Хто може бути сильнішим за хлопців, які воюють? Хіба жінки, які їх народили, і жінки, які надихають їх на бій, – говорить Наталя Зарицька, засновниця «Ради дружин та матерів захисників України «Жінки зі сталі». Наталка – одна з них, дружина бійця «Азовсталі».

30 травня 2022 року вона оголосила про об’єднання родичів захисників України, які опинилися в полоні, зникли безвісти або загинули, щоб координувати дії з їх пошуку й повернення, стати медіатором між родичами бійців та владою.

Сьогодні це міцна та дружня спільнота, де всі жінки – як рідні. Сюди може звернутися кожна дружина зниклого або полоненого захисника, і їй допоможуть. Зараз, як ніколи, важлива підтримка й упевненість у тому, що ти – не самотня, тобі є на кого розраховувати. У цьому певна Наталя, яка є рушієм «Жінок зі сталі». Тендітна й водночас сталева жінка.

Як вона стала такою? «Всі ми родом з дитинства, – розповідає Наталя. – Мій батько був військовим, а я – третя дочка, яку він виховував, як хлопця. Він мене добре загартував. Я завжди мріяла займатися військовою справою, але батько відмовляв: «З твоїм дурним характером ти ніколи не будеш коритися, з нарядів не будеш вилазити». Потім я марила журналістикою, а він казав: «З твоїм дурним характером тебе приб’ють». Він усе це відсікав, але врешті-решт воно все одно проявилося у моєму житті».

За освітою Наталя викладач, тривалий час викладала економічні дисципліни у виші, потім зайнялася аналітикою в агрохолдингу. Вона й зараз там працює, і колеги з розумінням ставляться до її нової діяльності в ГО «Жінки зі сталі».

«Війна змінила все і водночас активізувала певний пул навичок, властивих кожній людині, – міркує Наталя. – У мене це вміння організуватися й організувати світ довкола, вміння відстоювати думку. Я не знала, що у мене є ораторський хист, але життя його підсвітило й посилило. Раніше я боялася виступів на публіку, але перемогла це, бо мусила. І якщо треба було виступити англійською, я виступала, попри острах, згадуючи чоловіка на «Азовсталі» під обстрілами. Адже те, що я роблю у порівнянні з ним – це мала дещиця».

Втім, Наталя з посестрами, «Жінками зі сталі», робить таки чимало. Основні напрямки роботи – налагодження і впорядкування алгоритму дій для звернень родичів у державні та гуманітарні структури, надання безплатної юридичної, психологічної та соціальної допомоги, комунікація з представниками органів влади, міжнародними організаціями та ЗМІ, проведення брифінгів в Україні та за кордоном для привернення уваги суспільства до теми полонених (такими зокрема були два брифінги у Стамбулі в травні 2022 року). Це дійсно працює – багато полонених уже повернулося з полону, зокрема, й чоловік Наталі Богдан.

Але скільки наших хлопців ще там… Тож роботи ще багато

Наталка Зарицька
Наталко, «Жінкам зі сталі» вже 9 місяців. За цей час вже є певні результати в тому, за що ви боретеся. Чи щось змінилося у вашій діяльності у зв’язку з цим?

Ми почали свій рух, коли наші хлопці ще були на «Азовсталі». Від початку це була боротьба за їх екстракцію, порятунок. Далі – за їхнє визволення з полону. Вона й зараз на цьому концентрується, бо дуже багато оборонців досі в полоні. Тим, хто звільнився, потрібно адаптуватися, реінтегруватися. І починається боротьба за збереження їх тут. Ми виявляємо низку проблем – починаючи з інформаційної війни і закінчуючи необхідністю ревізії медичних закладів, які можуть бути придатними для реабілітації. Бо як такої комплексної реабілітації звільнених нема – є лікування, до якого теж є питання. Є дуже гарні медичні заклади, а є дуже погані, куди взагалі не можна пускати хлопців.

Загалом ми у вузькому й широкому сенсі зараз відпрацьовуємо всі алгоритми.

Що ви тоді робили?

Ми тісно комунікуємо з державними органами, розповідали відповідним посадовцям про проблему, демонстрували – я просто під час бесіди набирала номер, щоб показати – він не працює. Ми сідали й разом прописували алгоритм і зараз продовжуємо це робити. Нас чують, бо це не один голос, а тисячі.

