Валентина Попелюх: жінка, якою «напоєні десятки віршів»

«Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою», – дослівно так писав Василь Стус своїй дружині Валентині Попелюх. Вона вийшла заміж за Василя Стуса у 1965 році. Історія їхніх стосунків описана багато разів – востаннє у фільмі «Заборонений». Це було щире, глибоке кохання. Для Василя Стуса – до останнього дня життя і жахливої смерті в ув’язненні. Вони були одружені 20 років, з них лише 7 років жили разом, решту часу Василь Семенович провів у таборах. І весь цей час невпинно писав своїй Валентині…

«Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою».

У 1973 році до дня народження дружини Стус написав їй з ув’язнення вірш з фрагментів текстів улюбленого Рільке:

«Я люблю так глибоко, так високо,
так неосяжно,
як (наскільки) моя душа сліпо багата,
коли вона своє буття відчуває і вічність.
…І якщо є Бог,
хочу тебе більше любити після смерті».

Валентина Попелюх ніколи не була публічною і завжди уникала уваги преси. У 2008 році вона розмовляла з Надією Кир’ян з видання «Слово просвіти».

В цьому рідкісному інтерв’ю вона розповіла і про знайомство зі Стусом, про його смерть і про віщий сон, що наснився перед його арештом

Валентина Попелюх, Василь Стус та син — Валентина і Василь Стус із сином

Як Ви познайомилися? Чула, що це дуже романтична історія.

Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось – раз! – опустив руку на моє плече – і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся – ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся – стоїть, усміхається. Так і познайомилися. Він жив поруч, в Академмістечку, у гуртожитку. Приїхав навчатися в аспірантурі. Раніше не зустрічались…

Чи замислювалися, обговорювали цю зустріч? Чому саме за Вами він тоді пішов?..

Про це я думала вже тепер. Мабуть, на це була Божа воля. А тоді так мало було часу, щоб поговорити, осмислити… Жили, як у колесі: справи, клопоти, хвилювання. У Василя то роботи нема, то є; люди приходять, а тут Дмитрик маленький, хворобливенький був… А потім раптом – ґрати…Сни були дивні. Тоді я не розпізнавала, тепер думаю – віщі. Можливо, якби прислухалась – можна було б щось змінити. Наприклад, коли його вперше забрали, мені наснилась дорога, якою Василь іде – і не озирається. Я дивлюся йому вслід… У цю хату він уже не повернувся…

Коли Ви дізналися, що Василь – поет? Як на це реагували?

Я ж не вибирала поета. Довго не знала про його захоплення. Спершу ми з ним ходили на спортивний майданчик, грали у бадмінтон. Зустрічалися майже рік. Вірші почав читати через деякий час після знайомства. Спочатку Пастернака, то був період його захоплення цим поетом. Потім присвятив вірш мені, тоді зізнався. До речі, цього вірша у книжках не знаходжу. Про літературу говорили нечасто.

Василь мені часом давав читати свої твори, більше статті. Колись мене похвалив: «У тебе гарний смак»…

Чи шкодуєте про щось? Можливо, тепер щось зробили б інакше?

Ні, в наших стосунках, мабуть, усе було правильно. Часом сперечалися, найчастіше з приводу виховання сина. Він дотримувався “крайніх” поглядів. Вважав, що його син повинен бути таким, як і він. Не розумів, що це все-таки дитина, яка виросла в інших умовах. Особливо це було відчутно, коли повернувся з таборів. Коли забрали – синові було п’ять років, коли повернувся – дванадцять. Звичайно, виникали непорозуміння.

Василь сам був Божим дитям. Маму дуже жалів. 1979 року писав Дмитрові з таборів: «Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес…Тяжко жили – мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта – латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна в чому…”

Де працюєте? Як ставляться до Вас колеги? Чи змінилося ставлення з тих часів?

Донедавна працювала в конструкторському бюро Київського механічного заводу імені Антонова. Конструювали літаки. Раніше до мене всі ставилися дуже підозріло. Тепер все змінилося.

Як пережили ті роки?

Як уві сні. Думала: «О, це вже скоро скінчиться». Коли вперше приїхала на побачення до Василя, думала: «Цього бути не може. Василь – за ґратами! Абсолютно позитивний чоловік. Це сон».

Коли мене викликали до КДБ, казали: «От він такий-сякий…» Кажу: «Що ж він зробив? За що?»

У цій ситуації хто кого підтримував: Ви його чи він Вас?

Думаю, що він мене підтримував. Як його не стало – наче світ змінився. Одразу прийшла самотність…

Коли він стільки років був за ґратами, Ви самотності не відчували?

Ні. У ті жахливі дні Дмитрик якраз був у війську під Москвою, в «строй баті», я дуже хвилювалася і поїхала до нього. Ночувала у якійсь хаті з тарганами. Наступного дня (саме на початку вересня) прийшла до сина – і сидимо як укопані, не можемо ні про що говорити. Якесь дивне відчуття порожнечі: ні він мені нічого не каже, ні я йому. Потім кажу: «Знаєш, Дмитрику, я, мабуть, поїду додому». Хоч могла ще день побути, однак поїхала.

Приїжджаю, а там телеграма: «Ваш чоловік помер». Я в розпачі. Подзвонила до Євгена Пронюка. Даю телеграму: «Я виїжджаю». Замовила труну, квитки. Узяла Риту Довгань і сестру. Заїхали дорогою по Дмитрика, його відпустили з армії. Приїхали. Викликає мене начальник і каже: «Ми вже поховали! Можемо Вас відвезти на цвинтар».

Я до них: «Я ж Вам дала телеграму». «А нам не було де зберігати». Хоч там такі холодні ночі… Він, бідолаха, напевно, від холоду й помер. Як це сталося, ми й досі не знаємо…Ми сіли біля могилки. І вони тут стоять.

Кажу: «Відійдіть звідси! Я не хочу вас бачити!» Правда, послухались, відійшли. Ми посиділи, поплакали – і поїхали

Перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого

19 листопада 1989 року тіло перепоховали на Байковому цвинтарі. Вшанувати Василя прийшли майже 100 тисяч людей. Які спогади про це?

Це дуже складна історія, і вона вже описана. Труну віддавати довго не хотіли. Посилались то на карантин, то на якісь інші причини. Допомагали забирати друзі, родичі, письменники… Станіслав Чернілевський знімав фільм. Під час переїзду перешкоджали: пробивали шини. Раптом щось змінилося — далидали дозвіл. Робили все друзі самі: викопували, перевозили… Страшно про це згадувати.

Коли був кращий час: тоді чи тепер?

Для мене тоді, бо був Василь. Молоді були, сподівалися на краще. Тепер можна було б добре жити, вільніше. Якби всі зрозуміли, що потрібно чесно працювати для України, мали б гідне життя.

У листах, що отримувала Валентина Попелюх, поет писав: «І я ще колись візьму тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: «Така вже моя доля – прикрити тих, кому я мусів би дарувати радість».

Вони зустрілися на небесах 25 березня 2022 року. Пані Валентині було 84 роки. Вона померла від тяжкої хвороби, на руках сина Дмитром. «Під час вибухів, у селі під Києвом, де тривають бої…», – повідомила її невістка Тетяна Стус…

Василь Семенович напевно нарешті взяв її за підборіддя – ніжно, тепло, віддано – так, як кохав її за життя…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: