«Виховання без батька – ще один виклик для українок під час війни»

За різними даними, в Україні станом на 2024 рік налічувалося 3,7 мільйона школярів. У понад мільйона з них тато служить в армії. Принаймні такий висновок можна зробити, враховуючи загальну кількість Сил оборони з урахуванням інших військових формувань, озвучену Президентом  України у січні 2025 року. У чималої кількості українських дітей батько вже загинув на війні. Ще майже 400 тисяч дітей після початку повномасштабного вторгнення живуть за кордоном і, здебільшого, також без постійної присутності батька…

На фоні загальних проблем у нашій країні нам ніколи особливо замислюватися над цими показниками, але вони демонструють ще одну велику й гостру проблему – виховання без батька. І це виклик не лише для українських жінок, а для українського суспільства в цілому.

Як зазначає джоркерка театру пригноблених, магістерка психології, практикуюча психологиня, членкиня Національної асоціації  гештальт-терапевтів України Наталія Запішна, повномасштабне вторгнення підсвітило ряд важливих аспектів у сприйнятті й реальній ролі батька. З одного боку зросло соціальне значення українських чоловіків і батьків, які служать: тато – це захисник, оборонець, герой. А з іншого боку через залученість чоловіків у захист держави й виїзд дітей за кордон зменшилася роль батька у вихованні.

Звернути увагу на цю гостру соціальну проблему Наталю змусила майстерня  з форум-театру для підлітків 12-18 років, яку вона вона проводила з колежанками в селі Суботці Кіровоградської області. Провідна тема, яку порушили самі учасники/ці майстерні, – раннє дорослішання дітей: чому вони змушені ставати дорослими надто рано, що на це впливає та як ми, як суспільство, можемо реагувати на такі виклики. 

Під час публічного показу та обговорення форум-вистави один з глядачів у залі зауважив: у виставі ми бачимо важку долю жінки, але батько ніде не згадується. Хто він? Де він? Чому не бере участі у вихованні? Як це так сталося?..

Ця репліка, каже пані Наталія, змусила її замислитися: такий перекос має наслідки для цілого суспільства. І це не про те, щоб применшувати значення материнства, а навпаки, про те, що  батьківство має бути видимим, усвідомленим та відповідальним. 

Той самий глядач поділився особистою історією: він рано втратив батька, і вирішальну роль у його житті відіграв учитель-чоловік. Цей приклад демонструє, наскільки дітям під час формування та становлення  потрібні чоловічі постаті. «Мене це вразило ще й тому, що сьогодні в Україні багато дітей втрачають батьків через війну. Так, суспільство вшановує героїв, але хто замінить дітям батьківську опору? Наші жінки знову вимушені виховувати дітей самостійно», – каже психологиня і додає: «Це породжує питання, на яке ми не маємо готової відповіді: як суспільство може підтримати дітей, що залишилися без батьківської фігури? Що  ми можемо зробити  і чи це наша відповідальність?  Як ми можемо на це впливати?»

Якщо ми хочемо, щоб наші діти росли в безпечному та здоровому середовищі, нам потрібен новий суспільний договір про батьківство, материнство та спільну відповідальність за наступне покоління, вважає Наталія Запішна. Також, зазначає вона, важливо розуміти, а що самі чоловіки відчувають у таких ситуаціях? Чи замислюються вони над тим, як їхня відсутність чи присутність впливає на дітей? Чи для них це важливо, чи вони теж шукають своє місце й роль у цьому процесі?

«Ми часто говоримо «батько мусить» або «батько не бере участі», але рідко запитуємо – чому так, що вони думають, чого бояться, що заважає чи, навпаки, надихає бути поруч. Можливо, час не лише говорити про чоловіків та їхню роль, а й з чоловіками? Дати їм можливість бути видимими, висловлювати свої сумніви, труднощі, надії. Почути, що для них батьківство – це не просто «допомога», а глибокий досвід, який вони теж проживають по-своєму, або навпаки», – ділиться Наталія Запішна. Вона упевнена, що така розмова важлива не лише для дорослих, а й для дітей: «Бо коли діти бачать, що чоловіки не мовчать, що вони теж можуть бути вразливими, відповідальними й присутніми, це створює нову модель стосунків, руйнує стереотипи й відкриває простір для спільної турботи».

«Щоб чоловіки самі розказали: що для них означає батьківство, як вони переживають свою роль, що їм допомагає чи заважає бути поруч. Бо без цієї розмови ми ризикуємо створити лише половину картини, а друга половина залишиться не почутою», – додає психологиня. На її переконання, без такої залученості ризикує усе українське суспільство – виростити покоління дітей, які не відчуватимуть справжньої підтримки, турботи й прикладу батька…

Яна Салахова, голова ГО “Театр Змін”, за підтримки якої відбувалася майстерня в Суботцях, впевнена що такий діалог можна і треба проводити за допомогою форум-театру, партисипативної театральної методики, яка через ігри та вправи дає простір для рефлексій про те, що мовчать або воліють не помічати в суспільстві. “Форум-театр підсвітив цю проблему, він же має допомогти знайти рішення”, – зазначає Яна.

Театр пригноблених – це форма театру в громаді, де глядачі стають активними учасниками/цями, допомагаючи розкривати й вирішувати соціальні проблеми через спільну імпровізацію і діалог. Мета – пробудити свідомість, дати голос пригнобленим і шукати шляхи змін у суспільстві.

Джокер/ка – це людина, що пройшла спеціальне навчання та:

• стежить, щоб вистава була безпечною для всіх.
• допомагає глядач_кам ставати активними учасниками/цями, запрошуючи їх втручатися у виставу, пропонувати свої рішення і змінювати перебіг подій на сцені.
• пояснює правила гри, підтримує діалог між актор_ками і глядач_ками.
• турбується про те, щоб думки і почуття кожної людини були почуті та враховані.