«Один з найбільших балетних міфів — це те, що в Україні немає свого балету»: Вікторія Зварич, перша балетна блогерка в Україні

Вікторія Зварич — не просто балерина, а справжня амбасадорка українського балету. Одинадцять років вона була солісткою Львівського національного академічного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької – як ніхто знає сцену зсередини. Водночас Вікторія ламає нав’язані суспільством стереотипи про балерин і балет: успішно поєднує професійне життя не лише зі шлюбом та материнством, а ще й з блогерством. Її сторінки у соцмережах збирають понад півмільйона вподобань! 

Закохалася в балет Вікторія не одразу: спершу шість років займалася художньою гімнастикою, але, врешті-решт, знайшла своє покликання в балеті. Зараз, маючи 17 років досвіду на сцені, вона продовжує працювати, але вже у новому статусі.

Про цей шлях сучасної українки у класичному мистецтві, про міфи, плани,  блогерство та багато іншого ми розпитали Вікторію Зварич особисто…

ЗВИВИСТИЙ ШЛЯХ
В УКРАЇНСЬКИЙ БАЛЕТ

Вікторіє, то чому ви вирішили змінити гімнастику на балет?

Я народилася в селі поблизу Львова, і коли ми з батьками переїхали в місто, мені було шість. Моя мама дуже хотіла, щоб я «вибилась» в люди. І єдиний варіант на її думку — це гімнастика. Гімнастикою займалася понад шість років. Згодом зрозуміла, що мені дуже складно морально та фізично, не бачила в цьому занятті перспективи. Тоді почала шукати щось інше…

На той час моя молодша сестра вже займалась в балетній школі. Якось і я пішла на балет і заснула там. Для мене це було жахливо нудно, не моє. Але якось по телевізору побачила варіацію Кітрі з балету «Дон Кіхот». І зрозуміла, що балет може виглядати цікаво. Пам’ятаю, що єдине питання, яке в мене залишилось після першого перегляду балету, це те, як дівчата по сторонах стоять годину і не рухаються (кордебалет). Для мене це була загадка, яку я вже розгадала, коли почала виступати сама.

Тому в балет я одразу взагалі не закохалась, я прийшла туди як у спорт і ставила собі якісь цілі. Думала, що прийду вся із себе гімнастка, як встану — всі впадуть. А педагог відразу сказала: «Ти що? Все не так!» 

Коли вперше зрозуміли, що хочете поєднати своє життя з балетом? Чи був переломний момент для вас?

Коли я прийшла у балетну школу, то займалась в одного педагога, а потім в іншого. І все ще не бачила, що це можливо майбутня професія. Мені подобалось фізично займатися. І в 11-му класі я вибрала вступати на театральний. Але до мене підійшла педагог із балетної школи і сказала, що в мене гарні дані, і я маю спробувати кудись вступити з хореографією. І так я вступила в мінськ, білорусь. Саме там вже професійно навчалася власне як артистка балету. 

Відразу мене не брали, тому що я не мала нормальної бази. Я не пройшла повну школу, не мала основ. І було складно влитись в колектив.

По-перше, всі були російськомовні, а я приїхали з України. Не розмовляла російською. Пам’ятаю, як відповідала на уроках і дівчата наді мною насміхались, тому що я не могла нормально висловити думку російською. І ще було складно їх наздоганяти, тому що мене взяли одразу на третій курс. 

Але згодом втягнулась. Найкращими були моменти, коли ми ходили в театр і почувалися артистами, хоча ще навчалися. Це повністю занурювало в роботу. 

Тоді я побачила, що це професія. Це вже не просто змагання як в гімнастиці. Побачила, як працюють артисти, і тоді зрозуміла, що це те, чим я хочу займатися в житті. 

ВІКТОРІЯ ЗВАРИЧ:
ВІД БІЛОСНІЖКИ ДО ЖИЗЕЛІ

Які настанови педагогів запам’яталися вам найбільше? 

