Про монахинь загалом чимало стереотипів: здається, що вони існують хіба в книжках, а якщо й десь насправді, то це такі суворі, відлюдні, закриті від світу жіночки. Але молода, сучасна, діяльна й життєлюбна сестра Антонія (світське ім’я – Зоряна Шелепило) демонструє, що все зовсім не так. Адже ми «знайшли» її не в монастирі, а в…  інстаграмі. В аккаунті вказано: «Антонія. Монахиня, фотографиня, яка багато пише. Працюю заспокійливим у соцмережах». Монахиня, інстаграм-сторінку якої із задоволенням читає майже 11 тисяч підписників!

Вона народилася на Тернопільщині, у селищі Гримайлів. Мама бухгалтер, тато за фахом інженер, хоча працював інкасатором, комбайнером, головою селищної ради, а зараз – священник. Зоряна має кілька освіт: закінчила коледж за спеціальністю економіка й підприємництво, потім – політехнічний університет, має диплом маркетолога. Згодом продовжила навчання в Католицькому університеті – стала магістром релігійних наук, а ще – закінчила курс консультанта когнітивно-поведінкової терапії.

Такий послужний список викликає захоплення і суто людські питання: що спонукає молоду, привабливу, освічену дівчину піти в монастир? Чи дійсно це означає поставити на собі хрест і відгородитися від світу? Як взагалі живуть сучасні монахині? Врешті-решт, як правильно звертатися? З цього ми й почали нашу довгу, чесну й цікаву розмову… 

Тож, Зоряна чи Антонія? Як вас краще називати?

Зоряна – це моє хресне ім’я, і воно також дійсне, так мене називають рідні, друзі, які знають мене ще зі школи. Але я від нього вже трохи відвикаю. Офіційно мене називають сестра Антонія. Сестра – тому що я монахиня, до всіх монахинь так звертаються.

Сестро, як ви стали монахинею? Що до цього може підштовхнути молоду дівчину?

Я думала про монастир з 16 років. Моя сім’я досить побожна – ми завжди відвідували у неділю церкву, молилися, це була невід’ємна частина мого життя.

З 15 років я почала їздити у різні паломництва, на прощі, а також на зібрання християнської молоді. Ми жили в наметах, співали під гітару релігійні пісні, спілкувалися. На одному з таких зібрань я й побачила монаший постриг, і це мене якось дуже вразило: молода людина стає монахом чи монахинею, отримує монаший одяг, нове ім’я. Це було щось таке… інсайт, як зараз кажуть.

Я спостерігала за цією подією і відчула всередині питання: а ти не хочеш? Тоді подумала: ні, не хочу. Але кілька днів мене не відпускало. Розуміла, що це незвичайне життя – не сім’я, діти, робота. Це інше. Я ж хотіла прожити життя по максимуму, і монастир видався мені тим місцем, де своє прагнення можна реалізувати. Хоча уявлення не мала, що роблять в монастирі, як живе монаша спільнота, але ця думка в мені проросла і вже не відпускала.

Мені тоді було 17 – я мала ще рік навчатися в коледжі до закінчення. І вже знала, що отримаю диплом і піду в монастир

Як до цього поставилися рідні?

Вони не вірили. Не вірили, що я витримаю у монастирі, бо знали, що я активна людина. У них був стереотип, що монастир – це закритий спосіб життя, що це кінець життя у світі, що мене більше ніхто не бачить, що для монастиря треба мати дуже велику силу волі, дуже глибоку віру. А в мені такої глибини якось не помічали.

Я не питала рідних дозволу. Просто сказала: наступного року йду в монастир. Мама заплакала, спитала: «Ти розумієш, наскільки це серйозний вибір? А якщо ти не зможеш так жити і підеш з монастиря, це ж такий великий гріх». Я відповіла: «Мамо, я зможу».

Тато з сестрою сказали, що я там витримаю місяць, не довше. І спершу я приїхала туди на місяць. Потім приїхала додому, щоб взяти решту речей і повернулася. Але вже 18 років живу монашим життям, і мені це подобається.

Я не сумнівалася жодного дня у своєму виборі. Навпаки, кожен день тільки поглиблює розуміння, що це справді моє. Щодня я роблю щось для того, аби цей вибір залишався моїм.

Яка взагалі процедура, щоб стати монахинею – що для цього треба, які є вимоги?

