15 днів під обстрілами Бучі: розповідь Наталії Ємеліної, яка пережила окупацію

Наталія Ємеліна добре знана в журналістських колах: тривалий час обіймає посаду головної редакторки жіночого журналу «Единственная/Єдина». Досвідчена, життєлюбна, чудова мама підлітка. До того ж давнішній друг нашого журналу і колега кількох дівчат з нашої редакції – завжди підтримує, тримає зв’язок, співпрацює. Як усі професійні журналісти, вміє «фільтрувати» інформацію, читати поміж рядків і знає вагу слова. При цьому, як майже всі ми, не вірила, що повномасштабна війна все ж розпочнеться. І припустити не могла, що опиниться в самому її жерлі – в одній із найгарячіших точок: у Бучі, мирному затишному містечку, яке з першого дня агресії рашистів стало одним із форпостів оборони Києва.

15 днів Наталія Ємеліна провела під обстрілами. 15 повних днів і ночей жахіття. Без світла, води, тепла, майже без зв’язку. І під окупацією «орків». Упродовж цього часу за неї, як і за мешканців усіх тимчасово окупованих міст, переживали усі – від рідних до колишніх колег. Намагалися додзвонитися, організувати евакуацію, допомогти хоч якось. Марно – рашисти не допускали нічого й нікого.

10 березня Наталі вдалося евакуюватися. Вона «відходила» від пережитого майже тиждень. Ще тиждень облаштовувалася на новому місці. І от зараз, коли стрес трошки вщух, організм більш-менш повернувся у «робочий стан», Наталія розповіла нам «хронологію виживання». Публікуємо, як щоденник. Детальний. Щирий. Важкий. Вічна пам’ятка про злочин рашистів.

Символічно, що публікація цієї історії збіглася із повідомленнями про звільнення Бучі…

«Пам’ятаєте ті попередження Заходу про війну? Хто їх сприймав серйозно? Чи йняли віри?

17 лютого, в день, коли «точно розпочнеться війна», я була на концерті пам’яті Міська Барбари, фронтмена гурту «Мертвий півень». Увесь цвіт українських виконавців згадував друга, співав пісень і навіть намагався жартувати про те, що ось ми тут зараз всі разом і яка може бути війна.

Але може…

*******

Я собі планувала життя. Працювала. Як усі інші. Писала й узгоджувала статті. У переддень війни зробили коту операцію.

*******

Початок війни я проспала…

Просто напередодні була на прем’єрі української комедії, і з однією акторкою з цього фільму якраз підготувала інтерв’ю – готувалось до друку. На вечірній події зібралося напрочуд багато медіаспільноти. Ми спілкувалися, ніяк не розходились. Я ледве встигла на останню маршрутку з Києва до Бучі, де жила. Глупої ночі йшла собі самотньо порожнім сонним містом і відчувала цілковиту безпеку. А на ранок про безпеку марно було й думати.

О 9.00 у мене, як, мабуть, і в кожного журналіста, погана звичка – моніторити новини. То ж для мене війна почалася о 9.00.

Дивна особливість: перечитавши новини і прогнози, я взялася за буденні речі. Поставила готувати якомога більше їжі на той випадок, якщо зникне світло (у нас все на електриці), запустила пральку (нехай хоч буде запас чистих речей), вимила своє довге волосся (бодай на кілька днів вистачить).

Спочатку десь лише відлунювало вибухами. Але коли гуде навколо вся техніка, ти не довіряєш своїм вухам. Вмовляєш себе, що здалося. А потім раптом вимикаєш геть усе і розумієш, що вибухи ось зовсім поруч. Дедалі ближче, ближче. В якийсь момент я не витримала і розбудила сина, аби ліг трохи далі від вікон.

Можливо, це якась втеча від реальності чи така собі безпорадність – але ні, я не усвідомлювала, що ця історія надовго. І намагалася себе зайняти

Тривоги почали додавати рідні, телефонуючи з уже відомою звісткою. Пам’ятаю, я ще заспокоювала маму, щоб вона не хвилювалася – все буде добре. Написала племінниці, яка навчається в Києві: мовляв, може вона до нас, в передмісті безпечніше… Дякувати моєму брату, її батьку, який вирушив за нею з Кіровоградської області й забрав додому. Навіть не хочу уявляти тієї відповідальності, яка б лягла на мене, якби вона таки приїхала до нас…

Той перший день добре гупало. Ми зовсім близько від Гостомеля – видно аеропорт. Тому бачили все на власні очі і, звичайно, чули.

Кіт, якого ми дуже жаліли після наркозу і який до того просто собі лежав нерухомо під ковдрою, занепокоївся. Почав присідати від кожного бахкання, бігав від вікна до мене і назад, а потім зрозумів закономірність. Бахкання – це вже наслідки. По коту можна було зрозуміти, що щось летить. Коли низько-низько летіли літаки, якось тіло саме собою згиналося долу і неконтрольовано вигукувало коротку лайку.

За 500 метрів від нас, ще ближче до Гостомеля, мешкає моя сестра у приватному будинку. З невісткою і двома маленькими онуками – 2 і 4 рочки. Весь день вони «грали в гру» і спускалися до льоху. Ближче до вечора його модернізували і обладнали: спустили донизу мат від спортивної стінки, пластиковий дитячий столик зі стільцями, папір, олівці й ліхтарик.

*******

Надвечір вирішили з дітьми перебратися до мене. Цокольний поверх – майже укриття. Поки в хаті малюки, якось менше часу на новини, хлопчики відволікають. Якби ж не «салют», що лунав все частіше.

Я намагалася розраджувати малят, але мушу зізнатися: новини манили більше. Неможливо було перемикнутися чи бодай випустити з рук телефон. Я додавала нові й нові групи в телеграмі, син засів шкодити російським каналам онлайн – студенти з його університету швидко об’єдналися.

Цього вечора в нас не було ані комендантської години, ні темряви в хаті, ані тиші. Діти галасували, віднайшли серед іграшок танк і зброю та «погрожували» поганим дядькам, збудилися, пізно вклалися. Сестра завела мову про від’їзд.

*******

Наступного дня стало зовсім незрозуміло, що до чого. Я немов вклякла з тим телефоном: хотілося відшукати бодай якісь обнадійливі прогнози. Ти ніби на гачку і не розумієш, як вийти з додатків, в яких щосекунди з’являється свіжа інформація. Спротив і бажання боротися зріли всередині. І водночас якась прихована безпорадність.

Сестра пішла збирати речі.

Чи ми поїдемо? Певно що ні. Ми залишимось, ми тут можемо бути потрібні. Окрім того, хворий кіт, треба лікувати, давати пігулки

Надвечір сестра з дітьми й невісткою поїхали. Я з сином залишилися вдома, а через 500 метрів у будинку – чоловік сестри та дві собаки.

