Картина “Українка”, Ілля Ріпин, 1875 рік

У кого з вас, паняночки, є подруги-знайомі-колеги-родички Триндичихи? Ти їй слово, а вона тобі двадцять. Ти тільки хочеш сказати, а вона перебиває і торочить безупинно щось своє. Ти вже й не хочеш нічого казати, а вона «триндить і триндить». Ну от як її «закрити»? Так щоб ввічливо… Ванесса ван Едвардс радить наступне:

1. Обмежте Триндичиху в часі чи суті розмови, якщо вже знаєте її хронокрадську балаканину

Скажіть: «Маю рівно півхвилини: викликають на нараду / розряджається телефон / спізнююсь на літак». Навіть коли наради нема і телефон на зарядці. Така хитрість, так би мовити, лаконізує «співрозмовницю». А якщо ні – переходьте до наступного прийому.

2. Відкрийте рот, наче збираєтеся щось сказати, і витяніть руку трошки вперед, наче при звертанні

Це підсвідомо зверне увагу Триндичихи і змусить зупинитися хоч на секунду. Не зовсім безнадійні. можуть навіть вас спитати, чи щось сталося. Це ваш шанс швидко сказати про термінову справу і втекти.

3. Торкніться до руки чи плеча Триндичихи і подивіться в очі

Такий тактильний і зоровий контакт має вивести її з «гіпнозу» власного монологу. Можете навіть злегка поплескати «співрозмовницю» по плечу – гарантовано отямиться і зупиниться.

І тоді впевнено, як маг-чародій, кажіть: «Мені приємно було поспілкуватися, але мушу бігти». І безслідно щезаєте. Хоч би помогло 🙂