Все просто: якщо я хочу в монастир, я маю найперше зрозуміти, в який саме. У православ’ї зазвичай так: ідеш у найближчий монастир і там залишаєшся на все життя.

Я належу до греко-католицької церкви, в якій монаше життя організоване за шаблоном католицької. У нас є різні чини (ордени), згромадження, монаші спільноти

А у вас який орден чи спільнота?

Я належу до Згромадження Сестер Редемптористок (повна назва – Сестри Місіонерки Найсвятішого Ізбавителя). Моя спільнота є інтернаціональною: вона існує в Україні (5 домів), а також в інших країнах світу – в Німеччині, Австрії, Японії, Чилі, Болівії. Маємо невелику спільноту – близько ста людей, в Україні – 27 чи 28.

Дівчина обирає монастир здебільшого за харизмою, кожна спільнота має свою – це духовність, спосіб життя, атмосфера. Коли ти визначаєшся зі спільнотою, тоді вже зв’язуєшся з її очільниками і кажеш: хочу в монастир.

Спершу тебе приймають тестово, не назавжди, щоб спробувати, пересвідчитися у своїх намірах, готовності. Коли я познайомилася з сестрами спільноти, то зрозуміла, що це моє, що на цих людей хочу бути схожа.

Тобто ви одразу стали монахинею?

Ні, так не буває. Спершу мене запросили залишитися у спільноті на два тижні. Загалом спочатку треба прийти й пожити – у звичайному одязі, але брати участь у спілкуванні, молитві, у праці монахинь.

Є сестри, які відповідають за новеньких, є ті, які відповідають за формацію, є головна настоятелька, і з кожною треба поспілкуватися, щоб пояснити свою мотивацію, чому ти хочеш у монастир. Якщо просто життя не склалося – це не причина: піди й склади собі життя. Монастир – не місце, щоб сховатися від своїх проблем. Сюди приймають доволі зрілих людей, які готові працювати з іншими людьми, в цьому теж має бути готовність. Нема такого: я буду працювати тільки на кухні і все, не чіпайте мене.

Ми є монастирем місійним, наша місія – працювати з людьми: дітьми, дорослими, неповносправними. У нас є багато духовного та психологічного навчання. Ми маємо бути готові йти до людей і маємо мати, що їм дати.

• 

• 

Кожна з нас готова вчитися й робити те, до чого є покликання – у кожної свої здібності й таланти. І на це дивляться: якщо ти не вмієш чи не хочеш малювати, тебе не змусять писати ікони

І от ви пожили у монастирі два тижні, а потім?

Рішення у монастирі приймає рада сестер. Вони все обговорили й сказали, що готові мене прийняти (буває, що й не приймають, і це теж нормально).

Після цього я офіційно написала заяву і почала вступний період у монаше життя – він називається кандидатура. Дівчині шиють чорний сарафан, спідницю, і вона повноцінно бере участь в житті спільноти: молиться, працює, має якісь свої обов’язки. Вона проходить спеціальне навчання – формацію, де вчать молитися, комунікувати, гуртувати спільноту, брати на себе відповідальність. Це триває від півроку до півтора. Інколи приходять 1-2-3 дівчини, тоді це вже група, і їх формують разом, а потім вони разом приймають монаший постриг.

Як відбувається постриг? Розкажіть докладніше, це цікаво. Постриг – отже, щось стрижуть?

У нас це називається облечини, тобто дівчину облекають в монаший одяг (постриг – це слово більше з православного обряду). Процес відбувається на службі Божій у монастирі (у нашій спільноті – в церкві редемптористів у Львові). Дівчата одягають білі сукні та віночки із живих квітів, запрошують на святкування рідних. Звісно, якщо вони готові приїхати, бо буває по-різному – часом батьки дуже проти. Але дівчина все одно робить свій вибір (буває ж, що батьки й на весілля не приходять, якщо дівчина одружується не з тим, кого хотіли б для неї батьки).

Церемонія повністю розписана: тобі ставлять питання, чи ти готова, чи знаєш, на що йдеш, чи готова працювати, молитися, бути вірною? Чин проводить священник або єпископ.

У церемонії є дуже хвилюючий момент, коли дівчина отримує нове ім’я: раба Божа Зоряна, від сьогодні інокиня Антонія, постригається в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, Амінь. При цьому нахрест вистригаються чотири пасма волосся (не обрізають цілу косу, тільки маленькі пасма). Відтоді людина вже називається монашим іменем, їй також видають монаший одяг: габіт (чорну довгу сукню), намітку (головний убір), пояс.