Моя педагогиня завжди казала: «Не соромся на сцені. Будь набагато яскравішою, ніж в житті». Поки я не буду впевнена і яскрава, це не зчитають глядачі. Адже я прийшла в театр дуже сором’язливою дівчинкою, яка перед усіма вибачалася вже за те, що зайшла в зал. Це, до речі, зчитувалось старшими колегами. Вони могли цим користуватися, подавляти. 

Якою була ваша перша роль в театрі?

У львівському театрі працювати не планувала, це сталося випадково. 

Кожен, хто закінчив професійний заклад, приходять в театр. Але в театрі треба пройти в кордебалет, і тоді поступово рости.

Тому в театрі перша провідна партія в мене була Білосніжка. Ще поза театром я працювала з педагогом додатково, і на базі кафедри, де я навчалась, щоб здобути вищу освіту, був гастрольна трупа. Там я готувала провідні партії, а в театрі ще була у складі кордебалету. Улюблена тоді – Жизель, надихав саме процес роботи. Я мала розуміти, про що думає Жизель, чим вона живе, ким міг бути її тато. 

А що важливіше для балерини — технічна майстерність чи емоційне вираження через танець?

Два роки тому я без сумніву відповіла би, що важливіше —  це театральна гра. Мене колись запитували: «А чому балерини всі посміхаються?» І мені стало дуже прикро від того, що люди часом не усвідомлюють, що це –  вистава, і в ній є акторська гра. Але зараз можу сказати, що без техніки не буде професійного акторства.

І якщо ми порівнюємо двох балерин, обидві технічно сильні, і одна з емоційним наповненням, а інша без, то звичайно, виграє та, що з емоційним вираженням. Тобто спершу треба мати якісну техніку, щоб на сцені ти не думала, чи вийде скрутити ті піруети.

Вікторіє, а чи є у вас особливі ритуали перед виходом на сцену?

Коли налаштовуюсь на виставу мені потрібен спокій. Я знаю, що дівчата переборюють страх тим, що багато спілкуються та жартують. Мені більше подобається впродовж дня акумулювати цю енергію, щоби потім вже на сцені прожити. 

Бувало таке, що перед виставою, я в гримерці жартую. І потім на сцені немає внутрішнього ресурсу.

СОЛДАТИ СЦЕНИ
І ЛІДЕРИ БАЛЕТУ 

Страх перед сценою у перших виставах – був?

Це завжди страх до останнього. Кожного разу є приємне очікування. Коли впевнена, що все добре відпрацьовано — очікую, щоб це показати глядачам. 

Перед публікою ще донедавна говорити. Бо з шести років нам постійно говорили: «закрий рот і працюй!» У балеті доволі тоталітарне середовище. Тут звикли підкорятися і виконувати накази. Це не дає можливості вільно почуватись. Ми ніде не розмовляємо і не кажемо, що нам щось не подобається. Тобто така військова структура, ти виконуєш накази. Все. Тому вийти за межі цього складно.

Класну статтю читала про те, що артисти балету — це не лідери, а солдати. І хотілось би це змінити. Тому що солдатам, які виконують наказ, важко творити і створювати щось нове. А нам потрібно розвивати український балет, і для цього нам потрібні талановиті діти, які не будуть боятись спробувати. 

Часто в соцмережах натрапляю на відео, як після танцю у балерини ноги в мозолях та ранах. Чи дійсно танцювати на пуантах — це дуже боляче? Та чи є способи зменшити біль?

Так, через деякий час з’являється звичка до цієї болі. Раніше у наших педагогів були такі гіпсові колодки. І щоб зменшити тертя хтось пакетиками, а хтось тканиною обмотував стопи. Але зараз є багато альтернатив. Можна себе забезпечити силіконовими накладками чи гідрогелевими пластирами Skin-On-Skin — як друга шкіра.

Та і самі пуанти ширші значно, ніж були раніше. У них стопа почувається краще. 

А чи можна стати балериною у зрілому віці? 

Якщо ми говоримо про професійний театр, то швидше ні. Тому що вік за 30 років — це вже ближче до пенсії белерин. Але зараз мені дуже подобається демократизація. Люди мають змогу пробувати багато фітнес-напрямків побудованих на балеті. І є школи балету для дорослих, вони дуже класно розвиваються в Україні. Можна почати займатися балетом і в 30+, навіть виступати на сцені, просто не в складі професійної трупи, а в аматорському театрі.

