Дар’я Касьянова: «Дітям з інтернатів потрібні подарунки, але не раз на рік на зимові свята»

Свято наближається, співається у відомій пісні. А з ним зростає й кількість закликів «влаштувати свято», організувати збір або чергову акцію «передачі іграшок-подарунків» дітям, які зустрічають свята без батьків, тепла, домівки – в сиротинцях, інтернатах, дитбудинках. «Зробимо добре діло, подаруємо дітям диво, посмішки, концерти», – думаємо і ми, і численні спонсори, благодійники, бізнесмени, волонтери.

А от ті, хто працює давно й постійно з дітьми, не розділяють нашого традиційного «святкового ентузіазму» і вважають (цілком обґрунтовано), що такі разові візити й подарунки раз на рік дітям лише шкодять. Чому? І чим тоді допомагати таким дітям, якщо маєш можливість і бажання?

За відповіддю ми звернулися до Дар’ї Касьянової, національної директорки з розвитку програм Благодійного фонду “СОС Дитячі містечка Україна” та голови правління Української мережі за права дитини. Фонд уже 20 років займається проблемами й захистом дітей, зокрема, сиріт, дітей без батьківської опіки, з малозабезпечених та вразливих родин. І Дар’я, як один з керівників Фонду, разом з колегами буквально виборює кожен новий крок на шляху до деінституалізації (ДІ) – до реформи нинішньої «інтернатної» системи виховання дітей і заміни її на сімейні форми виховання.

Ця реформа ухвалена ще у 2017 році і, згідно з нею, інтернати повинні зникнути до 2026 року. А з ними, відповідно, «традиція» святкового відвідування й задаровування вихованців. Але якщо для заміни інтернатної системи потрібно ще чимало структурних і законодавчих процесів, то змінити «показово-святкову» допомогу дітям на реальну й ефективну, ми можемо вже.

Дар’я, чому всі ці показово-святкові разові візити й подарунки дітям шкодять?

Тому що такими діями ми робимо й без того токсичний світ в інтернатних установах ще більш отруйним для дітей. Адже часто ми допомагаємо так, як зручно нам. Зовсім не замислюючись про наслідки для тих дітей, яким хочемо допомогти.

Дітям потрібно возити подарунки – але якщо ви робите це не раз на рік, у зимові свята. Наприклад, ми з колегами їздимо в конкретний інтернатний заклад цілий рік. Хоча б раз на місяць. Ми знаємо кожну дитину на ім’я. Діти знають нас. Ми вчимо їх фотографувати, ми їм читаємо книжки, ми з ними обговорюємо різні питання. Вони навчилися нам довіряти. Вони телефонують, якщо в них щось відбувається, і знають, що їх вислухають. І так, я їду до цих дітей на зимові свята, щоб привітати їх, а вони вітають мене.

В інших випадках не треба туди їхати. Є теорія прив’язаності. Вона про те, що дуже важливо, щоб у кожної дитини був свій значущий дорослий, якому вона довіряє. Таких людей може бути кілька, але не сто осіб. І вони не можуть постійно змінюватися.

Діти, які втратили свою сім’ю, які ростуть в інтернатних закладах, на жаль, не мають своїх значущих дорослих. Співробітники інтернату постійно змінюються. Тому, власне, і є ця штука, коли приходиш до інтернату, а за тобою біжить дитина і кричить: “Мамо, мамо! Ти за мною?”.

Розкажу один приклад. Моя знайома журналістка на одному з новорічних свят побачила милу дівчинку чотирьох років, дитина виховувалася в закладі з народження. Вона взяла знайому за руку і запитала: «Ти моя матуся?». У знайомої серце, звісно, тьохнуло. Через деякий час вона удочерила дівчинку. А за кілька місяців телефонує і запитує мене: «Дашо, не можу зрозуміти, що відбувається. Ми йдемо з Оксаною на малювання або на заняття хореографією, вона з легкістю називає кожну ласкаву жінку «матусею».

І така поведінка дитини зовсім не маніпуляція, це серйозний розлад поведінки, що виникає від відсутності в дитини значущого дорослого і постійної зміни чужих облич. Дитина намагається компенсувати необхідну увагу не якістю, а кількістю.

Виростаючи, таким дітям складно вибудовувати близькі теплі стосунки, тому що вони просто не знають, як це – довіряти й любити дорослих.

Звучить парадоксально: візити «для підтримки дітей» зневірюють цих дітей в існуванні щирої підтримки…

Років 10 тому я вперше побувала в інтернаті. Це був міський дитячий будинок для дітей від 4 до 7 років.

Разом із командою ми готували допомогу для всіх інтернатів області та приїхали в один з них, щоб перевірити логістику, познайомитися з персоналом, точно дізнатися, які подарунки будуть найкориснішими.

Після екскурсії інтернатом директриса запросила подивитися концерт. Я не особливо хотіла, але, думаю, «діти ж старалися».

Після концерту мене запитали, що сподобалося, а що ні. Я відповіла, що багато релігійної тематики, все-таки у кожного свій погляд на цю тему.

Наступного дня нам показали зовсім інший концерт. Виявилося, напередодні діти всю ніч не спали, репетирували, готувалися. І про це з гордістю мені розповіла музпрацівник дитячого будинку.

Після нас до дітей приїхали з подарунками від губернатора, потім від мера, потім постійні «шефи» – пожежники та податківці, далі кілька університетів і великих компаній, ну і волонтери та церкви. Для всіх був концерт і дитячі посмішки.