Мости вже були підірвані, шлях чекав небезпечний і складний – вся увага була прикута до маршруту сестри: куди доїхали, чи змогли заправитись. Спокійніше стало, коли вона з малечею дісталася до села десь під Бердичевом.

Ми з сином додалися в групу волонтерів. Я хотіла десь у лікарню чи на кухню, син також збирався на кухню або щось носити, а за потреби здавати кров (я, на жаль, донором бути не можу). Такі от мали плани.

*******

Невідомо яке число, але третій.

Ми так вірили, що на третій день стане зрозуміло, як швидко все закінчиться. Знову таки, постійно в новинах.

Від вибухів вмикалася сигналізація на автівках довкола дому. Їх умить вимикали власники. Навіть трішки кумедно сприймалося: наче вони з пультом сидять біля вікна і постійно тиснуть на кнопочку.

Сестра з дітьми рушила далі, у Хмельницьку область, то ж трішки уваги йшло туди. Решта – на новини. Я ще й намагалася працювати.

Потім у чаті будинку повідомили, що за пів години відкриється магазинчик поруч – продаватимуть залишки. Ми взяли з дому два великі бутлі з-під питної води (які наївні!), щоб поновити запаси, і стали в чергу. Гепало. За мною стояла жіночка з собакою, то та бідна трималася біля ніг своєї хазяйки і кожного разу присідала від вибухів.

Десь годину стояли. Вгадували, наскільки близько гепає. Дивились на заграву з боку Гостомеля. Під час цього вимикалося світло, але відновлювалося. Написали чоловікові сестри – прибіг до нас у чергу, аби купити хоч трохи цигарок.

Придбали небагато продуктів. Пакетований сік, сметану, кілька пляшок води (лишилася вже тільки солона «Поляна»), кетчуп, шоколадку. Солі, цукру, каш, масла та олії вже не було. Цигарки – якісь залишки, не ті, що хотілось.

Чоловік сестри показав фото будинку батьків (десь кілометр від нас), в який потрапив уламок, повибивало шибки. Його брату друзки скла повпивалися в обличчя. Розповів також, що друг брата покінчив життя самогубством, а усі можливі служби відмовились приїхати та констатувати смерть. Як і забрати тіло…

Я ще встигла зварити картоплі. Потім світло зникло. В новинах писали також про пошкоджені кабелі інтернет-провайдера. Але ми ще вільно користувалися мобільним інтернетом, обмінювалися новинами.

Цілий день у нас гупало, низько літали літаки й гвинтокрили. Здається, саме того дня на гостомельському аеродромі знищили наш найбільший літак – «Мрію»

Попри це, якось жевріла надія, що ми перемагаємо, і все швидко закінчиться.
Без світла в хаті було дуже моторошно. Ми підняли з ліжка матрац і приставили його до вікна. Такий собі захист від можливих друзок скла (фото чоловіка сестри справило враження). Обладнали спальне місце на двох біля опорної стіни.

Коли я того вечора при свічках намішувала котячий корм з пігулками та уважно складала все по місцях, придумала собі таку прив’язку: от як тільки закінчаться ліки, то й війна скінчиться. Пігулок було на 7 днів. І вже тоді це здавалось дуже довго.

Зробили невеличкі запаси води, набрали ванну. Але на ранок вся вода… витекла. І з крана вже нічого не капало…

*******

Зв’язок почали блокувати. Ледве проходили лише смс і то в одному місці в квартирі. Змінилася комунікація. На жаль, більшість переповнюють емоції, хвилювання, і через це ігноруються прохання сповістити новини. А новини були вкрай важливі! Ми ж були ніби на голці і раптом цілковита тиша – нуль інформації. Натомість відчутне бахкання за вікном вимагало бодай якоїсь звістки.

Ми щиро вірили ЗСУ. Вже розуміли, коли працює ППО. За гучністю розрізняли відстань вибухів. Але дратували сповіщення: «вас звільнено», «в Бучі вже безпечно». Мої вуха чули, що зовсім не безпечно.

Я звернулася до подруги, яка свого часу була моєю заступницею на роботі. Ми добре одна одну розуміємо з пів слова. Вона стала моїм зв’язковим зі світом. Писала мені головні новини про наш напрямок. Контактувала з друзями і родичами, які хвилювалися за мене і розшукували через соцмережі. Вона ж таки поповнювала рахунок, бо оператори ніби скаженіли: смс буквально «зжирали» всі гроші (то окрема історія, про жодні безплатні хвилини не йшлося). Я лишалася без зв’язку не тільки через те, що він не міг «прорватися», а й через те, що закінчувалися кошти на рахунку. І не поповниш же ніяк!

Виглядати з вікна вже було страшно. Я позавішувала все і зробила такий собі пункт спостереження. Тишком виглядала

Але проґавила момент, коли у дворі почали збиратися люди. Син помітив. Дав свої окуляри роздивитися. Тільки після того, як я розгледіла знайомого, наважилася вийти.

З’ясувалося, що бомбанули Novus, і сусіди наважилися поїхати туди й привезти надважливе: води, яблук, хліба, дитячих підгузків. Розкрили багажник посеред двору і все роздали. Розповідали, як хтось брав лише необхідне, а поруч розбивали вітрини золота і срібла, банкомати, каси…

Ще одна машина встигла мотнутися і привезти на всіх трохи харчів: цукерки, солодка газована вода (звичайної вже не було), печиво. Були й такі, хто привіз лише для себе. Супермаркет взагалі розгребли дуже швидко.

Того ж дня до нас вперше і востаннє приїхали військові – привезли хліб. Просили багато не набирати, будуть привозити щодня.

Я вділила отриманих запасів і побігла в будинок сестри. Собаки зустріли мене щемним вереском, жалілися, трохи тягли свої ноги від страху. Чоловік сестри переймався, що не може додзвонитися до своїх батьків та брата, а вже минуло багато часу. Трішки вагалася, чи не сходити, а може навіть поїхати з ним автівкою, це б зайняло лише 3 хвилини. Прислухалися до бахкання, дивилися, як горів та димів аеропорт Гостомеля і не наважилися.

Тут ще й прибіг мій наляканий син. Мене довго не було, дуже довго. Не витримав. Насварив трохи. Відтоді ми домовлялися, через скільки часу я маю повернутися, щоб він не хвилювався.

*******

Я прокинулась і одразу в телефон, може є повідомлення. А там – пропущені виклики. Від сестри. Пробую набрати, а вона буквально волає. Того ранку в новинах показали такий самий житловий комплекс, як мій. Той самий забудовник, будинки ніби близнюки, але територіально віддалені. І той дім був розбомблений…

Пізніше знайомі, що жили в будинку навпроти, розказали, що моя сестра додзвонилася до них і вимагала вислати їй фото моїх вікон. Вони її не впізнали по голосу і не розуміли, що саме вона хоче. Війна ставала все ближчою.