Як виглядає ваш типовий день як балерини?

Три місяці тому звільнилась з театру. Але те, що я звільнилась не означає, що пішла з балету. 

У театрі відпустка раз в рік. Тому репертуар і розклад побудований таким чином, щоб танцівник весь час був у формі. Три-чотири вистави на тиждень та один день вихідний — понеділок.

Кожного дня в артистів балету є урок класичного танцю. Там ми підтримуємо себе в формі. Далі — це репетиції. Якщо немає достатньої кількості репетицій, то самому треба працювати.

Зараз я підтримую себе у формі проєктами. Розробляю додаткові тренінги для артистів балету, тому що програма, за якою я працювала і за якою навчаються діти, не покриває всіх потреб сучасного танцівника. 

Балет ж не так стрімко розвивається через відсутність наукового підходу. В нас не працюють з анатомією, з біомеханікою, все на інтуїції. І, власне, я зараз розробляю ці тренінги, всі їх тестую на собі. І тим самим підтримую себе в формі, бо планую ще танцювати.

МІФИ ПРО БАЛЕРИН
І УКРАЇНСЬКИЙ БАЛЕТ

Яка атмосфера між балеринами в театрі — більш дружня чи змагальний дух?

Це теж один із стереотипів про «скло в пуантах» та «підрізані» пачки. Насправді партій сольних мало, балерин багато. І, звичайно, що є якісь змагання. У мене був різний досвід, як позитивний, так і негативний. Коли прийшла в театр, у нас ще працювало старше покоління.

І проблема в тому, що люди, які раніше працювали в театрі, жили цією справою. Вони зосереджені лише на театрі. І коли когось нового вводили в партію, для старших балерин світ руйнувався.

У мене був випадок, коли я повернулася з декрету, то одна балерина влаштовувала мені «сцену». Мовляв, як ти посміла вийти і погано станцювати. Але з іншого боку є і молоде покоління, яке розуміє, що не все тримається навколо театру. І люди намагаються розвиватись не лише в балеті, живуть чимось іншим. Вже ніхто не буде волосся рвати за партію.

Які найбільші міфи про балет ви хотіли б розвінчати? Що найменше люди знають про закулісся балетної сцени?

Нічого не знають. Я за що не берусь — всюди міф, стереотип. Найбільший міф це тема грошей, як балерини працюють з партнерами та як танцюють під час менструації.

І один з найбільших міфів — це те, що в Україні немає свого балету. Я росла на тому, що у Львів балет привезли після «сорокових» з росії. 

Ще один стереотип – балерини нічого не їдять. Це правда?

Стосовно цього у наших навчальних закладах є дуже велика проблема — відсутність системи харчування. Тобто є вимога — немає інструменту. Коли я навчалась у нас була формула ідеальної ваги. Наприклад, балерина зростом 170 см: 170 – 122 = 48 кг.  Але в той же час нас годували у їдальні дерунами з м’ясом, пиріжками і хлібом. І за таких умов не можливо мати здорову харчову поведінку. І щоб на зважуванні відповідати критеріям, дівчата вживали послаблюючі препарати.

Я не розумію, як можна вимагати від дітей знижувати вагу чи нічого не їсти, а потім змушувати їх займатися. Сила ж має звідкись йти. 

Зараз Європа та Америка почали це все усвідомлювати й інакше ставитися до тіла танцівника. Бо тіло танцівника — це інструмент. І головне, щоб він якісно функціонував. Якщо в нас досі є певні межі та критерії, то за кордоном все зводиться до здоров’я. Важливо, який вигляд має танцівник і чи якісно виконує свою роботу.

Ви згадали про стереотип, що нас «навчили» танцювати росіяни. А яка ваша реакція щодо того, що з початку повномасштабного вторгнення в Швеції виступали кілька російських балетних труп під українським прапором?

Насправді, мені байдуже, що відбувається в росіян. Проблема в наших артистах, які дозволяють собі возити цей репертуар. Тим самим вони розмилюють кордони. Громадяни України, які живуть зараз за кордоном, хочуть підтримати наших і ходять на ці вистави.

