книжки в шкільну програму – як, наприклад, «Мене звати Мар’ям» завдяки премії «Соціальна книжка року» була рекомендована до читання в середній школі. Зараз радію, що мої книжки «Яблука війни» та «Ми живемо на краю вулкана» потрапили в кілька шорт-листів найкращих книжок 2020 року і що їх закупили для бібліотек України. Це для мене важливо, бо школярі, їхніх батьки та вчителі – аудиторія, для якої пишу передусім.
Будь-якій премії, яка заводить мене в школу і в бібліотеки, я дуже вдячна. Дайте мені їх всі!
Ви багато читаєте, чи вистачає на це часу?
За день читаю мало, але роблю це щодня. Улюблених авторів можу перечитувати по багато разів – наприклад, польського отця Твардовського, Льюїса і Толкіна. Мені подобається читати книжки в оригіналі – і тут мені дуже пощастило, що належу до відносно небагатьох (за світовими мірками) людей, які вільно читають, зокрема, українською. Зараз у нас справді твориться література, яка змінюватиме світ.
А що читає ваша донька? Як ви її до цього спонукаєте? Діти зараз, на жаль, мало читають…
Донька бачить, що читає її мама, і це найкращий приклад. Вона є фанаткою Толкіна, як і я. Що ж до небажання дітей читати… Мені здається, тут варто задіяти досвід попередніх поколінь. Як виховували читаючих дітей тоді? Обговорювали книжки вдома.
Згадайте вислів Любомира Гузара: дитина виховується при столі. Книжки добре обговорювати за спільними вечерями
Яку головну пораду ви б дали доньці?
Це складно… Часом думаю про те, що ніхто не знає, скільки ми будемо жити. Буває, смерть надходить зовсім зненацька… Якби я пішла зараз, що б у доньки залишилося від мене? Що вона запам’ятала б? Певно, то було б щось невербальне. Те, як я цілую її тата, бо просто не можу пройти повз інакше, хоча ми багато років у шлюбі. Те, як я беру її на руки, як обіймаю, читаю. Мені здається, що будь-яка словесна порада не спрацює так добре. Головне ми передаємо своїм життям, собою. Дотиком, близькістю…
Чого собі бажаєте на цьому етапі?
Хотіла бповністю відновитися після постковідного синдрому. Я перехворіла, але досі відчуваю наслідки хвороби. І розумію, що це і наслідок того, що я мало про себе дбала. Ще хотіла б укотре нагадати собі та іншим жінкам, як важливо піклуватися не лише про близьких, а й про себе.
Щось трохи сумне завершення… А вас же називають «феєю радості»!
Так, хтось із друзів так мене назвав. Я люблю радість. І та фея досі живе в мені – просто трохи подорослішала…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
