Інтерв'ю із засновницею Ради дружин і матерів захисників України Наталкою Зарицькою про жіночу силу, ідеї чоловіка і нові завдання, які чекають українське суспільство
Хто може бути сильнішим за хлопців, які воюють? Хіба жінки, які їх народили, і жінки, які надихають їх на бій, – говорить Наталя Зарицька, засновниця «Ради дружин та матерів захисників України «Жінки зі сталі». Наталка – одна з них, дружина бійця «Азовсталі».
30 травня 2022 року вона оголосила про об’єднання родичів захисників України, які опинилися в полоні, зникли безвісти або загинули, щоб координувати дії з їх пошуку й повернення, стати медіатором між родичами бійців та владою.
Сьогодні це міцна та дружня спільнота, де всі жінки – як рідні. Сюди може звернутися кожна дружина зниклого або полоненого захисника, і їй допоможуть. Зараз, як ніколи, важлива підтримка й упевненість у тому, що ти – не самотня, тобі є на кого розраховувати. У цьому певна Наталя, яка є рушієм «Жінок зі сталі». Тендітна й водночас сталева жінка.
Як вона стала такою? «Всі ми родом з дитинства, – розповідає Наталя. – Мій батько був військовим, а я – третя дочка, яку він виховував, як хлопця. Він мене добре загартував. Я завжди мріяла займатися військовою справою, але батько відмовляв: «З твоїм дурним характером ти ніколи не будеш коритися, з нарядів не будеш вилазити». Потім я марила журналістикою, а він казав: «З твоїм дурним характером тебе приб’ють». Він усе це відсікав, але врешті-решт воно все одно проявилося у моєму житті».
За освітою Наталя викладач, тривалий час викладала економічні дисципліни у виші, потім зайнялася аналітикою в агрохолдингу. Вона й зараз там працює, і колеги з розумінням ставляться до її нової діяльності в ГО «Жінки зі сталі».
«Війна змінила все і водночас активізувала певний пул навичок, властивих кожній людині, – міркує Наталя. – У мене це вміння організуватися й організувати світ довкола, вміння відстоювати думку. Я не знала, що у мене є ораторський хист, але життя його підсвітило й посилило. Раніше я боялася виступів на публіку, але перемогла це, бо мусила. І якщо треба було виступити англійською, я виступала, попри острах, згадуючи чоловіка на «Азовсталі» під обстрілами. Адже те, що я роблю у порівнянні з ним – це мала дещиця».
Втім, Наталя з посестрами, «Жінками зі сталі», робить таки чимало. Основні напрямки роботи – налагодження і впорядкування алгоритму дій для звернень родичів у державні та гуманітарні структури, надання безплатної юридичної, психологічної та соціальної допомоги, комунікація з представниками органів влади, міжнародними організаціями та ЗМІ, проведення брифінгів в Україні та за кордоном для привернення уваги суспільства до теми полонених (такими зокрема були два брифінги у Стамбулі в травні 2022 року). Це дійсно працює – багато полонених уже повернулося з полону, зокрема, й чоловік Наталі Богдан.
Але скільки наших хлопців ще там… Тож роботи ще багато
Ми почали свій рух, коли наші хлопці ще були на «Азовсталі». Від початку це була боротьба за їх екстракцію, порятунок. Далі – за їхнє визволення з полону. Вона й зараз на цьому концентрується, бо дуже багато оборонців досі в полоні. Тим, хто звільнився, потрібно адаптуватися, реінтегруватися. І починається боротьба за збереження їх тут. Ми виявляємо низку проблем – починаючи з інформаційної війни і закінчуючи необхідністю ревізії медичних закладів, які можуть бути придатними для реабілітації. Бо як такої комплексної реабілітації звільнених нема – є лікування, до якого теж є питання. Є дуже гарні медичні заклади, а є дуже погані, куди взагалі не можна пускати хлопців.
Загалом ми у вузькому й широкому сенсі зараз відпрацьовуємо всі алгоритми.
Ми тісно комунікуємо з державними органами, розповідали відповідним посадовцям про проблему, демонстрували – я просто під час бесіди набирала номер, щоб показати – він не працює. Ми сідали й разом прописували алгоритм і зараз продовжуємо це робити. Нас чують, бо це не один голос, а тисячі.
Дійсних активних членів зараз 1200. Ще є асоційовані члени, які також вважають себе належними до нашої спільноти, їх понад чотири тисячі. Це дружини, мами, сестри, родички оборонців Маріуполя – тих, хто воює, в полоні, зник безвісти, загинув… Є родини, де по кілька таких: хтось в полоні, хтось загинув, хтось воює. Наприклад, у Нелі Шестун один син загинув, другий опинився в полоні, зараз, на щастя, його звільнили.
Є у нас волонтери, в яких воюють далекі родичі, але вони настільки хочуть допомагати, що просто приходять і роблять щось – пакують книжки, долучаються до перевезень тощо
Буває по-різному: або ми стукаємося, і нам відчиняють, або й самі знаходяться. Часом все народжується зі спілкування. У нас в організації дуже сильні жінки, кожна з них – постать, особистість, що має міцні соціальні зв’язки, авторитет. Так, Наталя, співзасновниця, у дружніх стосунках з українським видавництвом Yakaboo, яке запропонувало нам співпрацю. Водночас у мого чоловіка, який майже пів року був у полоні, виникла ідея скласти перелік книжок, які варто прочитати тим, хто звідти повернувся. Ми займалися цим разом просто в шпиталі – вибирали коди книжок на сайті. Богдан запропонував книги «Людина у пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла, «Повернення» Еріха-Марії Ремарка, «Хрещений батько» Маріо П’юзо, «Історія України-Руси» Миколи Аркаса та інші. Це чудове рішення, адже в полоні хлопці відчували й інтелектуальний голод. І зараз книга найкраще їм допоможе пройти цей етап.
Так само випадково у нас з’явилося взуття для дітей військових: я почала навчання в школі державного управління і там познайомилась з волонтерами, які займаються дітьми й підлітками. Вони отримали партію взуття Nike від партнерів і вирішили підтримати дітей військових. Тож завжди знаходяться нові люди – і одразу народжується новий проєкт.
Ідея належить моєму чоловіку Богдану: дати бійцям, які місяцями жили в інформаційній ізоляції, базові факти про події за час їхньої відсутності, дуже коротко, щоб не перевантажувати. Ми порадились з лікарями, що варто повідомити в такій брошурі, адже, з одного боку, треба звільнених налаштовувати на позитив, з іншого – дати правдиву інформацію і буквально в кількох реченнях закрити всі питання, що їх турбують: чи існує Україна, чи стоїть Київ і по чому долар 🙂
Богдан накидав текст, дівчата додали ідей, ми це скомпонували, волонтери зверстали. Показали Богдану, він зауважив – шрифт треба зробити більшим, бо ж багато полонених втратили зір. Зробили. Показали Національному інформбюро, Координаційному штабу з питань поводження з військовополоненими. Олександр Смірнов, очільник НІБ сказав: чудова ідея! Всі про таку «довідку» питали.
Взагалі, рідні – найкращі «слідчі», вони найкраще відчувають, чого не вистачає людині, що її цікавить.
Ми не можемо собою замінити державу, але десь прокомунікувати з державними органами або щось зробити самі можемо. Геніальні ідеї насправді лежать на поверхні
Зараз працюю над пропозиціями для медичної служби. Ми з чоловіком пройшли п’ять медичних закладів, є позитивні й негативні речі. Негативні треба усувати, позитивні – масштабувати. Зараз я намагаюсь окреслити цей пул.
Таміла Алексик, наш адвокат-криміналіст, займається різними кейсами з пошуку військових, Неля – роздачею гуманітарки, Наталя – інформаційними проєктами, Павло – доставкою медикаментів у лікарні. Також передаємо буржуйки на фронт і далі будемо, бо є запит. Ми як буфер: до нас часто звертаються волонтери, що їдуть на фронт і можуть щось туди доставити, звертаються й ті, що плетуть сітки, роблять окопні свічки і хочуть це передати на передову. Ми координуємо їхні дії, хоча це не є нашою основною справою.
Ми проводимо зустрічі рідних полонених з представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, на яких обговорюємо різні невирішені моменти, зокрема, проблему доступу гуманітарних місій до військовополонених. Плануємо зустріч з патронатною службою і представниками ООН щодо насильницьких зникнень – це незаконні ув’язнення, захоплення в полон, утримання в заручниках, насильна депортація тощо.
Нон-стоп комунікуємо з родинами, вони надсилають нам фотографії, позивні, і ми закидаємо це в закритий чат родичів – це найшвидший канал комунікації. Або запитуємо про зниклих у звільнених, і хтось та й відгукнеться: «О, я з ним в одній камері сидів». Так можна знайти людину.
Також ми продумуємо акції. Кожна має бути дуже виваженою, аби не нашкодити: можна легко розхитати стан справ, і росія саме цього домагається. Іноді й рідні, які у відчаї щось публічно проводять чи виступають, стають інструментом в руках ворога. Щоб цього не траплялося, ми роз’яснюємо їм, що і як. Так, свого часу ми зупинили добрих кілька десятків матерів, які збиралися їхати в Оленівку. Ми пропонуємо діяти конструктивно – замість беззмістовної акції зробити, наприклад, актуальне інтерв’ю. Ми з вами зараз робимо велику справу: хлопці наші б’ють ворога на полі бою, журналісти – на інформаційному полі.
Інформаційна війна не менш важлива, адже російська пропаганда так промиває мізки своїм громадянам, що вони радіють смертям дітей і цивільних. Тобто стають нелюдами
На жаль… Я читала книгу Славенки Дракулич «Вони б і мухи не скривдили» про війну на Балканах, розпитувала Богдана. Його побратим казав: «Я не уявляю, як ця людина після вчинених звірств може увечері йти додому, купувати морозиво своїй доньці?». Я можу засуджувати росіян, але я така щаслива, що не на їхньому місці, бо не знаю, як би я чинила, мешкаючи в їхній країні.
Іноді варто поставити себе на місце цих людей: коли навколо абсолютне зубожіння – таке, що краще здохнути на війні в Україні, ніж так жити, коли тебе і твою матір з дитинства б’є батько-алкоголік, і ти звик до насильства, коли на тебе роками ллється пропаганда, ти дійсно перетворюєшся на зомбі. Це змінена свідомість, тому вони не сприймають нас за людей. Не знаю, чи це колись змінитися, в будь-якому разі, на це піде багато часу. Тому я й сина виховую в штибі: хочеш миру – готуйся до війни. І вивчаю досвід Ізраїлю та США щодо ветеранів – як до них ставиться суспільство і як вони адаптуються у суспільстві після жорсткого травматичного досвіду. Бо це теж велика проблема, яку нам доведеться вирішувати. Розслаблятися рано.
Загалом треба бути в балансі. З одного боку, мене просили витримати інформаційну тишу після звільнення Богдана, з іншого, почалися закиди: от, Зарицька склала лапки, як тільки її чоловіка обміняли. Це шпилька. Буває й так, що намагаються знівелювати нашу роботу, кинути на нас тінь. На жаль, такі є. Але свідомих людей набагато більше. І перепони нас лише гуртують, акумулюють і налаштовують на боротьбу.
Продовжуємо боротьбу і закликаємо усіх небайдужих підтримати “Жінок зі сталі”. Боротьба за наших полонених захисників, допомога їхнім родинам потребує не лише колосальних моральних сил, а й матеріальних затрат. Що саме потрібно Раді дружин та матерів захисників України, можна дізнатися:
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