Тобто я вважаю, що мають відповідати артисти, які продовжують возити Чайковського та розмивати кордони між нашими культурами. Ми — це зовсім інша культура, і ми маємо розвиватись самостійно.

І я не розумію, як ще на четвертому році повномасштабної війни це пояснювати людям. І як керівники хореографічних закладів продовжують вивчати ці постановки та возити за кордон як «наше». Це важливе питання і відповідальність за нього має бути.

Мистецтво в Україні почало дуже стрімко розвиватись і нам не можна відставати. Мені здається, це дуже класна тенденція. І ще дуже хочеться, щоб театри не боялись глядачів, які знімають на телефон. Тому що це робить класну рекламу та приводить молодих глядачів у театр. 

Раджу ходити на українські вистави, щоб підтримати наших. У Львівській опері «Тіні забутих предків», як на мене, дуже вдала постановка. Прем’єра «Соляріс», балет «Леся» від Артема Шошина, балет «Даремна обережність». У Київській опері на Подолі відбулася прем’єра балету «Сойчине крило» тощо.

ТЕАТР, МАТЕРИНСТВО
І БЛОГ ПРО БАЛЕТ 

Чи складно підтримувати баланс між особистим життям і професією балерини? Як ставиться ваш чоловік до вашої роботи?

Вся сім’я і чоловік мають бути готові, бо це зовсім інший розклад. Це робота у всі свята, майже без відпусток. Чоловік поважає мій вибір і підтримує. Так, треба йти часом на якісь компроміси. З дитиною залучаємо няню, батьків.

А балансувати між роботою і сім’єю важко. Наприклад, коли в театрі були постановчі періоди, часом, я взагалі дитини не бачила. Вранці вона в садку, ввечері приходиш, вона вже спить. Вихідні мене немає вдома, бо саме вистави. Треба підлаштуватись, бо ставити на перше місце театр і свою кар’єру — не ок. 

Ви свій блог почали вести не так давно — на другий день повномасштабного вторгнення. Як виникла ідея ділитися своїми думками і досвідом у такій відкритій формі?

Насправді це була моя друга спроба. Вперше я намагалася вести блог, коли була вагітна. Але в мене тоді щось не вийшло. Під час повномасштабного вторгнення почала розвивати блог на емоціях, коли чоловік пішов добровольцем. Я залишилась з дитиною та не розуміла, що маю робити. Я спершу хотіла зробити концерт, щоб зібрати кошти на армію. Але це потребує дуже серйозного підходу, працюю над цим.

Я, здається, перший балетний блогер в Україні. І я одразу не розуміла, що аудиторії цікаво. 

Про що зараз ваш блог про балет?

Зараз у моєму блозі три напрямки. Перший — це розповсюдження інформації про український балет. Другий — це додаткові тренування з науковим підходом. І третій — це демократизація балету за рахунок того, що люди, які мріяли колись спробувати себе у балеті, мають змогу прийти до нас на тренажі онлайн і пробувати танцювальні варіації. Були випадки, коли я висловлювалася в блозі на важливі театральні теми, і колеги боялись навіть поставити вподобайку мені на допис.

А були випадки, коли я робила відеоопитування у артистів опери. І хтось з артистів сказав, що йому якась вистава не сподобалась. Виклала це відео. Потім після репетиції беру телефон і бачу 30 пропущених. Я передзвонюю і там: «Видаліть, будь ласка. Боюсь втратити роботу через відео». Так не має бути, театр в таких умовах не може розвиватись.

А є інша сторона — мої колеги, які насправді часто мене підтримували, знімали. Були педагоги навіть, які мені говорили: «О-о-о, дивись, в нас зараз тут таке відбувається, ходи й зніми».

Загалом я планую й надалі розвінчувати міфи та стереотипи про балерин. І сподіваюсь на демократизацію балету в Україні. 

Якщо ви хочете поділитися своєю історією, порадами чи успіхами, пишіть на редакційну адресу ukrainkycomua@ukr.net. Також читайте нас в інстаграмі і телеграмі.