Дають також чотки (мотузку, в якій сто вузликів для молитви), Святе письмо і Конституції (документ, де описаний наш спільнотний спосіб життя). Кожен монастир має свій устав, устрій, правила життя, харизму. І це важлива книга, яка дається новій сестрі для розуміння, хто вона й для чого в цьому монашому ордені.

• 

• 

• 

• 

Потім дівчата переодягаються у новий одяг і виходять вже такі «монашечки»

Що відбувається далі?

Починається новіціят (від слова «новий»). Це вже другий етап. Перший – кандидатура – це наче дитячий садочок. А новіціят – як перший клас. На етапі новіціяту сестри інтенсивно навчаються, ходять у новіційну монашу школу.

Наступний етап монашого життя – юніорат. Це період, коли сестри складають обіти на 1 або 2 роки, але щоразу після закінчення терміну мають їх відновити. Аж до моменту вічних обітів – часу, коли складуть їх на все життя.

Таке питання: монахинями можуть стати лише цнотливі дівчата, або й жінки, які мали різний життєвий досвід?

Знаєте, ніхто цього не перевіряє. Такої вимоги нема. Були випадки, коли приходили старші жінки (вдови), але старшим людям (пенсійного віку) дуже важко почати цілком інший спосіб життя. Тому вони повернулися до рідних.

Інколи питають, чи приймаємо розлучених, але поки що ніхто так і не просив прийняти їх, тому це питання в нас поки що не проговорене.

Чи є у монахинь «опція» повернення назад: передумала, вирішила жити світським життям?

У нас ніхто нікого не тримає з примусу. Буває, що сестри залишають монастир. Ми маємо 8 років служіння, допоки не складемо вічні обіти (присягу на все життя). Їх складніше відмінити, але й таке теж буває. Це схоже на розлучення. Коли людина переживає якусь кризу, вона може захотіти залишити монастир або спершу якийсь період пожити поза ним, рік чи два, а потім вирішити, чи повернутися.

Звільнення від вічних обітів дає єпископ. Але 8 років – це хороший період, період формації, щоб остаточно зрозуміти свій вибір

Розкажіть, як і де ви живете? Скільки вас, сестер? Які ваші основні заняття?

Я живу з сестрами у Кам’янець-Подільському, на околиці міста маємо триповерховий монастир. Нас 6 сестер, ми працюємо в різних греко-католицьких парафіях міста та околиць, у кожній щось робимо: співаємо, готуємо дітей до першої сповіді, навчаємо їх у катехитичній школі.

Також працюємо з молоддю – маємо зустрічі й поїздки з молодіжною спільнотою. Особисто я зараз працюю з внутрішньо переміщеними особами – проєкт від «Карітасу» у Хмельницькому «Психо-соціальна підтримка ВПО». Я маю кілька зустрічей на тиждень, кілька психологічних тренінгів, також проводжу для бажаючих особисте та сімейне консультування. Місцеві мешканці можуть безкоштовно цим скористатися.

Є сестри, що працюють з неповносправними, це спільнота «Віра і світло», де є батьки й діти з особливими потребами. Кілька сестер проводять зустрічі для родичів військових. Одна з наших сестер є психотерапевткою, консультує онлайн.

Ще ми печемо просфори до церкви, перемо церковні речі, ризи й покривала на престоли. Робота дуже різноманітна.

Що складає ваш звичайний день, який його розпорядок?

Я розкажу про будні. Ми прокидаємося, хто коли хоче, але о 7 ранку маємо спільну молитву. Маємо капличку для молитов. У кожної сестри є особиста кімната – келія.

О 8 ранку їдемо в церкву на службу Божу, повертаємося, маємо сніданок. Готує хтось із сестер – чергуємо на кухні, кожна сестра – один день на тиждень (купує продукти, складає меню).

Їмо ми звичайну їжу: на сніданок – йогурт, мюслі, молочну кашу, чай, каву; на обід – якийсь суп, гарнір, печені овочі, в середу маємо рибу, м’ясо їмо здебільшого в неділю і на свято, на вечерю – їмо те, що залишилося з обіду (вечеряють не всі, за бажанням). Солодке теж є – кожен знайде, де воно лежить 🙂 Сестри полюбляють пекти, як мають натхнення.

