спецпроєкт

Ч А С
Ж І Н О К

історії українок,
які започаткували і втілюють
важливі у війні
справи та ініціативи

Текст: Вікторія Шапаренко

КСЕНІЯ САМОЙЛИЧ І МАРИНА ПАЛЬЧЕНКО ТА ЇХНІЙ ПРОЄКТ ПОШИТТЯ ОДЯГУ ДЛЯ ПОРАНЕНИХ

проєкт: “Швейна рота”,
розробка та пошиття спеціального адаптивного одягу для поранених

Дівчата – з Дніпра, і до війни кожна займалася своєю справою. Ксенія працювала інженером-геологом у компанії, яка спеціалізувалася на будівництві й реконструкції доріг, шкіл, садочків, торгових центрів (зокрема, і в областях, які були захоплені у перші дні війни – й було дуже шкода, що все, у що вкладено стільки любові й праці, в момент зруйновано). Марина працювала фінансовим директором. Об’єднувало їх спільне хобі – пошиття одягу для себе

«24 лютого ще затемна мені зателефонувала невістка й сказала, що почалася війна – і я зрозуміла, чому мені не спиться… Потім кілька днів ми запасалися водою, продуктами, бо до війни не готувалися, сподівалися, її не буде. А на четвертий день у наш чат курсів з пошиття одягу написала Марина з пропозицією організувати цех з пошиття балаклав і термобілизни для хлопців з фронту. І ми одразу взялися до справи – знайшли в інтернеті й роздрукували викрійки, почали шити», – розповідає Ксенія.

«Ми з чоловіком (він хірург) усім запаслися заздалегідь, бо відчували, що буде війна. Чоловік мене хотів відправити на Захід, та я відмовилась, сказала: «Як би що, патрони подавати тобі не буду, але бинти – готова». Тож я залишилась, але скролити цілими днями  новини було нестерпно, хотілося щось робити, – продовжує Марина. – Ще з 2014-го я шила спіднє для бійців на фронт, бо мала велике бажання допомагати. Тоді теж було дуже погано з постачанням, хлопцям банально не було що одягти. Пізніше ця проблема вирішилась, але з початком повномасштабної війни виникла знов: всі підприємства зупинилися, всі магазини, цехи закрилися. Я розуміла: поки держава розвернеться, поки все трохи відновиться, буде важко. І подумала: якщо ми зможемо закрити потреби хоча б сотні бійців у тих же балаклавах, ми це зробимо. Тоді я й написала в загальний чат швейних курсів: дівчата, долучайтеся!».

Дівчата, як виникла ідея створення проєкту, зрозуміло. А як почали реалізацію, хто придумав назву? Де брали тканину, фурнітуру, обладнання тощо?

Марина: Назву придумала я. У 2014-му я шила в складі швейного батальйону. А тут подумала: ну, ми до батальйону не дотягуємо, але на швейну роту потягнемо цілком!

Одразу після того, як дівчата зголосилися долучитися, я гасала містом й збирала швейні машинки – ми привезли свої, а ще жінки, що виїхали з початком війни, повіддавали нам свої. Так у нас зібралася певна кількість обладнання – 15 машинок. Ми розмістили їх в офісі, який нам віддав місцевий ІТ-бізнесмен, оскільки його бізнес тимчасово не працював. Так ми засіли серед комп’ютерних столів і почали шити. З того, що було: тканину теж збирали в усіх, хто її мав.

Ксенія: Основним було наше бажання допомогти, і Марина знала, що у волонтерського центру в Дніпрі є запит на балаклави, хоча б 500 штук в день (для ТРО і підрозділів, які базувались в нашому місті). У перший день, коли ми зібралися, нас спитали: до 12.00 у вас буде 20 балаклав? Ми відповіли «так», хоча це було непросто: поки розберешся з чужою машинкою, поки виріжеш тканину із доволі товстого матеріалу… Але ми впоралися, а до вечора пошили навіть 100 штук. Наш рекорд – 495 балаклав за день. Десь за тиждень отримали запит на термобілизну, її теж потрібно було багато.

Хто складав вашу команду, чи велика вона була від початку?  

К: Спочатку було так: ми працювали в Дніпрі, й до нас долучалися тільки ті майстрині, які працювали на правому березі, бо через мости важко було переїжджати. Ми не розвозили крій, шили тільки в цеху. Загалом зібралося приблизно 30 майстринь, різних професій (інженер-геолог, директор туристичного центру, вчителька, учениця 11 класу, маркетолог, інженер, фінансист, перекладач), які до війни шили лише для себе. Декілька разів приходила майстриня з професійного цеху, там вона перейшла на пошиття бронежилетів.

Хтось приходив на дві години, хтось – на пів дня, хтось на постійно. Так тривало протягом березня-квітня. Потім людей стало менше, а в травні всі вийшли на основні роботи, залишилися тільки ми удвох з Мариною.

Сіли й подумали, що будемо далі робити, адже запити надходили безперервно, хоча й на інші речі – футболки, труси, панами. Тобто швеї потрібні й надалі, але чи знайдемо, чи хтось захоче працювати. Бо усе робилося безоплатно, виключно на волонтерських засадах.

Я написала у чат майстриням нашої спільноти, а також у загальний чат українських кравчинь, що у березні з’явився в телеграмі: «Може, хтось хоче долучитися до нас? У нас є тканина, адже багато хто з Дніпра приніс свої запаси, і ми могли б її покроїти й віддати в роботу. Хтось може допомогти з пошиттям бронетрусів (сімейних), на які є запит?». Тоді зголосилися вісім майстринь, з яких четверо стали координаторками наших підрозділів. Вони з Вознесенська, Києва, Рівного, Петропавлівки, Гайсина. Ми для них розкроїли тканину і відправили. З цього все починалося.

У нашій команді переважно жінки, хоча є й чоловіки (двоє). В цілому приблизно до 500 людей. А також у нас працюють і дівчата, які в’яжуть та плетуть – шкарпетки (адаптивні на ґудзиках). Для таких у нас є чат «Містер Шкарпета», де наша майстриня з Тернополя Ірина Синишин викладає дуже докладні майстер-класи з в’язання шкарпеток – дівчата можуть взяти спиці і з нуля, без досвіду, сплести їх. Це теж можна вважати нашим підрозділом, у ньому вже 600 підписників. І багато хто з них зв’язав шкарпетки – хтось одні, а хтось 260.

Якою наразі є «Швейна рота»? Де вже є цехи?

К: Наші майстрині не збираються в цехи. Це може бути кабінет в школі, як в Бобринці, Полтаві, Новомосковську або Бородянці, невеличка власна майстерня або коворкінг, як у Львові або Норвегії, кухня власної квартири або дитяча, як у Києві й Харкові, бомбосховище в підвалі будинку, як в Рівному, курси шиття для дітей і підлітків, як у Житомирі, або ж професійний швейний цех, як в Баришівці або Летичеві.

Щодо Дніпра, то той цех, що був від початку, діє увесь цей час, не зупиняючись ні на день. Ми тут працюємо удвох з Мариною. Є багато дівчат з Дніпра, які беруть крій додому, оскільки школи й садочки у нас працюють дистанційно, нема з ким залишити дітей. Також багато хто вийшов на роботу й має час на шиття тільки увечері або на вихідних.

Що входить у коло саме ваших обов’язків?  

К: Ми готуємо нашим майстриням набори для пошиття, що включають все необхідне. Також закупаємо оптом тканину й фурнітуру, бо так значно дешевше. У нас є багато майстринь, які ВПО – з Херсона, Бердянська, Нікополя, Лисичанська, Енергодара. Вони не могли вивезти свої запаси матеріалів, необхідних для роботи, або наразі проживають у селах, де просто немає магазинів тканини. Тож ми надаємо їм увесь готовий комплект. У нас є телеграм-канал, де завантажені усі майстер-класи з пошиття, вони їх переглядають, шиють і відправляють усе напряму до волонтерів з госпіталю.

Зі збільшенням асортименту виробів, які ми шили, виникла необхідність розділити речі для передової і для госпіталів. Тож разом з майстринями ми придумали, що для передової шитимемо «бронеодяг», а для госпіталів «кіберодяг». Звідси й назви на етикетках: «Бронетруси», «Бронекофта»,  «Кібершорти», «Кіберкофта», «Кіберштани» і т.д.

М: Ми з Ксенією і шиємо, і координуємо всю цю діяльність – найперше. На нас уся логістика. Ксенія відслідковує, кому, що і як краще надіслати, також веде соцмережі: фб, інстаграм, телеграм-канали. Наша задача – щоб якнайбільше людей дізналося про нашу ініціативу й необхідність кіберодягу. Так ми зможемо допомогти якомога більшій кількості наших воїнів. Усіх нас об’єднує ця мета. Тому всі наші викрійки й майстер-класи є у відкритому доступі, і кожна дівчина може купити тканину й пошити, наприклад, 5 штанів.

К: До нас багато хто хоче долучитися, і дуже добре, коли є команда. Адже великі запити ми закриваємо саме командою – як, наприклад, нещодавній запит на 800 трусів. Хтось зміг пошити 100, хтось 200, а хтось одні. Це все одно важливо. І ці 800 трусів ми зібрали за два дні. Це було загалом 15 посилок з різних куточків України.

На які кошти живе “Швейна рота”? За що купуєте тканину і все необхідне? Чи підтримує вас держава?

М: Держава нас поки що ніяк не підтримує. Ми купуємо все за донати, які збираємо самі від звичайних українців. Ще влаштовуємо благодійні лотереї, на які наші майстрині передають свої вироби – іграшки, одяг. Якось на одній з лотерей навіть розігрували трикутничок томатної пасти «Чумак» (в часи, коли її не було в жодному з магазинів). Щосезону влаштовується «Добролотерея». Її організатор – Ірина Богданова  з Харкова (тимчасово разом з родиною проживає в Мукачеві), активно розвиває україномовний простір кравчинь, мотивуючи робити більше майстер-класів і розкриваючи нові таланти.

К: Також у нас є ініціатива спільно з нашими партнерами, SB Ukraine. Це професійний швейний цех у Баришівці під Києвом, який до війни шив дитячий одяг. Вони приєдналися до нас із самого початку, на етапі зародження спільного пошиву. Керівник цеху Вадим Міненко знайшов нас через соціальні мережі і запропонував шити з тієї тканини, що вони мали (це був трикотаж), і вони за пару днів відшили 144 трусів на кнопках. Водночас таку ж кількість пошили й ми усі разом з нашими майстринями з усієї України. Потім вони знайшли у себе в запасах тканину на футболки, пошили 260 виробів і передавали волонтерам у госпіталі Дніпра, Запоріжжя, Полтави, Миколаєва. Ми й зараз співпрацюємо, це наші постійні партнери. Ми купуємо для них тканину, фурнітуру, а вони шиють в своєму цеху, оплачуючи  з власних коштів  роботу своїх майстринь.

Що саме шиє «Швейна рота»?

К: Спершу ми шили одяг для військових, а з червня перейшли на одяг для поранених. До нас спочатку звернулися з госпіталю з Харкова – спитали, чи можемо ми пошити звичайні шорти й футболки. Ми пошили, але виявилось, що таке дешевше купувати у секонд-хенді. Тоді нас спитали, чи можемо ми шити одяг на кнопках і липучках. Звісно, могли.

Потім пошили труси на кнопках і липучках. Тоді наша майстриня Аліва Сбоєва з Дніпра запропонувала розробити електронну викрійку кібершорт, щоб дівчата могли нею користуватися й шити дистанційно. Вона знайшла українську конструкторку одягу, пані Оксану @prostolecala, й вона нам оцифрувала наші викрійки. Також Аліва зняла детальний майстер-клас з пошиття шорт на липучках і кнопках. Завдяки цьому ми додатково розширили нашу справу – майстрині могли розрукувати будь-де цю викрійку й за детальними майстер-класами (які на цей час підготували наші майстрині для всіх виробів) шити самостійно вдома. Саме завдяки цьому до нас долучились майстрині з усієї України, а також з Німеччини, Словаччини, Великобританії, Норвегії і Канади.

Як з’являються ідеї нових речей? Маєте якісь інновації чи ноу-хау?

М: Ідеї нових виробів з’являються, виходячи зі зручності поранених. Ми шукаємо форму одягу, яку найлегше було б одягнути. Ще у 2014-му я відвідувала в лікарні поранених, чимало з них – з апаратами Єлізарова, з яких стирчали шпиці, і вони нічого не могли вдягати, лежали голі. Я робила так: брала їхні штани, розрізала й дотачувала щось. Це й ставало основою. Іноді ідеї підкидають у госпіталях: «Нам приносили якось труси на кнопках, можна такі?». Звісно, можна!

Скільки й чого шиє «Швейна рота» зараз?

К: Загальну кількість важко відстежити. Ми можемо підрахувати по Дніпру, але є Київ, який шиє тисячами одиниць. З червня по січень пошили понад 20 тисяч виробів. Це труси на зав’язках, труси на липучках, труси на кнопках, труси звичайні, труси жіночі (звичайні і на зав’язках), футболки на липучках, шорти на липучках, штани на липучках, кофта з довгим рукавом на липучках, подушка-кісточка, подушка-валик, торбинка для особистих речей. Плюс – шкарпетки на липучках, шкарпетки на ґудзиках.

М: Є різні варіації, бо є різні травми й різні побажання. Наш адаптивний одяг постійно змінюється в залежності від запитів.

Кому ви відправляєте готову продукцію? У вас є конкретні запити від волонтерів, військових, госпіталів?

К: Так. Коли до нас вперше звернулися з госпіталю в Харкові, ми подумали, що, напевно, цього потребують й інші міста, і спитали у спільному чаті: «Може, у когось є знайомі медсестри, лікарі, які точно знають, що в госпіталі є поранені, яким потрібен такий одяг?». Так ми знайшли госпіталі в Полтаві, Києві, Миколаєві і почали надсилати їм. Зараз маємо понад 40 таких підшефних госпіталів. Багато – в прифронтовій зоні. Адже увесь одяг з пораненого зрізають, і щоб траспортувати його в госпіталь, потрібен одяг. Звичайний для цього не годиться. Так само у самих госпіталях, в тилу. Часто бійцям ставлять апарати Єлізарова – ми стільки таких конструкцій бачили! І всі різні: шпиці різної довжини, трикутники, кола… На все це можна одягти тільки спеціальний адаптований одяг.

М: Багато госпіталів є у нас в Дніпрі – тут поранених стабілізують і відправляють потім далі в тил. І тому, звісно, ми допомагаємо й тут. Волонтери вже самі нас знайходять. Наш одяг дійсно дуже важливий, бо буває так: хлопці вже хочуть і можуть ходити, але не ходять, бо не мають одягу. Потім дружини поранених дякують: «За два місяці я вперше змогла його на вулицю вивести, а так все, біднесенький, лежав, не могли навіть труси вдягти».

Це дуже крута ініціатива. Хто допомагає з поширенням інформації про ваш цех?

К: Ми постійно закликаємо наших майстринь поширювати інформацію про цех у соцмережах. Також розробили гугл-форму, і бійці або їхні дружини, рідні можуть її заповнити й зазначити, що потрібно і якого розміру, а також який підрозділ, адреса. Тоді ми відправляємо одразу до них, а не через волонтерів.

М: Про нас писали ЗМІ, ми даємо інтерв’ю, були на телебаченні, місцевому й на 1+1, але не можемо сказати, що маємо постійних інформаційних партнерів. Хоча дуже хотілося б, щоб про такий важливий проєкт дізналося якнайбільше людей. І не лише про проєкт, а й про сам одяг – що такий є, що можна його замовити, щоб хлопцям було комфортніше одужувати.

Що найприємніше у вашій роботі?  

М: Найприємніше для мене – бачити вдячні очі людини на ліжку. Або чути ось такі відгуки: «Дівчатка зі «Швейної роти», дякую, що моя дупка в теплі». Це дуже круто, коли саме бійці, користувачі нашого одягу, так реагують. Такий зворотний зв’язок дуже надихає, і ти розумієш, що робиш справу, яка правильна, потрібна. У нас одна дівчинка, Саша Голенко, сказала фразу, яка мені дуже запам’яталася: «Коли мене два моїх сини спитають: «Мам, а чим ти займалася у війну?», я відкрию їм сторінку «Швейної роти» й покажу». І я теж це зможу – відкрити й показати, що я зробила для нашої перемоги.

А що найскладніше?

К: А найскладніше – тягати ці коробки, посилки. Ми в житті ще стільки не тягали. Зараз знаходимось на 4-му поверсі без ліфта, з високими сходами. Буває, 20 разів туди-сюди ходимо. Найбільше в день колись було 23 посилки – це 15-кілограмові коробки. І от ми постійно ці коробки відносимо, а вони не закінчуються. Спина й коліна болять. Але й спортзалу точно не треба.   

Як плануєте розвиватися далі? Можливо, не тільки на період війни?

К: Так, звісно. У нас зібралася така класна команда, яку жоден ейчар ніколи не підбере. Нещодавно ми зустрічалися в Києві з місцевим підрозділом, вперше за увесь період, ми нікого особисто не знали. Але реально було відчуття, що всі ці люди – твої рідні. Всі були на одній хвилі! Тож, думаю, ми продовжимо щось шити разом. Можливо, це буде одяг для реабілітації, не пов’язаний з пораненнями. Адже навіть людина з травмою коліна, у гіпсі, не може знайти, що одягти, й часто не виходить з дому. Наш одяг може допомогти і в таких випадках.

М: Ми наголошуємо: все, що ми передаємо, безкоштовне. Зараз ми не продаємо наш одяг. Можливо, будемо це робити після війни, працюємо в цьому напрямку. Але зараз все – виключно безкоштовно. Всі донати ми акумулюємо в тканину й послуги пошти. Це чисте волонтерство.

Ми допомагаємо не лише бійцям, а й цивільним, наприклад, постраждалим від обстрілів. У нас були й такі: поранений чоловік з Херсона й дівчинка із Запоріжжя, віком 14 років, і наша майстриня Ольга Липак відшила для неї маленькі кіберштани. Також була 12-річна дівчинка з Дніпра, батьки якої загинули під час обстрілу міста, для неї та її брата ми зробили подушки-кісточки, на яких намалювали яскравий малюнок, щоб трохи розрадити.

Що першим ділом зробите після перемоги?

К: Я піду вночі гуляти вулицями міста. Мені взагалі зараз не вистачає прогулянок, й дуже шкода, що вночі не можна. А дуже хочеться.

М: Ми з чоловіком планували їхати на море в грудні, але відклали цю подорож, бо вже тоді ситуація була непевна. Чоловік сказав: «Як тільки ми зможемо, повеземо свої дупки на море».

Підтримати «Швейну роту» в їхній важливій справі можна добровільним внеском:

• через банку Монобанк – перейдіть за посиланням;
• зарахуванням на картку: 5375 4112 0381 7304;
• через PayPal: marishka.polo@gmail.com.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Ірина Клейменова – психологиня, яка пішла у ЗСУ на передову
• Фото війни: українські жінки у 16 проникливих кадрах
• 15 днів під обстрілами Бучі: розповідь Наталії Ємеліної, яка пережила окупацію