А потім дивуємося, чому деякі випускники інтернатів вчаться заново любити Новий рік.

Дар’я, що ж тоді робити тим, хто хоче стати значущим і дійсно підтримати дітей?

Є багато розумних й ефективних способів. Основне завдання – підтримати дитину і дати картину майбутнього.

Найкраща допомога – це, звісно, сім’я: усиновлення, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу. Не кожен має можливість чи повинен всиновлювати. Але можна підтримати програми навчання для прийомних батьків у різних регіонах України; освітні програми для дітей із таких сімей; спеціалізовані послуги психологів, логопедів, психотерапевтів.

Є організації, які спеціалізуються на такій підтримці, мають чудову репутацію та хороші результати. Наприклад:

• sos-ukraine.org/ua;
• hopeandhomes.org.ua;
• p4ec.org.ua;
• childfund.org.ua.

Навіть поділитися історією дитини, яка шукає сім’ю, – це теж важлива допомога:

• sirotstvy.net/ua;
• changeonelife.ua/videopassport;
• msp.gov.ua/children/motherhood.php.

Ви можете стати наставником – значущим дорослим для дитини в інтернаті, краще для підлітка. Це означає регулярно провідувати його в інтернаті, спілкуватися, підтримувати, вислуховувати, мотивувати на зміни та допомагати визначитися в житті. До речі, наставництво є законодавчо встановленим видом соціальної допомоги.

Корисним для дитини будуть розвивальні програми та мотиваційні зустрічі, що дають змогу сформувати навички та підготувати до виходу з інтернату: курси програмування, фото та відеомонтажу, кулінарні майстер-класи, профорієнтація, стажування тощо.

В інтернатних закладах виховуються і діти-сироти, і діти, які мають батьків. Яке їхнє співвідношення на сьогодні?

Лише 8% дітей в інтернатних закладах мають статус дітей-сиріт. Решта – це діти, у яких є батьки, але вони на цей час з різних причин не можуть ростити своїх дітей.

30-40% – це діти з інвалідністю, яких батьки змушені віддати в інтернатний заклад, бо в громаді для таких дітей не створено жодних послуг. Це не означає, що батьки погані. Просто держава не надала їм можливість виховувати дитину вдома.

І найкраща допомога такій дитині – допомога її родині. Якби кошти, зусилля, інструменти спрямовувалися на підтримку біологічних сімей, прийомних сімей, на наставництво, супровід дітей після виходу з інтернатів – ситуація змінилася б. Якби малозабезпечені, багатодітні сім’ї, сім’ї з дітьми з особливими потребами отримували вчасну соціальну допомогу та супровід, ми б мали значно меншу кількість дітей в інтернатах. Часто це турботливі та люблячі сім’ї, які потребують короткострокової підтримки. І тут ваша допомога буде теж вкрай необхідна.

У 90% дітей, яким ви збираєте подарунки зараз, є батьки. Просто їм вчасно не допомогли…

Як? Скажімо, я знаю, бачу чи маю «проблемну» родину сусідів. Час від часу приношу їм якийсь продуктовий набір, забираю дитину разом зі своїми дітьми в кіно чи на вистави. Але як розв’язувати проблему таких родин і, головне, дітей глобально?

Для цього потрібно розвивати відповідні соціальні послуги й залученість місцевих громад. Власне, це ті напрями, над якими зараз працює над проєкт «Право на сім’ю». Дуже важливо, щоб соціальні працівники на ранній стадії виявляли негаразди в сім’ї. Не коли там уже притон, дитина негодована, а мама тижнями в запої – це вже надто пізно. Виявляти потрібно тоді, коли в родині лише почалися неприємні зміни: наприклад, хтось із членів сім’ї втратив роботу чи серйозно захворів, і сім’я потребує підтримки. Підтримка на цьому етапі ще не дорога й дуже результативна. І те, що діти залишаються у сім’ї, – найважливіша мотивація для батьків бути в ресурсі, не скочуватися на дно.

До того ж фахівець соціальної роботи повинен сам прийти до такої сім’ї. Зазвичай такі родини не звертаються до Центру соціальних послуг або ще в якісь відповідні структури. Тому що така сім’я відчуває свою вразливість, внутрішній сором через наявні проблеми. Або ж, буває, сім’я просто ще не усвідомлює своєї проблеми.

Наше завдання, завдання суспільства, держави – зробити все, щоб зберегти сім’ю, підтримати морально, соціально, матеріально, запобігти потраплянню дитини в інтернат. Фахівці соціальної роботи мають бути шурупами в цій системі, завдяки яким усе запрацює. Ми у проєкті «Право на сім’ю» розробили й проводимо спеціальні тренінги для фахівців соцслужб, вчимо виявляти і працювати з такими сім’ями. Зараз у шести територіальних громадах трьох областей реалізуємо разом з місцевою владою і місцевими центрами соціальних служб пілотні програми саме для того, щоб підтримати вразливі родини, запобігти потраплянню дітей в інституційні заклади, обладнати й розбудувати центри підтримки родин, де працюватимуть психологи, вихователі і до яких батьки й діти завжди можуть звернутися.

Чим раніше ми виявимо проблему в сім’ї, тим дешевше це коштуватиме для держави й тим менше дітей опинятиметься в інституційних закладах. У європейських державах, де звикли рахувати кожну копійку, вже давно порахували: 1 євро інвестицій у соціальну превенцію приносить 22 євро допомоги суспільству. Тобто, превенція – профілактика – це дуже ефективно.