Після сніданку – робочий час, час на особисту молитву або читання духовної літератури. До робочого належать і домашні обов’язки – кухня, прання, прасування, прибирання, автівка (помити, заправити). Сестри водять авто: п’ять з шести наших монахинь – водійки. Загалом кожен дім (маємо доми у Львові, Чернігові, Кам’янці-Подільському) має своє авто і здебільшого одну відповідальну за нього. А користуємось всі, беремо авто, кому коли треба, домовляємось.

Тож до обіду ми працюємо. Хтось готує лекції, займається консультаціями. О 13 годині у нас молитва в каплиці десь на 20 хвилин, після якої обід і спілкування – ділимось, хто що робив, кого зустрів. Потім повертаємося до своїх справ. Кожна має вільний час і організовує собі, коли що зручно.

О шостій вечора – вечірня, спільна молитва, після неї – хто куди. Хто бажає, може повечеряти або зустрітися за чаєм. І спати кожна йде, коли хоче

Сестри приблизно одного віку чи різного?

Різного. У нас немає таких дуже старших сестер. Спільнота була заснована у 1999 році, тоді зібралися молоді дівчата, які щойно закінчили школу й вирішили, що хочуть бути сестрами-редемптористками.

Потім приходили інші сестри, і я вже з цих наступних поколінь. Найстаршій сестрі 50 років, потім – 43 і 37, мені 35, є ще молодші дві сестри – їм по 26-27 років. На кандидатурі зараз маємо трьох дівчат, яким 23-25.

Є сестри з вічними обітами й ті, які ще не склали їх. Кожні кілька років нас переселяють, відбувається така собі «ротація»

Наскільки сучасні монахині відрізняються від тих, які були колись? Що змінилося?

Важко сказати, які вони були колись. Можливо, теж не такі вже й закриті. Закритість монахинь – це, скоріш, стереотип. В Україні таких майже нема, в греко-католицькій церкві є одна спільнота закритого типу, і вона досить нова. Всі монахині у нашій церкві є передусім місійними і працюють з людьми. Ми маємо свої завдання. Найперше – бути при церкві, доглядати храм і в храмі. Також дбати про дітей, молодь, немічних. У лікарнях залучено досить багато сестер.

Чим відрізняється? Напевно, тим, що за підпілля, до 1991 року, монахині не ходили в монашому одязі, працювали на різних цивільних роботах. Жили втаємниченим життям. Зараз кожне покоління монахинь вносить щось нове. Я народилася у 1988-му і фактично пам’ятаю розпад союзу, хоча мені тоді було 3 роки. Зараз молодь має іншу ментальність, може висловлювати свою думку, відстоювати свої цінності. Це дуже вільні люди, інакше сформовані. Вони не бояться, як боялися ми, щось не те сказати. Вони освічені, вміють дискутувати.

У нас в монастирі освіта загалом є дуже важливою – якщо людина приходить без освіти, вона здобуває її тут, адже ми маємо добре знати свою справу. Ми, можна сказати, постійно вчимося

Яких правил і настанов ви маєте дотримуватись, наскільки вони суворі?

У нас є Конституції, що містять усі правила, які впорядковують наше життя: молитовне, спільнотове, навчання, працю, структуру спільноти і навіть процес виходу з неї.

Наприклад, є певні правила щодо одягу: в будні дні влітку ми можемо носити і чорні футболки та спідниці, але в неділю й на свято вдягаємо офіційний одяг. Коли їдемо потягом, можемо переодягатися в цивільне, так безпечніше – влітку ми їздимо на відпочинок в гори або інші затишні місця, де можна відновити сили.

Деякі правила змінюються з часом. Так, колись увечері, після вечірніх молитов, монахині вже не говорили – дотримувалися мовчання до сніданку. Зараз його зняли, бо якраз увечері є час для спілкування, а вдень ми працюємо.

Колись у монахинь не було мобільних телефонів, а тепер кожна сестра має свій смартфон.

Ви активно ведете сторінку у соцмережах, отже, це дозволено. Що ще можна чи не можна? Дивитися телевізор, ходити у кіно, подорожувати самій, наприклад?

Усе залежить від ситуації. Телевізорів у нас нема, бо є комп’ютери й інтернет, телевізор вже якось і не потрібен.

