10 фактів про Голодомори, які має знати кожен

Ілюстрація вище належить видатному графіку Жоржу Шанаєву. Його мама – Ольга Микитівна Лановик (Шанаєва) ледь не померла від голоду у 1933 році, але померла уся її родина. Дівчинку, розпухлу від голоду, врятувала рідна тітка, яка приїхала з Києва навідати родичів у село на Рівненщині і побачила жахіття. Вона забрала племінницю – так вижила майбутня мама художника, розповідають у Національному музеї Голодомору-геноциду.

Щороку в четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів: 1932–1933, 1921–1923 і 1946–1947 років. Це жахливі, нелюдські злочини совєцього режиму, про які ми пам’ятаємо і маємо розповідати світу. Колись українська служба Бі Бі Сі зібрала основні факти про цей геноцид. Нагадуємо у День пам’яті його жертв.

Кількість жертв

Через брак достовірних демографічних даних того періоду чисельність втрат серед українців оцінюють від 3 і до 10 мільйонів. За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, загинуло 3,5 мільйона людей. В Україні ведуть Єдиний реєстр жертв Голодомору.

Географія голоду

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР. Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

Де не було Голодомору?

За даними Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.

Дюранті і перша згадка в пресі

Першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян. Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни. У березні сенсаційні відкриття Маґеріджа спробував заперечити кореспондент “Нью-Йорк Таймс” у Москві Волтер Дюранті. Його замітка називалася: “Росіяни голодують, але не вмирають від голоду”.

Офіційне визнання

Саме слово “Голодомор” вперше з’явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про “труднощі з продовольством”, але не про голод. Із вуст партійного високопосадовця слово “голодомор” вперше прозвучало в грудні 1987 року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.

Натуральні штрафи

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.

Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.

У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: “Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються”.

Закон “про п’ять колосків”

У серпні 1932 року під приводом того, що розкулачені селяни та “інші антисоціальні елементи” розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна. Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшкуючих обставин – 10 років ув’язнення. Засуджені не підлягали амністії.

За каральним документом закріпилася народна назва “закон про п’ять колосків”, оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.

Чорні дошки

У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.

На боржників, які потрапили на ці “чорні дошки” (на противагу до “червоних дошок” – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів. У роки голоду потрапляння села на “чорну дошку” означало вирок його жителям.

Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.

Канібалізм

Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей. “Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: “Їсти власних дітей – це варварство”, – пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету. За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.

Геноцид

2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу, за нею – ще 23 держави: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі, а також Ватикан як окрема держава.

Хай сьогодні свічка у кожному українському вікні, запалена о 16.00, буде символом пам’яті жертв цього страшного геноциду.