Скільки зараз жінок в організації?

Дійсних активних членів зараз 1200. Ще є асоційовані члени, які також вважають себе належними до нашої спільноти, їх понад чотири тисячі. Це дружини, мами, сестри, родички оборонців Маріуполя – тих, хто воює, в полоні, зник безвісти, загинув… Є родини, де по кілька таких: хтось в полоні, хтось загинув, хтось воює. Наприклад, у Нелі Шестун один син загинув, другий опинився в полоні, зараз, на щастя, його звільнили.

“Жінки зі сталі” у складі української делегації під час зустрічі у Туреччині у Правлячій палаті із заступником президента Реджепа Тайїпа Ердогана

Є у нас волонтери, в яких воюють далекі родичі, але вони настільки хочуть допомагати, що просто приходять і роблять щось – пакують книжки, долучаються до перевезень тощо

А як з’являються партнери з допомоги? Вони вас самі знаходять?

Буває по-різному: або ми стукаємося, і нам відчиняють, або й самі знаходяться. Часом все народжується зі спілкування. У нас в організації дуже сильні жінки, кожна з них – постать, особистість, що має міцні соціальні зв’язки, авторитет. Так, Наталя, співзасновниця, у дружніх стосунках з українським видавництвом Yakaboo, яке запропонувало нам співпрацю. Водночас у мого чоловіка, який майже пів року був у полоні, виникла ідея скласти перелік книжок, які варто прочитати тим, хто звідти повернувся. Ми займалися цим разом просто в шпиталі – вибирали коди книжок на сайті. Богдан запропонував книги «Людина у пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла, «Повернення» Еріха-Марії Ремарка, «Хрещений батько» Маріо П’юзо, «Історія України-Руси» Миколи Аркаса та інші. Це чудове рішення, адже в полоні хлопці відчували й інтелектуальний голод. І зараз книга найкраще їм допоможе пройти цей етап.

Так само випадково у нас з’явилося взуття для дітей військових: я почала навчання в школі державного управління і там познайомилась з волонтерами, які займаються дітьми й підлітками. Вони отримали партію взуття Nike від партнерів і вирішили підтримати дітей військових. Тож завжди знаходяться нові люди – і одразу народжується новий проєкт.

Одна з ваших дуже корисних ідей – інформаційна брошура для звільнених з полону. Як і до кого вона прийшла?

Ідея належить моєму чоловіку Богдану: дати бійцям, які місяцями жили в інформаційній ізоляції, базові факти про події за час їхньої відсутності, дуже коротко, щоб не перевантажувати. Ми порадились з лікарями, що варто повідомити в такій брошурі, адже, з одного боку, треба звільнених налаштовувати на позитив, з іншого – дати правдиву інформацію і буквально в кількох реченнях закрити всі питання, що їх турбують: чи існує Україна, чи стоїть Київ і по чому долар 🙂

Богдан накидав текст, дівчата додали ідей, ми це скомпонували, волонтери зверстали. Показали Богдану, він зауважив – шрифт треба зробити більшим, бо ж багато полонених втратили зір. Зробили. Показали Національному інформбюро, Координаційному штабу з питань поводження з військовополоненими. Олександр Смірнов, очільник НІБ сказав: чудова ідея! Всі про таку «довідку» питали.

Взагалі, рідні – найкращі «слідчі», вони найкраще відчувають, чого не вистачає людині, що її цікавить.

“Жінки зі сталі” на зустрічі з уповноваженим Верховної Ради з прав людини Дмитром Лубінцем

Ми не можемо собою замінити державу, але десь прокомунікувати з державними органами або щось зробити самі можемо. Геніальні ідеї насправді лежать на поверхні

“Жінки зі сталі”
Що у ваших найближчих планах, над чим працюєте зараз?

Зараз працюю над пропозиціями для медичної служби. Ми з чоловіком пройшли п’ять медичних закладів, є позитивні й негативні речі. Негативні треба усувати, позитивні – масштабувати. Зараз я намагаюсь окреслити цей пул.