Кіно ми дивимось – у неділю увечері збираємось спільнотою і вибираємо якийсь фільм. Можу й собі окремо фільм дивитися – наприклад, коли прасую. Важливо, що в нашій спільноті виховують у свободі й відповідальності. Ми не зловживаємо часом і ресурсами, просто користуємось тим, що маємо. З соцмережами так само. Ми їх використовуємо найперше для спілкування, також для мене це місце свідчення, моя місія – так я собі обрала. Це місце, де мене можуть почути багато людей, і я можу вчити їх адекватного християнства: розказувати, який Бог, яка церква, яке монаше життя. Ділитися тим, що для мене цінно, що зараз на часі. Тому це дозволено.

Ми спілкуємось з сестрами-настоятельками і завжди можемо спитати дозволу на щось, чого ще не було. Також і з подорожами. Зазвичай ми їздимо з сестрами, але можемо поїхати і з друзями, якщо основна робота не постраждає.

Поїздки за кордон теж бувають. Наприклад, я нещодавно була в Меджугор’ї – їздила проводити реколекції для жінок (викладати духовні науки).

Здебільшого нам все дозволяють, нема такого, що заборонили, аби заборонити

Чи доглядаєте ви за собою? Косметика, мода – вам це близько чи байдуже?

Звичайно, ми маємо засоби догляду, і кожна обирає собі їх за потребами – до свого волосся, шкіри, зубів тощо. Ми не купуємо дорогі речі, у нас рівень споживання середньостатистичного українця.

Щодо доглядової косметики – особисто у мене декоративної нема, є креми, нічний і денний. Буває так, що у сестри проблеми зі шкірою, акне, то вона може скористатися тональним кремом. Очі й губи ми не фарбуємо, це для нас недоречне, зайве. Так само, як підбори чи сережки.

А як щодо зачісок? Ви завжди ходите з покритими головами, вдома теж?

Вдома ми маємо легеньку чорну хустку, покриваємо голову теж. Щодо зачісок – кожна обирає те, що їй зручно (і ходить до своєї перукарки). Ми навіть якось влаштували акцію: хто хотів, відрощував довше волосся, щоб потім обрізати і здати на перуки для дітей з онкологією.

Ви молода приваблива жінка. Як ставитеся до хлопців? Чи бувало, що хтось сподобався? Це все ж природно, але, можливо, у монахинь якось інакше?

Все працює абсолютно так само, як у всіх. У монахинь так само є місячні, є плідні дні. І я в ці дні по-різному почуваюся. Просто обираю, як на це реагуватиму.

Оскільки нас виховують у зрілості, зріла людина може контролювати свої емоції й потяги. Мені подобаються люди, я багато спілкуюся. Ясно, що симпатії виникають, але так само й зникають.

Я розумію, що я від такої людини нічого не очікую і сама не можу нічого обіцяти. Тож супер, що ця людина гарна, дякую. І йду собі далі

• 

• 

У чому ви бачите свою місію зараз, під час війни? Щось у ній змінилося за час війни?

На початку війни я жила і працювала у Львові у Колегіумі Католицького університету, поруч зі студентами. Це одне з наших служінь – там ми належимо до адміністрації, і проводимо формацію студентів – «Християнство у постмодерній добі». До цього належать співбесіди з абітурієнтами, які бажають проживати у Колегіумі, праця з кураторами (працівниками Університету, які відповідають за студентів), проведення лекцій та заходів.

На початку повномастштабного вторгнення моя місія полягала в тому, щоб заспокоїти й підтримувати студентів. Колегіум в перші місяці після 24 лютого приймав багато людей (родичів студентів Університету) з окупованих територій, їх теж треба було поселити, вислухати.

Потім певний час я знаходилася за кордоном, бо нас, сестер, запросили працювати з українськими біженцями в Австрії, Німеччині, Ірландії. Ми відвідували центри, де вони жили, проводили зустрічі, організовували святкування Великодня, табір для дітей. З лютого 2023 року я перебуваю у Кам’янці-Подільському, працюю в проєкті психо-соціальної підтримки ВПО.

Нас у команді троє – я як психолог, ще соціальний працівник і водій. Ми щотижня організовуємо кілька заходів, здебільшого тренінгів (у мене на сторінці ви можете побачити афіші). Ще для дітей влаштовуємо відпочинки, арт-терапевтичні заняття. Тут кожен відвідувач має безпечний простір для своїх емоцій, спілкування, може поділитися наболілим. І це дуже гарний досвід, бо вони знайомляться, знаходять друзів, чують щось нове для себе, починають інакше мислити, давати раду своїм страхам, розкривати якісь свої таланти.

