«Стріляти з “Джавеліна” я можу не гірше за чоловіків»

Олена Тотель — операторка дронів у бригаді “Хартія” Національної гвардії України. Про свій шлях у війську, стереотипи та зміни, які вже відбуваються у Силах оборони вона розповіла Суспільному, а ми ділимося.

Понад сім років Олена працювала у медіа. Після початку повномасштабного вторгнення поїхала за кордон до батьків. Та згодом вирішила повернутись в Україну. Волонтерила, працювала у благодійному фонді, а потім вирішила готуватись до армії. Почала заняття у спортклубі. Згодом вирішила мобілізуватись.

«Я почала шукати бригаду, але щойно чули, що в мене немає бойового досвіду чи медичної освіти, — просто кидали слухавку. Але восени мені потрапила на очі реклама “Хартії” Національної гвардії України, і я заповнила анкету. Мені передзвонили та запитали, де б я хотіла проходити службу», — розповідає Олена Тотель.

Почала з роботи у пресслужбі, її попросили допомогти з налагодженням процесів як фахівчиню з багаторічним досвідом у медіа. Після роботи у пресслужбі Олена пройшла базову підготовку і перевелася до бойової роти протитанкової ракетної оборони. Її командиром був Сергій Либенський на позивний “Глиба”, який загинув у липні цього року.

“Спочатку моє переведення блокував сержант, бо жінка на бойовій посаді у бойовій бригаді руйнувала стереотипи. Але саме “Глиба” наполіг, щоб мене взяли. Завдяки йому я прослужила у цій роті шість місяців”, — розповідає Олена.

Згодом її командир наполіг, щоб вона стала операторкою FPV-дронів. “Коли я уявляла собі службу, то готувалась до холоду, голоду, сидіння в багнюці 24/7. Але все виявилось не так страшно. Іноді під час бойових чергувань я почуваюсь у більшій безпеці, ніж удома під час повітряної тривоги”, — каже військова.

Навіть із позитивними змінами в армії проблеми для жінок залишаються, зазначає вона: «Мені казали, щоб я не підіймала ракети, бо вони важкі. Але я кожного разу доводила, що це під силу. Носити боєприпаси, стріляти з “Джавеліна” і виконувати різні задачі я можу не гірше за чоловіків».

Є й питання забезпечення. Коли вона мобілізувалася, жіночої форми не було: “У мене був убакс, у якому були задовгі рукави, як у П’єро. Потім з’явилася білизна, але розміри часто не підходили. Побратими казали: бери, що дають. Але я відмовилась, бо якщо мовчати, то нічого не зміниться.

Олена розповідає, що війна змінює гендерні ролі: “Я не дозволяю тримати мене за квіточку, яка є прикрасою колективу. Я солдат, як усі. Але жінки позитивно впливають на комунікацію. Якщо у взводі є жінка, то чоловіки стають більш толерантними у спілкуванні навіть один до одного”.

Водночас служба вчить приймати ієрархію і миритися з браком емпатії. “Мені довелося пояснювати побратимам, що таке місячні та цикл загалом. А щоб сприймали на рівних, довелося навчитись бути різкою та грубою”, — зізнається Олена.

Попри труднощі, за словами Олени, армія вже більш пристосована до служби жінок. З’явилися жіночі штани та бронежилети, командири частіше підтримують рівність. Але випадки сексизму й досі трапляються: “Не всі жінки наважуються говорити про це вголос. І те, що вони мовчать, не означає, що цього вже немає”.

Своє майбутнє, каже, з армією не пов’язує. “Після війни розвивати кар’єру в армії не планую, бо це не моє. Але знаю жінок, які цього хочуть, і вони готові до різних викликів”, — додає вона.