Таміла Алексик, наш адвокат-криміналіст, займається різними кейсами з пошуку військових, Неля – роздачею гуманітарки, Наталя – інформаційними проєктами, Павло – доставкою медикаментів у лікарні. Також передаємо буржуйки на фронт і далі будемо, бо є запит. Ми як буфер: до нас часто звертаються волонтери, що їдуть на фронт і можуть щось туди доставити, звертаються й ті, що плетуть сітки, роблять окопні свічки і хочуть це передати на передову. Ми координуємо їхні дії, хоча це не є нашою основною справою.

Які ще у вас важливі місії?

Ми проводимо зустрічі рідних полонених з представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, на яких обговорюємо різні невирішені моменти, зокрема, проблему доступу гуманітарних місій до військовополонених. Плануємо зустріч з патронатною службою і представниками ООН щодо насильницьких зникнень – це незаконні ув’язнення, захоплення в полон, утримання в заручниках, насильна депортація тощо.

Нон-стоп комунікуємо з родинами, вони надсилають нам фотографії, позивні, і ми закидаємо це в закритий чат родичів – це найшвидший канал комунікації. Або запитуємо про зниклих у звільнених, і хтось та й відгукнеться: «О, я з ним в одній камері сидів». Так можна знайти людину.

Також ми продумуємо акції. Кожна має бути дуже виваженою, аби не нашкодити: можна легко розхитати стан справ, і росія саме цього домагається. Іноді й рідні, які у відчаї щось публічно проводять чи виступають, стають інструментом в руках ворога. Щоб цього не траплялося, ми роз’яснюємо їм, що і як. Так, свого часу ми зупинили добрих кілька десятків матерів, які збиралися їхати в Оленівку. Ми пропонуємо діяти конструктивно – замість беззмістовної акції зробити, наприклад, актуальне інтерв’ю. Ми з вами зараз робимо велику справу: хлопці наші б’ють ворога на полі бою, журналісти – на інформаційному полі.

Членикині ГО “Жінки зі сталі” у фотопроєкті засновниці організації “Важлива”, фотографині Катерини Карпенко

Інформаційна війна не менш важлива, адже російська пропаганда так промиває мізки своїм громадянам, що вони радіють смертям дітей і цивільних. Тобто стають нелюдами

“Жінки зі сталі” під час акції на захист українських військовополонених
Наталю, ви вірите, що їх можна змінити? Здається, ні…

На жаль… Я читала книгу Славенки Дракулич «Вони б і мухи не скривдили» про війну на Балканах, розпитувала Богдана. Його побратим казав: «Я не уявляю, як ця людина після вчинених звірств може увечері йти додому, купувати морозиво своїй доньці?». Я можу засуджувати росіян, але я така щаслива, що не на їхньому місці, бо не знаю, як би я чинила, мешкаючи в їхній країні.

Іноді варто поставити себе на місце цих людей: коли навколо абсолютне зубожіння – таке, що краще здохнути на війні в Україні, ніж так жити, коли тебе і твою матір з дитинства б’є батько-алкоголік, і ти звик до насильства, коли на тебе роками ллється пропаганда, ти дійсно перетворюєшся на зомбі. Це змінена свідомість, тому вони не сприймають нас за людей. Не знаю, чи це колись змінитися, в будь-якому разі, на це піде багато часу. Тому я й сина виховую в штибі: хочеш миру – готуйся до війни. І вивчаю досвід Ізраїлю та США щодо ветеранів – як до них ставиться суспільство і як вони адаптуються у суспільстві після жорсткого травматичного досвіду. Бо це теж велика проблема, яку нам доведеться вирішувати. Розслаблятися рано.

Загалом треба бути в балансі. З одного боку, мене просили витримати інформаційну тишу після звільнення Богдана, з іншого, почалися закиди: от, Зарицька склала лапки, як тільки її чоловіка обміняли. Це шпилька. Буває й так, що намагаються знівелювати нашу роботу, кинути на нас тінь. На жаль, такі є. Але свідомих людей набагато більше. І перепони нас лише гуртують, акумулюють і налаштовують на боротьбу.

Продовжуємо боротьбу і закликаємо усіх небайдужих підтримати “Жінок зі сталі”. Боротьба за наших полонених захисників, допомога їхнім родинам потребує не лише колосальних моральних сил, а й матеріальних затрат. Що саме потрібно Раді дружин та матерів захисників України, можна дізнатися:

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: