спецпроєкт

Ч А С
Ж І Н О К

історії українок,
які започаткували і втілюють
важливі у війні
справи та ініціативи

КІРА ОХРІМЕНКО ТА ЇЇ ПРОЄКТ ДЛЯ БАБУСЬ «МОЇМ.РІДНИМ»

проєкт: Моїм.Рідним,
вироби для домашнього затишку від літніх жінок з Сумщини

професія: засновниця проєкту, громадська діячка

Кіра Охріменко родом із Сумщини, хоча й проживає останні роки у Києві. За освітою вона філолог, до повномасштабної війни працювала у сфері міжнародних відносин. Паралельно три роки тому заснувала проєкт «Моїм.Рідним», спрямований на розвиток соціального підприємництва і підтримку літніх жінок із віддалених сіл Сумщини у їх соціалізації, творчій самореалізації та добробуті. З початком повномасштабної війни стало зрозуміло, що саме його треба найперше розвивати або ж зупиняти, бо у напівстані він існувати не зможе.

Як вийшло так, що молода дівчина вирішила підтримувати бабусь? «Все почалося з почуття вдячності й моєї особистої історії, – розповідає Кіра. – До 17 років я більшість часу проживала з бабусею й дідусем, адже мої батьки були вимушені їздити працювати у великому місті. Тобто не просто приїжджала на канікули, а була постійно з цими людьми, які вкладали час і зусилля у моє виховання. Всі концерти, у яких я брала участь у дитинстві і юності на нашій Сумщині, я спершу проганяла з бабусею – ми підбирали інтонацію, правильний наголос, влучні слова (бабуся працювала педагогинею). Ми дуже багато часу проводили разом, і у мене було це відчуття, що я хочу якось віддячити їй, воно мене переповнювало, але можливості реалізувати це не було, поки я навчалася в університеті, працювала. В якийсь момент я побачила, що в селах багато таких жінок, вони творчі, мотивовані, але у них геть нема змоги реалізувати власні вироби (як у місті – розкласти товар на тротуарі), й вирішила це змінити».

Кіру підтримують батьки (і морально, і практично – щось відвозять-привозять, коли їдуть на батьківщину), причому від самого початку, коли й самі бабусі не дуже вірили в те, що з цього щось вийде. І коли Кіра казала їм: «От побачите, до вас ще будуть приїжджати журналісти», тільки жартували. А зараз так і є!

Кіро, як виникла ідея проєкту «Моїм.Рідним»?

Вона виникла з моєї родинної історії, з моїх бабусь, які є творчими людьми: одна займається шиттям, інша – свічковарінням, а ще пише вірші. Мені завжди було цікаво з ними. Але я помітила, що коли вони вийшли на пенсію, їхнє коло спілкування звузилося. Вони наче опинилися за бортом соціального життя. Коли стався ковід, я після своєї стандартної офісної київської роботи поїхала до них, побула там два місяці й зрозуміла, що вони так само творчі. Ми почали шити фруктовки (лляні торбинки). І мені подумалося, що якби зусилля об’єднати, можна було б доносити їхню творчість більшій кількості людей. Ми разом виготовили перший виріб – це було аромасаше з вишивкою, наповнене лавандою. Я почала дарувати їх друзям, вони розібрали ці саше й кажуть: давайте ще! Це стало першим поштовхом і вірою. Тож ми створили сторінку в інстаграмі й вирішили спробувати. 

Навесні 2020 року я побачила оголошення від БУР (організації «Будуємо Україну разом»). Я чула про них, але не знала, що вони проводять навчання для активістів з проєктного менеджменту. Ми подали заявку на це навчання, пройшли його, захистили наш проєкт. Ця спільнота була, по суті, першою з тих, хто повірив, що ідея варта уваги. Також вона підтримала нас на старті першим мікрогрантом, що було дуже цінним для пілотного проєкту.

А як з’явилася назва?

Назву ми обирали якраз під час навчання у БУР. Розуміли, що має бути щось тепле, душевне. Версій було багато: «Вдячна», «Сонце в долонях». Але нам хотілося, щоб це звучало максимально лаконічно й передавало суть – наче бабусі щось передають своїм онукам. Ми запропонували версії на вибір своїм підписникам, описавши ідею самого проєкту і попросили обрати ту, що відтворює сенс найкраще. Вони проголосували з великим відривом за назву «Моїм.Рідним».

Ви кажете «ми» – тобто, є команда. Хто ці люди, чи багато їх залучено до проєкту?

Є ті, хто підтримує довгостроково, є й ті, хто долучаються час від часу або частково. На даний момент постійна команда – це чотири людини: хтось займається логістикою, хтось маркетингом і комунікаціями. Я більше займаюся партнерством і промоцією проєкту. Але є ще люди, близько десяти, які час від часу долучаються, або на маркети, ярмарки, у яких ми брали участь у Києві та Одесі.

А з чого починалася реалізація проєкту після навчання? Що робили бабусі, а що – ви? Тоді й зараз?

Ми почали із пошиття текстильних виробів. Посадили лавандове поле й думали, що будемо в основному з цим працювати. Воно досі є, гарне, нарешті розрослося за ці роки (лаванда дуже повільно росте), й бабусі охоче за ним доглядають – кажуть, це значно приємніше, ніж обробляти картоплю чи кукурудзу. Але зараз ми трохи змінили фокус, поки що поле не є нашим основним напрямком.

Тоді ми зробили саше з лаванди, виготовили лляні торбинки для них. Протестували їх серед свого найближчого кола (це важливо, як і спитати поради, бо іноді якась зав’язка може бути оптимізована) і виставили їх на продаж. Спочатку ми працювали через інстаграм, потім зрозуміли, що офлайн теж необхідно виходити, брати участь у маркетах, щоб люди могли це відчути на дотик.

З якими труднощами стикнулися і як їх долали?

Перш за все, у нашому проєкті є сезонність. Це пов’язано з тим, що наші вироби «теплі» (свічки, чаї, в’язані речі), для холодної пори року. Ними активно цікавляться з вересня, тільки-но з’являються перші хмарки-дощі і настрій такий, вже на осінь, і до середини зими. Вирішили запустити виробництво виробів і для літнього періоду – лінійку лляних скатертин, серветок, ранерів, щоб перекрити цю сезонність. Але з іншого боку влітку й наші бабусі зайняті, як це завжди в селі.

Найперше ідея була зайняти їх у довгі зимові вечори. Тож ми їх не перевантажуємо і даємо можливість займатися городами, консервацією тощо. І водночас працюємо з цим викликом. Адже добре, коли увесь рік є можливість мати фінансову підтримку до пенсії.

Що найбільш надихаюче у цій справі?

Найперше надихають ці жінки. Коли ти на відстані, зациклений на процесах, різних технічних моментах, часом забуваєш, як сяють їхні очі. А це головне. Тому, коли я приїжджаю привезти матеріали або забрати вироби, я зустрічаюся з ними.

Вони можуть бути втомлені, бо мають якісь домашні справи, особисті проблеми, але попри це вони горять тим, щоб працювати. Це не через силу – вони дійсно хочуть працювати, займатися творчістю. Коли з’являється нова пряжа, просять: будь ласка, мені побільше! Їм дуже цікаво, особливо, якщо якийсь новий дизайн, нові матеріали – це завжди йде на ура.

Зараз, під час війни, є ті, у кого сини вважаються зниклими безвісти на фронті. Буває, після цієї звістки вони кажуть: «Я випадаю, я не можу, мені не до цього». Проходить буквально три дні чи тиждень, вони телефонують і говорять: «Давайте я буду повертатися, бо так можна з глузду з’їхати, мені потрібна робота, я хочу відволіктися від цього нестерпного очікування».

Що змінилося в проєкті з початком війни?