Я координую все це, читаю лекції, також готую психологічні вправи для кращого пізнання себе. Ми менше говоримо про війну, більше про те, як впоратися з її негативними наслідками. І так уже шостий місяць.

Також маю хобі – фотографування. Додала до своїх послуг фототерапію – як через фотографію допомогти людині прийняти себе, подивитися на себе іншими очима, зцілити самооцінку. Я роблю фотосесії, особисті чи сімейні, для бажаючих

Ви ще й підтримуєте ЗСУ, так?

До настоятельки нашого монастиря часто звертаються доброчинці з-за кордону, щоб спрямувати кошти на підтримку України. Дві сестри напряму контактують з військовими бригадами (в одної сестри служив брат, зараз після поранення він удома). Ми постійно постачаємо військовим турнікети, одяг, сухі душі, продукти харчування.  

Ще одна сестра координує велику мережу жертводавців за кордоном. Знайомий у Німеччині навіть створив фонд, де німці збирають і формують цілі фури різної гуманітарної допомоги – для військових, лікарень, авто тощо. Такі фонди шукають у нас волонтерів. Нещодавно в Кам’янці до військкомату звернулися з проханням допомогти знайти рефрижератор, щоб перевозити тіла героїв. Наша спільнота виділила на цей запит кошти жертводавців, і два тижні тому таку машину вже передали військовим.

Цим в основному займаються інші сестри, я ж співпрацюю з благодійним фондом «Рій» і часто організовую розіграші – книжок чи фотосесії за донати. Також планую розіграти психологічну консультацію. А ще рекламу у своєму блозі я теж роблю за донати (для фондів, які добре знаю). 

Ненависть, вбивство – це гріхи. Однак на війні без цього ніяк. Як ви це пояснюєте собі чи іншим, якщо вас питають?

Я не думаю, що наші військові йдуть вбивати – вони йдуть захищати. А захист передбачає зупинити ворога тим способом, яким він зупиняється. Якщо він не зупиняється словами, то зупиняється зброєю.

Одне справа, коли людина йде на чужу територію – це вбивство, злочин. А ставати на захист, щоб не вбили твою сім’ю, твою країну – це є найвища міра любові

Ви працюєте з людьми. Чи є  історія, яка вас вразила, якою хотілося б поділитися?

Історій безліч, але щоб конкретно… На проєкті для ВПО, де я надаю психологічні консультації, до мене приходить багато людей. Можливо, вони приходять вперше й востаннє, тож я намагаюсь приділити їм більше часу. Просто слухаю, занотовую якісь нюанси. Людина може говорити й дві години замість стандартних 45 хвилин. А потім іде, і таке враження, що з промінням всередині. Усміхнена, легка, вдячна. Хоча я нічого людині й не сказала, хіба вислухала.

Можливо, найбільша моя місія – допомогти іншим подбати про себе. Я даю якісь ключові речі, підкреслюю щось добре в людині. Моменти, коли людина прийшла й пішла, дуже контрастні: таке враження, що вона скинула цілу гору, яку носила на собі. Це класний досвід. І мені приємно допомагати у цьому – у звільненні людини від внутрішніх тягарів.

Про що мрієте і що зробите найперше після перемоги?

Я не відкладаю життя на після перемоги. Що я роблю зараз, те планую робити й надалі. А мрію я про те, щоб люди менше себе мучили: хотіли брати відповідальність за себе, не боялися щастя, зростали. Загалом проживали своє життя глибше. Це навіть не мрія, а така ціль – усього, що я роблю.

Підписуйтесь на наш дайджест у Telegram, жіночі історії в Інстаграм та приєднуйтеся до нашої веселої 46 000-ї спільноти у Facebook. Не спамимо дописами, ділимося лише дійсно цікавим 🙂

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Глуха абатиса з цигаркою: свекруха Єлизавети II, яку скалічив Фрейд і врятував Ісус
• Цікаві факти про тореодорку з монастиря, дамську кориду і «костюм вогню»
• Кнізявна Гертруда: мудра невістка Ярослава Мудрого і дружина князя Ізяслава