А ще це був день, коли почали псуватися продукти.

Я відкрила судок із кашею, вона була вже з душком. Вирішили розігріти на свічках, не час перебирати. Ледве вдавили, заїли салатом. Я почала сортувати продукти, щось маринувати, щось виносити в загальний коридор на холод

Дяка природі – пішов сніг. Понабирали у відра, в мішки. Я склала всі харчі в середній ящик морозилки, у верхній і нижній затрамбувала снігу

Окремо в коридорі під сходами зробила «холодильничок»: на дно відра – сніг, потім їжа і знову сніг.

Сходили до сусідів, у яких був газ (у нас лише цокольний поверх на електриці, інші поверхи з газом), підігріти води для чаю. Потім попросилися до інших, щоб взяти окропу в термос. Син вхопив посудину, а вона не закрита. Обпік руку. Сильно. Але попри це ще збігав до криниці у приватний сектор поруч – набрав трішки води, питної і технічної.

Потроху з сусідами збиралися у дворі, обмінювалися новинами, почали знайомитись. Хтось запропонував забрати телефони й підзарядити. Ми чогось не ризикнули.

Раптом наші знайомі з дому навпроти вирішили їхати з міста. Їх беруть у машину. В своїй квартирі лишають жінку з двома дітками з п’ятого поверху, бо на ньому їй страшно залишатися. Просять мене наглядати, якщо й вона поїде. У них вдома лишається кішка. Ще дають ключі від іншої квартири – якби щось, у ній є газ, можна приготувати їсти.

Похапцем щось кидають у валізи, підхоплюють трирічного і десятирічного сина і раптом згадують, що свої телефони віддали на підзарядку. Просять потім їх забрати до себе. Питають номер мого мобільного, щоб якось зв’язатися. І тут я розумію, що забула! Свій простий номер, який так легко запам’ятовується! Стукала в вікно синові – продиктував.

Ми з сином вирішили скористатися квартирою з газом і пішли приготувати їсти. За довгий час поїли гарячого. Аж тут вибухи і стрілянина десь зовсім поруч, потім страшний вибух у дворі.

У вхідні двері нашого під’їзду втрапив уламок – пробив скло. У квартиру родини, що тільки-но поїхала, вцілило у вікна

Влучило в арку, балкони, ще одну квартиру пробили кулями наскрізь: куля потрапила у вікно і вилетіла крізь вхідні двері. Горіла квартира бабусі на 4 поверсі. Ми ледве додзвонилися до пожежної. Ті сказали, що таких загорянь десятки, а в наш бік ніхто і нізащо не поїде – порайтесь самотужки. І чоловіки взялися гасити. Дякувати богові, бабуся ховалася від вибухів у ванні, вціліла, у квартиру змогли потрапити і згасити вогонь. Згорів диван, шпалери, все навколо було чорним. Помешкання сусідів також. Бабусю перемістили у квартиру, звідки поїхали знайомі…

Постраждало багато машин. Вони просто всі стояли з розтрощеними вікнами. Ясна річ, в них вже ніхто нікуди не поїде. Вирішили злити бензин та зняти акумулятори, щоб хоча б заряджати телефони.

Водночас виявилося, що орки влучили і в гасову трубу. Чоловіки знову самотужки перекрили газ. У будинку, де ми щойно готували їсти. Такої змоги в нас вже не буде.

Ввечері чоловіки нашого ЖК закрили всі паркани у двір будинку. Пройшлися навколо. Відчитали тих, в кого горіли свічки і блимало світлом у вікнах. У нас ще й був особливий балкон на 5 поверсі. Господарі квартири виїхали. А на балконі лишили увімкнену новорічну гірлянду. На батарейках. Їй взагалі байдуже було, є електрика чи немає. Скільки разів сусіди з навколишніх будинків просили нас приборкати ту гірлянду. А вона так і миготіла весь час.

*******

Наступного дня несподівано з’явилися електрика та інтернет. Усі кинулись до новин, ожив чат будинку. Почали писати сусіди, які вже давно поїхали. Хтось лишив замкненими у квартирі пацюків, хтось двійко котів і вимагали від нас, сусідів, щоб ми їх рятували. Голова ОСББ довго вагалася, а потім сказала, що це злочин, і мародерити ми не будемо. А поліція, за присутності якої можна відкривати двері, до нас не приїде. Наш бік Бучі дуже небезпечний.

Хтось збігав у «Сільпо» і приніс на всіх хліба. Обурились, що хліб – 15 грн за 100 г, буханка виходила відчутною за ціною.

Також сусідський дідо сходив у лікарню, погано почувався. Простояв там у черзі, але туди постійно привозили поранених. Вирішив, що їм допомога потрібніша і пішов. Натрапив на блокпост орків, його там обнишпорили, розпитували. Він прикинувся глухеньким і дурненьким, відкараскався. Приніс важливу інформацію: руські хочуть забирати телефони.

З новин дізналися, що бої йдуть у парку, в якому ми так любили гуляти. І який зовсім поруч

Цього дня ми нарешті помилися і вимили волосся, приготували їжі. Я поробила усіляких заготовлянь і зварила їжі собакам сестри про запас. Вимила холодильник і пішла зробити те ж саме з підшефною квартирою. Ніби доглянули, навіть квіти полили. Наостанок ще й вимкнули електрощитки.

Наступний марш-кидок – до оселі сестри. Знову холодильники, знов якийсь лад з харчами. Мушу визнати, що бігати у той бік було дуже страшно. Бігла лише, коли навколо були люди, діти виходили на прогулянку і сусідка сповіщала: виглянула на «ту» вулицю – там чисто. Хоч як там, але бігти через відкритий простір бід бахкання дуже моторошно. Спершу я це робила десь через день, потім рідше.

Наш холодильник почав капризувати: все не міг набрати температуру, а під вечір почав голосно пікати. Що ми тільки не робили: гуглили рішення, виймали з нього все і знову наповнювали. Змінювали режими. Просто чекали, може таки охолодиться.

Під час такого чекання в темній кімнаті (комендантська ж година) раптом просто під наше вікно під’їжджає автівка і яскраво світить фарами. Крізь матрац. Ми вклякли. На слух порахували: з неї вийшли троє. Увімкнулася сигналізація. Страшно. І ще наш клятий холодильник пікає! Наша квартира пищала серед повної тиші. Не витримали: витягли так і не охолоджені харчі, вимкнули перемикач на щитку (в нас всі розетки вимикаються одним перемикачем, а холодильник неможливо відсунути, щоб витягти штекер) і вирішили розбиратися з ним зранку. Прикро, але не дозарядили телефони (вимкнули ж розетки).

Зранку вже світла не було… Відповідно, інтернету також. І, до речі, це був останній день, коли ми спали в ліжку.

*******

Зранку з’ясували, що машина з фарами – то був наш сусід. Відлягло. Домовилися з ним, що він забере телефони на свою фірму і підзарядить. Трішки згодом якийсь сміливець привіз велосипедом трохи їжі у рюкзаку. Голова ОСББ поділила все на чотири частини – на чотири будинки. Далі всі ділили, як вийде.

Найголовніше, чого всім не вистачало і намагалися ділитися, – котячий корм, наповнювач в туалет для тварин і гігієнічні прокладки. Я віддала половину корму свого кота і почала годувати його економніше. Вділила й наповнювач для туалету.

Деякі сміливі сусіди сходили в центр міста в пошуках харчів. Натрапили на відкритий АТБ, хтось приніс цукерок, хтось стіки з кавою, – дріб’язок з кас, глибше зайти не наважились. Розповідали, що відділи з алкоголем охороняються, але в переході покинутий блокпост і коктейлі Молотова.

Поруч з нашим домом вклякла військова машина орків з понівеченими гусенями. Крутилися навколо, зачепили дерева і пошкодили собі транспорт. Начебто він був з набоями та зброєю. Повідомили в тероборону, та ніхто до нас не доїхав. Згодом охочі розібрали все, що погано лежало.

Знову ж таки ті, хто ходив далі від дому, бачили розстріляну автівку з трьома трупами – родина, яка намагалася виїхати, розбиту колону техніки й понівечені будинки. Від постійного гупання і стрілянини, гвинтокрилів у небі та аеродрому у вогні ставало дедалі страшніше.

Ще принесли звістку, що тупі орки обстріляли пам’ятник визволителям Бучі у Другій світовій – танк, який стояв посеред парку. Кожне стадо їхало і смалило по ньому

Здається, того ж дня підняли прапор біля Бучанської адміністрації. Патріотично, щемно, надихаюче. Але, мабуть, цим ми неабияк розізлили нице військо. Орки почали діяти жорстокіше. Зв’язок став ще слабшим, вдома вже не брався, доводилося гуляти подвір’ям у пошуку хоч однієї фішечки хоч якогось оператора. Точку, з якої можна додзвонитися, передавали як цінність. І вона завше була на відкритому, за відчуттям вкрай небезпечному, місці.

Цього вечора ми облаштували «гніздо» у ванні. В кімнаті було надто голосно, холодно і страшно. Вночі вже не могла спати зовсім, снилися жахіття. А у ванні вдавана, але безпека й тихіше.

Стягли туди туристичні килимки, усі ковдри й подушки, воду, свічки, навушники, щоб слухати музику. Намагалися навіть читати книжки. Ну і, звичайно, слухали новини по радіо: на авіарежимі, якщо дозволяв заряд, могли трішки шиканути. Але новини якось запізнювалися. Коли казали, що в нас тихо, в нас було дуже голосно. Та й ми вже зрозуміли, що давно в окупації.

А ще ми зібрали і забрали з собою у ванну рюкзаки та речі, які вдягнемо, якщо доведеться швидко зібратися. Решта квартири вже не здавалася такою безпечною. Коли виходила з ванни, спочатку прислухалася, чи тихо в кімнатах, вдивлялася, чи цілі вікна. Враховуючи, що наше помешкання на цокольному поверсі, до нього могли зайти, просто підвівши вікно.

*******

Доволі швидко я зрозуміла, що найкращий зв’язок, коли мережа не переобтяжена.

Мій час був – 7.00. Тим більше, що всі поступово перейшли на природний режим: вставали вдосвіта, щоб все встигнути, розходились у домівки, коли сутеніло.

Жили так: встаєш і швиденько приводиш себе в порядок. Потім одягаєшся і обережно дивишся у вікно. Якщо біля якогось під’їзду хтось є, обережно виходиш. Ідеш попід домом (а не через двір!), озираєшся. Далі обмінюєшся новинами, якщо виходить хтось, у кого вдома є газ, простягаєш свій холодний (обов’язково зі своєю водою, бо дефіцит) термос і просиш закип’ятити. Потім швиденько додому – пити чай чи каву.

Пощастить, якщо домовишся швидко щось приготувати.

Ми не зловживали, користувалися такою нагодою лише раз на день. Намагалися всі продукти одразу покласти в каструлю і щоб їжа готувалась не довше 5 хвилин. Щоб людям не надокучати.

Інколи пробували готувати на маленький пательні на свічці вдома. Маринували рибу і так смажили. Або їли сирою. Виходило доволі смачно

Заморожені й розталі овочі їли просто так, заливши соєвим та вустерським соусами. Із залишків робили салати. Продукти «на майбутнє» я кожного дня перевіряла, засолювала, заливала бальзамічним чи яблучним оцтом, вкладала під прес, обкладала мішечками із залишками снігу.

На вікні поставила прокльовуватися цибулю і часник та навіть мікрогрін. Оцінювала залишки продуктів і намагалась, щоб нічого не попсувалось і довше вистачило. Вділяла щось ще й для собачок. Давно в них не була, то ж цього дня таки насмілилась і віднесла їм давню кашу. Старалась якось підбадьорити чоловіка сестри, віддала про всяк випадок йому один із телефонів друзів, що поїхали. На крайній випадок все ж зв’язок.

Він поскаржився, що немає що їсти. Тож я зробила ще одну ходку. Печиво, консервовані ананаси, шматок ковбаси і давно вже купане в соусах сире м’ясо. Вирішили розвести багаття і приготувати. Цього разу я домовилася з сином (чітко по хвилинах, щоб не хвилювався!), що мене не буде не 20 хвилин, як завжди, а годину. Щоб встигнути приготувати м’ясо. Трохи почухала собак, хвилювалися, дрижали. Страшно їх шкода. Але апетит добрий, їли швидко і навіть встигли поцапатись.

*******

Наступного дня маємо сюрприз: в нас забивається каналізація і з унітаза лізе жахіття. Щойно хтось зверху «зробить свої справи», як ці справи у нас внизу. Зреагувала миттєво. Схопила останню шестилітрову пляшку води і під великим натиском туди вилила. Зверху залила засобом для дезинфекції. Дивно, але це спрацювало!

У дворі поскаржилася на проблему і вже через п’ять хвилин прибіг двірник на допомогу. Розпитав, похвалив за правильні дії, попередив, щоб не лила усіляких «кротів».