Власне, концепт (побудови соціального підприємництва) у нас і раніше був той самий, хоча й не було волонтерського напрямку. Але 24 лютого 2022 року перед нами постало питання, що з цим робити далі. На якийсь час всі процеси були відкладені – було зовсім не до естетики і гарних натуральних виробів. До того ж з’явилося багато соціальних категорій, які потребували допомоги тут і зараз, значно більше і терміново. І ми розуміли, що літні жінки, навіть у віддалених селах, з фінансовими проблемами, проблемами зі здоров’ям, які проживають у власному домі, – це ще не найгірший сценарій на сьогодні.

Так ми міркували з нашою командою й думали, чи буде наш проєкт актуальний надалі, чи вважатиметься ця категорія соціальною, яка потребує допомоги. Але з часом зрозуміли, що проблема нікуди не зникла, тільки загострилася, адже Сумщина як прикордонна територія була окупована. Це була м’якша окупація, ніж на Київщині, але і в цих селах теж стояли росіяни, брали заручників, нівечили фермерські господарства. Був дефіцит продуктів, ліків. А наші майстрині все одно хотіли волонтерити й бути чимось корисними. І у нас був один вибір – підтримувати їх на відстані.

І що робили бабусі в окупації?

Вони почали потроху самоорганізовуватись. Крім того, що пекли пиріжки теробороні, ще почали плести маскувальні сітки, виготовляти окопні свічки. Ми зрозуміли, що у нас є соціальний капітал, потенціал. Є клієнти, які були з нами вже півтора роки. Ми стали робити оголошення, що на нитки чи сітки нам потрібна певна сума (2, 3, 5, 10 тисяч грн – невеликі суми). І клієнти, на наш подив, ставали благодійниками, які робили внески на матеріали.

Пізніше ми стали робити тактичні аптечки й розвантажувальні жилети, і нам надсилали кошти вже на тканину. Бабусі безкоштовно все це шили десь до кінця літа 2022-го.

Які вироби роблять бабусі зараз?

Зима – це трав’яні чаї, свічки і в’язані вироби (раніше це були шкарпетки, зараз ще будуть шарфи, шапки, рукавички). Літо – в’язані комірці, льняні вироби (серветки, ранери, будуть ще скатертини з вишивкою і без), також фруктовки і аромасаше.

А хто придумує нові ідеї?

Нове придумується по-різному. Буває, це наша ініціатива, моя чи команди – тут ми радимось з бабусями, що можливо, а що ні. Буває, що й самі майстрині надихаються і пропонують свої ідеї. Якщо це відповідає запиту ринку, ми беремо в роботу.

Скільки в проєкті самих учасниць – було і стало? Який середній вік бабусь?

До повномасштабного вторгнення було 5, зараз 13 жінок. Середній вік – 66-67. Найстаршій 75, наймолодшій – 56. Вони запрошували одна одну – подруг, колег, односільчанок, тих, кому потрібна допомога. Їх пов’язують не родинні, але дружні чи добросусідські зв’язки.

Вони збираються разом?

Бабусі живуть в кількох селах. Не всі збираються разом, адже ідея в тому, що вони працюють у себе вдома, коли їм зручно, у комфортних для себе умовах. Але коли ми робили проєкт із виготовлення в’язаних балаклав та шапок для військових, вони збиралася. Разом їм було так простіше, адже в той час якраз були блекаути, холодно, тож всі приходили туди, де є піч, яку можна розтопити. Також ми забезпечили їх генератором, щоб вони могли працювати в кращих умовах.

Як вони між собою тримають зв’язок? Онлайн? Мають якийсь чат?

Смартфони є лише в частини учасниць, і з ними ми можемо поділитися дизайном або уточнити якісь моменти у виробах, термінах. Але у більшості все-таки дуже прості кнопкові телефони. І зазвичай бабусі, які мають смартфони, передають щось візуальне іншим – йдуть і показують зі свого телефона. Загалом ми намагаємось спілкуватися напряму. Команда приїздить кожен другий тиждень, особисто я трохи рідше – десь раз на місяць.

Майстрині щось мають зі своєї роботи, якось на цьому заробляють?

Так, є фіксована оплата за кожен виріб. В цьому й полягає ідея – ми шукаємо ринок збуту, щоб вони були зайняті безпосередньо творчим процесом виготовлення й мали допомогу до пенсії. Наскільки суттєвий цей фінансовий додаток, залежить від року, сезону, процесу й виробу.

Ваш проєкт наразі підтримуваний грантами. Хто є грантодавцем і як наважилися податися на фінансування?

Ми хотіли прокачати знання у кризовий час, воєнний період. І побачили якраз таке навчання від «Платформи соціальних змін». Воно стосувалося соціального підприємництва, також було спрямовано на виклики війни, які торкнулися й нас (ті самі блекаути, виклики прикордонної області). Ми захотіли пройти це навчання, а приємним бонусом до нього була можливість після завершення податися на грант – підготувати заявку, інвестиційний бюджет тощо. Разом з ментором ми працювали над цим. Потім захистили проєкт раз, нас відібрали до двадцятки. Тоді захистилися вдруге, і нас відібрали до сімки, яка отримала фінансування. Далі грантодавці за нашим бюджетом виділили фінансування на обладнання – переважно швейні машинки. Нещодавно ми цей грант вже закрили, придбали все заплановане обладнання. Зараз вчимося з майстринями працювати на нових крутих машинках.

Чи є допомога від держави? Якщо не фінансова, може, якась інша? Хтось зацікавився тим, що ви робите, скажімо, місцеві ради?

Поки що ми не шукали можливостей в цьому напрямку, зосередившись на підтримці від організацій громадянського суспільства. Бо знаємо такі, що підтримують соціальний мікро-бізнес. Але я знаю, що у багатьох містах України відкрилися центри підтримки підприємців «Дія.Бізнес», де можна отримати безкоштовні консультації від експертів із різних напрямків. Деякі наші колеги вже спробували це, були задоволені. Тож теоретично це можливо й для нас.

Проєкт «Моїм.Рідним» дуже хороший і важливий. Про вас вже писали ЗМІ?

Так, писали. Три роки тому про нас першими написали «#ШоТам» (кілька тижнів тому ще випустили відеоматеріал), потім – «Медіа великих історій». Про виготовлення балаклав цієї зими писало місцеве незалежне сумське видання «Цукр».

Які плани щодо подальшого розвитку проєкту? І взагалі плани на майбутнє?

Ми вже плануємо осінній активний період, буде багато роботи з в’язанням – зокрема, крім виробів для реалізації, ще і виготовленням балаклав і шапок військовим. Також будемо виготовляти для них вироби із флісу. І запускати збори на краудфандингових платформах, щоб залучити благодійників – для закупівлі тканини й фурнітури, оплати праці й логістики.

Також плануємо залучити психолога (це була мрія з першого дня існування проєкту), хочемо привозити до бабусь арт-терапевта. Хочемо додати й можливість стажування на базі проєкту молоді. Можливо, це буде перший їхній досвід написання текстів для сайту, які підходять нам за тоном, настроєм.

Про що мрієте і що зробите найперше після нашої перемоги?

Напевно, я б хотіла організувала концерт в селі для бабусь, усіх запросити. Їм дуже бракує зараз таких моментів, де можна відволіктися, відпочити. Ще на початку існування проєкту було таке, що ми купували їм квитки у Суми на концерти – наприклад, «Лісапетного батальйону». І це надзвичайно їх надихало. Цього вже не було давно, й поки що це нереально зробити, принаймні, на Сумщині, з міркувань безпеки. Тому дуже хотілося б це зробити після перемоги – провести для них концерт, запросити гарних українських музикантів.

А якісь особисті ваші мрії?

Я хочу пройти ще навчання управління неурядовими організаціями. У мене є великий практичний досвід, але я б хотіла все це підкріпити ще теорією. Тож я мрію про магістратуру з управління, але розумію, що зможу це зробити, коли проєкт буде абсолютно автономним, незалежним від мене. Тоді я зможу повернутися і до інших своїх професійних справ. Хоча й зараз паралельно з проєктом їжджу за кордон, розповідаю про досягнення та внесок у боротьбу за свободу громадянського суспільства (я володію англійською та французькою), і це надзвичайно відповідальна місія для мене.