Взагалі у нас двірник золотий! Він кожного ранку, як би не бахкало, прибирав подвір’я, виносив сміття. Намагався поступово прибрати залишки розбитих машин та уламків будинку. І цим якось нас усіх тримав. Сім’ю вивіз у безпечне місце, а сам залишився. Весь день був проводив у справах і завжди намагався бути корисним!
Того ж вечора в наш будинок зайшли двоє. З автоматами. Йшли наскрізь. Питали, де магазин найближчий. Були напідпитку.

В нашому ЖК мешкала фотографка, яка попри ризик пробувала фотографувати. Ввечері принесла фото, зняті десь зі схованки. Вони стояли впритул до будинку, просто за рогом.

Сусіди з приватного сектора розповіли, що кацапи стали табором недалечко від нас, на відкритій ділянці. Поставили польову кухню. Заходили у двори та в будинки, роздивлялися. Якщо ворота чи хвіртки не відчиняли, ламали й вдиралися. Майже в усіх сусідів були зіпсовані паркани.

Вночі гепало поруч з нами, і ми всі щиро молилися, щоб саме по них – по тих нелюдах.

Ранок почався з поганих новин. На сусідній з нами вулиці стоїть колонна орківської техніки. Їх багато

Окрім цього припинилася подача газу. Отже, тепер ми без останнього блага цивілізації. Летить сніг, і ми знову його запасаємо. Збираємо лопатами, ставимо мисочки під зливними трубами – вода вкрай необхідна! Чоловіки пішли на будівництво поруч за цеглою і дровами, щоб облаштовувати багаття у дворі. Поставили чан з окропом і всім потроху роздали на чай. Тут таки швиденько щось приготували й поїли гарячого.

Знову сміливці сходили на розвідку: магазин неподалік виставив їжу, що розмерзлася, – принесли трохи якихось рослинних котлет. Роздали, всі мали вечерю.

Згодом вирішили навести лад у квартирі та під’їзді – бо ж сніг, сажа, бігаємо взуті. Зібрали сміття. Син пішов його виносити і… натрапив на танк просто під домом. Повернувся, руки дрижать…

Через певний час зустріч повторилася. Сусіди запропонували нам підійти до них у приватний сектор – на мангалі щось приготувати. І ось ми з сином виходимо за периметр будинку і натрапляємо на чотирьох орків, що тягнуть сміттєвий бак. Ми швидко передумали йти і повернулися додому.

Згодом, я зробила ще одну спробу пробратися у приватний сектор. Сама.

Вийшла на відкриту ділянку і лише тоді побачила дві постаті з автоматами. І я з пательнею. Вдала, що так і треба, і пішла далі. Але їсти вже не хотілося. Нудило

Зі знайомими сусідами придумали розпізнавальний стукіт у моє вікно. Бо якщо просто стукали, я лякалася. На ранок я прокинулась від позивного. Стукала літня вчителька математики, з якою вже встигли потоваришувати. Сказала, що на території заводу, який зовсім поруч, знайшли велику діжку з водою. Там уже черга.

Тож я швидко схопила порожню пляшку і пішла за цією дорогою життя. Набирали довго, мерзли. Ну і поки люди ходили за межі будинку, я знов вирішила забігти до собак і до чоловіка сестри, він не виходив на зв’язок вже кілька днів. Живий, цілий.
Повертаюсь, аж тут сусід говорить, що сьогодні зранку всі бігають в «Епіцентр». Туди влучило, і люди виносять все, що бачать. Він знає, де лежать свічки, і може вполюємо корм для кота. І я вирішую йти.

Дорога страшна. Розтрощена техніка. Залишки ракети. Будинок, в який влучили, дивиться чорними прірвами. Розбите скло на асфальті і рештки цегли від розтрощених будинків. Наша техніка, в яку поцілили. І чужа. Бита. Розгромлені магазини. Чим ближче ми підходили, тим більше людей зустрічали. Везли здобич на великих візках з супермаркету. І брали не тільки необхідне. Величезні телевізори, пральки, пилосмоки, спортивний одяг, бензопили… Багато чого…
І ось ми підходимо, домовляємось триматися купи. Наше завдання: свічки, корм та якась людська їжа. На зустріч іде дужий чоловік у цивільному, але з автоматом, і кричить, що зараз буде зачистка, і всім треба якнайшвидше забратися геть. Що ж, повертаємось.

Мій напарник просить зайти до медичної частини, яку розгорнули у школі, бо жінці його дуже зле і треба хоча б валер’янки попросити. Йдемо. Стоять швидкі, поруч у візках з супермаркету мертві. Просто неба, не прикриті.

Зайшли, нам винесли трохи таблеток. Рушаємо назад. Люди, що йдуть назустріч попереджають, аби ми не йшли прямо, бо там навала кадирівців, а вони – страшні люди. Звертаємо. І врешті дома.

Зустрічаємо тих, хто більш успішно сходив «на закупи». Хтось ділиться кормом коту, хтось туалетним папером і милом. Роботяга із сусіднього дому приніс чоловікам шкарпетки, леза, піну і дезик: «Щоб ми вам тут, дівчата, не смерділи». Гігієнічні прокладки, бо чув, що жінкам дуже треба і в дефіциті (до речі, через стрес у всіх дівчат з наших чотирьох будинків «ці дні» почалися майже одночасно). І ще притягнув мішок сирої скумбрії. Роздавав усім охочим, але таких було небагато. Як без води розпатрати ту скумбрію? Ну і як готувати? І скільки та де вона лежала?
Взяла дві, щоб хоч собак порадувати. Згодом вони їх залюбки проковтнули.

*******

Перетнулася з вчителькою. Попросила мене зателефонувати її братові з мого мобільного, бо я таки додзвонююсь інколи, а вона – ні. Обмінялися книжками – почитати. Зібралася почитати хоч пару сторінок. Але зміст кудись тікав. Думки все перекривали.

Мій напарник по подорожі в «Епіцентр» приніс назад таблетки, дружина не хоче їх пити.

Знайшла з ким поділитися, і ввечері сама випила дві. До другої ночі проспала, без жодного сну. Добре спрацювали

Того ранку я прокинулася вдосвіта і відчула, що вже якось призвичаююся.

Вирішила зробити зарядку, розім’яти м’язи шиї, бо весь час бігала, підібгавши плечі, – їх заціпило до болю. Відкрила новий засіб для обличчя, вперше за весь час подивилася на себе в дзеркало. Підправила брови.

Потім переодяглася в чисте і прибрала кухню. Знов перебрала продукти, склала уявний план, що за чим готувати. Дістала мариновану і перемариновану риб’ячу голову і вирішила, що сьогодні буде уха. Зробила каву, розбудила сина. На двір повибігали бавитися діти, тож я вкотре осміліла і вирішила перебігти до собак. З дому вийшла доволі рішучою і, якщо можна сказати, навіть піднесеною.

Згодом ми з сином пішли по дрова. Ну буквально метрів 200 від дому. Збираємо гілки та присипані листям опалі деревця, аж наближається звук великої техніки. Ми припали до землі, а на сусідній вуличці, що проглядає крізь гаражі, бачимо великі машини та мотоцикли. Чекаємо, поки проїдуть. Дослухаємося, де вони спинилися. Чимдуж несемося додому. Але спиняю сина: проходжу першою і дивлюсь на всі боки, а потім, якщо я дозволю і все добре, іде він.

Щойно ми опинилися у дворі, але ще видно вулицю, проїхала ще техніка, за нею швидка і пожежна (ці машини окупанти викрали в наших). Змусила сина сидіти у квартирі і навіть пожартувала, що він має погану вдачу на зустріч з орками. Тільки виходить – і ось вони.

*******

Хочу пояснити. Руські до хлопців ставилися дуже погано. Когось роздягали догола, шукали татуювання чи синці (були різні свідчення), забирали сімки і знищували телефони, обшукували, погрожували. Тому я за сина дуже боялася.

Хоча жінки радили, щоб він хоч інколи виходив зі мною у двір. Щоб інші бачили: я живу не одна і не сунулися. Бентежно було з усіх боків.

Що ж, далі мене чекала подорож за водою. В одного дядька по сусідству виявилася свердловина. Домовилися, що прийдемо всім домом по воду о 10.00, і він на пів години заведе генератор. Для кожного вмикати не може, бо швидко втратить паливо.

Але я не встигла. Не розрахувала час. Він пошкодував і поміняв мою порожню пляшку на свою повну.

Повертаюсь в ЖК, а в нас дуже гучно. По-перше, навколо багато техніки русні. По-друге, пішли чутки про евакуацію і зелений коридор. Деяким навіть прийшли смс з невідомого номера. Але ж ми чули, що трапилось в Ірпені… Розстріляні сім’ї, не дивлячись на погоджений коридор. Про наш же напрямок офіційні джерела нічого не повідомляли.

Обмірковуємо, сперечаємось, а повз нас уже йдуть родини з дітьми, обвішані білими тканинами (це нам так кацапи сказали робити, щоб вони нас не чіпали).
Перші найрішучіші плигають в машини, ліплять на вікна написи «діти», обвішують усе білим. За ними інші. Протягом години дуже спорожнів наш ЖК.

Ми вирішуємо зачекати офіційну інформацію. Та прибіг родич із сусідньої вулиці зі словами, що сестра намагається з нами зв’язатись і наполягає на евакуації.

Я пішла на єдину точку, де проривався зв’язок, щоб їй зателефонувати та заспокоїти. Ця точка проглядається з усіх боків. І ось я розмовляю, кажу про план дочекатися вдалої евакуації сьогодні й вирушати завтра рано вранці…

І в цей час до будинку під’їжджає кілька БТРів, один стає навпроти і прямо на мене дивиться три пари очей орків

А щоб ви розуміли – користуватися телефоном вкрай небезпечно. Тож я повільно спускаю його вниз і, наскільки можливо, безпосередньо намагаюся зникнути з цієї відкритої точки.

Можна собі уявити, що в час цієї несподіваної тиші відчувала моя сестра. Я змогла з нею знову говорити, лише відійшовши вглиб будинку.

І тут мене накрило. Я вскочила у квартиру, сказала сину швидко одягатись і щось кидати в рюкзаки, схопила кота та вирішила, що ми йдемо звідси негайно.
Чорт, кіт не влазить у той рюкзак, який ми приготували. Швидко шукаємо інший. Виходимо.

Та на подвір’ї орків уже було як сарани. Озброєні й з ломиками. Всім наказали стати біля своїх під’їздів, відчинити двері у квартири. Заходили, дивились, питали: “Почему вы нас боитесь?»

Я запустила двох у квартиру оглянути. І відчула, як мене жене щось зсередини. Ми рушили на свій страх і ризик.

Перший блокпост орків. Дістали телефони, показали документи, віддали сім-карти. Завчасно підготували старі телефони і не такі критичні сімки. Тож не сумуємо. Але напружені.

Ідемо далі, і через 500 метрів на нас спрямовують дула автоматів. Повільно крокуємо повз цей блокпост.

Ще 500 м і знову блокпост.

“Подходите. Снимайте верхнюю одежду. Содержимое сумок на землю”.

У мене спина холола, коли обшукували сина. До хлопців вони ну дуже прискіпливі і жорстокі. Ще й у нас був з собою ноутбук та диск, на якому я хотіла винести дитячі фотки сина.

І цей клятий ноутбук, який вже два тижні стояв розряджений, раптом вмикається. І орки сідають його перевіряти. Відсовують у свій бік диск, гортають документи, перераховують гроші, копирсаються в трусах і шкарпетках.

Довелось увімкнути усі свої комунікативні навички, бо син взагалі закляк. Дала обшукати кота, обмацати його, спитала, заради чого вони тут. “Пришли вам тут устроить ДНР, чтоб вы вкратце понимали ситуацию”, – пояснило воно.

Дужі, вгодовані, озброєні до зубів, років 30 десь худобі. Стоять в парі канап і бурят. Вибачайте, але ми не бачили невпевнених, юних, розгублених і голодних. Мабуть, у нас були елітні загони

Запитують, чому ми йдемо, та кажуть, що про зелений коридор вони не в курсі. Але якщо повернемось – пустять.

Якимось дивом виканючила назад свої цінності, і нас відпустили. Дійшли до мерії повз нерухому колону автівок. Зустріли і тих, хто виїхав з ЖК уранці. З’ясувалося, що автобуси в наш бік не пропускають. Знайшли сусідів і вирішили йти пішки на Ірпінь. Мали маршрут, яким дві години тому люди все ж вийшли.

Кілька годин ми рухалися вузькими вуличками, щоб не виходити на основні. Ними кожні 15 хвилин патрулювали орківські БТРи. У цей час ховалися попід огорожею та за соснами. Дійшли до кордону з Ірпенем в єдиному місці, де можна б було пройти. Але вийшли місцеві мешканці з попередженням. Кілька хвилин тому в одному напрямку розстріляли автівку, в іншому – піших людей. Видно неозброєним оком. Тобто ми спізнилися. Ці ж місцеві запропонували нам лишатись в їхньому підвалі, бо навколо вже було дуже голосно і гепало.

Спускаємось у чорний підвал. Погано і різко тхне. Нам підсвічують. На цементі кілька матраців і ящик з якимись харчами. Нам приносять і пропонують холодний суп в одній мисці на всіх. І я розумію, що тут не лишусь. Нізащо у світі. Пропоную повертатися. Зі мною ніхто не погоджується. Отже, нас тільки двоє і кіт.

Виходжу нагору. Натрапляю на чоловіка, який хоче їхати до центру Бучі, але йому треба показати дорогу. Я знаю дорогу, я покажу все, що завгодно. Тільки хай візьме дві людини. Бере!

Обвішуємо автівку білими футболками і запісяною вже пелюшкою кота.

У цій гарячці забуваю попередити про самого кота, який теліпається в рюкзаку в мене на животі. Ми їдемо безлюдними вулицями під бахкання, і раптом ця тварючка голосно вола. Злякалися трохи. Перепросили дуже.

Дістались до черги з машин. Постояли. Почекали. І оп – всі розвертаються. В міській адміністрації сказали приходити завтра о 10.00. Сьогодні вже евакуації не буде. Орки блокують шлях.

Виходимо з машини. Прощаємося з водієм. Повертаємося додому. Самі-самісінькі на всю вулицю. Десь напівдороги зустрічаємо двох жінок, які поправляють мені шапку, закутують від снігу і дають шоколадку. І в цей момент людської теплоти я раптом збагнула, що і сніг іде, що страшенно втомилася, що до крові та м’яса стерла ноги.

Вдома чекає вранішній суп-уха і багаття від сусідів. Розпитують, співчувають. Повернулись не всі, але багато. Хтось не ризикнув вертатись додому і лишився ночувати в школі.

Тут таки проводимо роботу над помилками і викладаємо речі, які привернули найбільше уваги орків. Готуємо харчову плівку, щоб примотати до моїх ніг телефони (жінок обшукують не так інтенсивно).

І вкладаємось спати. Ноги і спина болять, це відволікає, але не дуже.
Усвідомлюю, що в мого сина завтра день народження, і я його не вивезла, не врятувала, підвела. Повернулася, а значить зазнала поразки. Знов наразила на небезпеку. Страшнішого я не відчувала!

Чесно йому зізналася, що трішки скисну, а потім повернусь. Що завтра буде нова спроба.

Знову стали в пригоді пігулки з валеріаною. Малий вперше за три місяці (бо дотримувався дієти через стан здоров’я) врубав шоколадку

Ранок і день народження мого сина. Для цього дня я приберегла невеличкий, завчасно замаринований шматочок сьомги. Так, він якимось дивом був у холодильнику. Вже тиждень лежав у солі та цукрі під пресом – банкою варення. Тож роблю канапки. Зазвичай для сина впродовж усіх років в цей ранок має бути ікорка, але вже що є. Ставлю літачок зі свічечкою – також традиція багатьох років. Відкриваю теж приховану завчасно банку з ананасами. Швиденько роблю каву і запалюю свічку.

З днем народження, мій синочок! Ми мусимо сьогодні бути на свободі!

Вдягаємося вже не таким поспіхом, а більш продумано. До ніг примотую телефон, у взуття кладу трохи грошей. Ще трішки в спідню білизну. Сину – лише в рюкзак, на випадок, якщо ми з якихось причин розстанемося. Так само в нього копії моїх документів і його власні.

Його телефон замотую в корм і пелюшки під котом. Цього разу навіть кота встигли вдягти (він у нас голомозий і мерзне).

Змінюємо важкі 1,5 л пляшки на 0, 75 л, щоб легше нести. Ховаємо карту пам’яті вдома.

Виносимо всю їжу в коридор, куди всі можуть зайти, і повідомляємо вчительці та друзям про запаси. Вчителька переймається, що книжку не прочитала і не поверне. То дарма!

Я виходжу у двір шукати компанію. Зголошується хлопець 25 років. І одноголосно якось приходимо до думки, що і йому, і моєму синові слід виглядати молодшими, тож треба поголитися. Розходимось.

І ось я стою й чекаю. З котом у рюкзаку спереду, з іншим рюкзаком позаду. З навішаними білими футболками (ну не було в нас білої тканини!). Вже й син поголений стоїть напоготові. І тут виходить знайомий сусід і пропонує два місця в машині. Для третьої людини місця ніяк немає.

Я вагаюся. Дуже. Він переконує. Переконують і інші чоловіки, що лишаються. Обіцяють, що нашому третьому все передадуть. Почуваюся потворною зрадницею. Але йду в машину.

Ми також кріпимо напис «діти» і вішаємо ганчірки та наші футболки. Їдемо

Напрочуд швидко, пробка рухається. Тривожно. Страшно. Моторошно. Бо навколо стільки всього понівеченого, лежать неживі люди, залишки снарядів, а десь навіть вздовж дороги міни. Блокпости. В нас ціляться. Ми говоримо дітям не дивитися. Нервово гладимо кота. Напоготові паспорти.

Один блокпост, інший, ще один…

Лячно, і не дозволяєш собі зайвий раз дихати. Спинили. Думали, буде огляд. Але ні, їдьте далі. Якийсь нескінченний шлях.

Коли навколо немає русні, роздивляємось на всі боки. Побита дорога, залишки техніки, уламки, покривлені відбійники на дорозі…

Наш блокпост!!!

Показуємо документи, питаємо як далі і продовжуємо не дихати.
Новий наш блокпост.

Видихаємо і вітаємо один одного з новим народженням. Особливо іменинника. Але все одно закляклі.

І вже тільки коли стаємо в чергу дороги на в’їзд до Києва і починають оживати телефони, видихаємо.

В автівці було зовсім обмаль бензину, далеко не заїдеш. Розуміємо, що можемо просто тут заглухнути – потрібне інше рішення. Може в об’їзд? Не на Київ? Треба глянути по картах, де вільні дороги. Поки я відмотую від ноги свій телефон, обговорюємо напрямок на Бердичів.

Вмикаю телефон, і перше повідомлення, яке висвічується, – від друга з Бердичева. Він пише, що якщо я виживу, а я виживу, він буде мене дуже сварити і обіймати, а потім знову сварити за те, що я не виїхала з Бучі раніше.

Натомість я йому відповідаю, чи не проти він мене насварити вже сьогодні.
І отримую відповідь.
І ми їдемо на Бердичів.

Перша заправка – інший світ. Є бензин, заливаємо. Йдемо в туалет. Я вся мокра та «запашна», бо кіт теж нервував і не стримувався

Туалет працює. На заправці роблять каву і бутерброди. Але ми такі чумні, що просто проходимо повз.

Їдемо.

На щастя, потрапляємо в якусь зону, де знову перевіряють документи і дають скибки батону з сосискою. Зголодніло їмо. Просять зняти з машини все біле, бо тут це знак сепаратистів.

І тільки згодом розуміємо, що кава на заправці була б не зайвою. Спиняємось, щоб щось купити і зняти свої білі ганчірки. Перекушуємо. І шаленіємо від того, що тут життя триває. Все відносно добре. Люди ходять вулицями, спокійно навколо. Все ціле і неушкоджене. Все працює.

Дивно і той час страшно, що за кілька кілометрів звідси все інакше…

У Бердичів в’їжджаємо затемна. Там нас чекають з вечерею. В освітленій теплій квартирі. З гарячою їжею. Ми щиро вдячні і мріємо про душ. Нарешті вкладаємось на теплу постіль. В ліжка. Лунають сирени, але ми на них не зважаємо. У нас в Бучі не було сирен.

*******

На ранок намагаємось зрозуміти свої плани. Друг з Бердичева гостинно запрошує лишатися усім скільки знадобиться.

Снідаємо. П’ємо каву. Стан непевний. Мені телефонує подруга, дружина друга, в чиєму будинку ми знаходимось, і буквально вимагає вийти і пройтися вулицею, спуститися до річки, просто зайти в магазин і щось придбати, – відновити відчуття реальності.

Натомість я запитую, де можна синові зробити нові дірки в ремені. Схуд. На цьому і зосереджуюсь.

Нас відправляють в майстерню, де ми знайомимося з приємним старшим чоловіком. Він клацає язиком: як це так, настільки схуднути – 20 см, питає звідки ми. З Бучі.

Я питаю, скільки з нас за дірки. Він просить зачекати і йде у службову кімнату. Повертається. З нас – з’їсти по дві цукерки і берегти себе.

Вперше в мене з’являються сльози.

Повертаємось. Наші друзі вже знайшли куди їхати, питають, чи ми з ними, а я чогось вклякаю і хочу лишитися. Не бігти, не втікати, побути в безпеці.

І ми лишаємось на кілька днів. Повільно собі шукаємо, як доїхати до сестри, яка вже облаштувалась у чужих людей в селі та чекає на нас. «Викриваємо» багато шахраїв, які наживаються на тих, хто евакуюється. Я підписуюсь на безліч груп, де допомагають дістатись інших міст. Мені телефонують якісь водії і пропонують довезти за 6500 грн. Гарно дякую!

Ходимо в магазин, трішки гуляємо вздовж озера. Радіємо з того, що кіт перестав присідати від кожного шуму, але все ж таки тримається своїх і ходить слідом, куди б ми не пішли. Ми нарешті знаходимо йому корм!

Час від часу запитую в групі нашого ЖК, чи вибрався хлопець, який мав іти з нами. Почуття провини їсть зсередини. Але жодної звістки. І знайомі до нього не можуть додзвонитися. Нехай би в нього просто забрали сімку і він просто не знає, як з новим номером додатись до нашої групи…

Чоловік сестри через кілька днів також виїхав і вивіз рідних. Хвіртки і вхідні двері – всі залишали відчиненими: якщо вдиратимуться, може, не знищать дім. Собак лишив. Відніс сусідці усі можливі харчі, то ж вона годуватиме… Якщо зможе. Усвідомлення цього просто роздирає зсередини.

Отримую багато підтримки від людей. Телефонують, пропонують допомогу. Розпитують, як там було і… не вірять у те, що таке може відбуватися насправді. Відчуваю себе, ніби розповідаю страшні казки. Люди просто відмовляються подібне усвідомлювати. І ті, що поїхали раніше також.

Запитують, чи не взяла я з собою телефони, які мені лишили свого часу сусіди. А як мені їм пояснити, що то було б вкрай небезпечно? Або власники квартири з газом. Чи взяла я ключі або комусь передала? Треба дещо з квартири… А я не знаю, як пояснити, що навіть аби я свої ключі комусь довірила, то я б не змогла додзвонитися людям, які там лишилися у надскладних умовах, і щось у них просити.

Від них є поодинокі звістки. Дім поки що стоїть, є що їсти, воду також знаходять, але не кожного дня рускі дозволяють готувати на вулиці

Якось під ранок у військову частину Бердичева прилітає. Я підхоплююсь, серце калатає, підводжу сина, сідаємо усі разом у передпокої під стіною. Кіт тихо моститься на руках і завмирає. Ще вибухи. Дзеленчить скло, похитується будинок і меблі в ньому. І я знов розумію, що треба їхати. Не можна лишатися.

Того дня ми йдемо на залізничний вокзал. Там тітоньки гримають, аби ходили вздовж стін, бо не дай боже впаде скляна стеля. Розповідають, що можемо доїхати туди, куди нам треба, з трьома пересадками. І потрібний нам потяг сьогодні запізнився на 6 годин.

Паралельно розробляємо план Б і продовжуємо шукати попутників.

На ранок – о щастя! Є поїздка. Поговорила з водієм. Він волонтер. Домовились про ціну. Але до нас йому крюк. І він шукає ще попутників, аби хоча б стало на бензин.
Довга історія, але цей водій врешті-решт віз тільки нас, бо до нього всі інші побоялися сісти в машину. Трішки брудний, неголений, невиспаний.

Свого часу він відвіз свою родину – дружину і двох доньок-близнючок на кордон Румунії і попрощався. Додому їхати ніяк, він з-під Сум. Отже, прибився десь до волонтерів. Отримав вантаж і напрямок – Житомир. Привіз, переночував у школі, куди доправив вантаж. Не знайшов, де поїсти, тож придбав собі газовий пальник, щоб десь зігріти води серед степу. І зібрався назад на кордон за новим вантажем. Тож нам і трапився.

По дорозі підвозив бабусь, дідусів. Знову ж таки, чим далі від понівечених місць, тим більше неполохані люди. Поверталися з дач, про війну – тільки з новин. Нехай би воно звісно так і лишалося!

Довіз нас, попрощалися, поїхав далі. А ми, врешті, обійнялися з сестрою, яка приїхала нас зустрічати, і подалися на село. Тепер тут побудемо деякий час.

*******

Нові збори. Сестра взяла невістку і дітей та подалася у Німеччину. А ми ж опановуємо життя без умов під прихистком дідуся, який взяв над нами шефство і пустив у дім.

Каже, «вділю тобі трохи городу, сади картоплю. Потім буде що вкопать».

А я розумію, що вкопать, то літо. А якщо викопувать, навіть осінь. І відмовляюся це усвідомлювати. Страшенно хочу додому, вже! І до розпачу роздирають мене повідомлення про те, що після звільнення міста ще буде довгий-довгий час розмінування. І довго-довго туди буде не можна.

А там собаки. Яких поки що годує сусідка, але вкрай рідко з нею є зв’язок. І дім сьогодні не там, де серце і думки, а там, де ти сьогодні спатимеш…