Любко Дереш: «Ми живемо у період, коли всі часи зустрілися тут і зараз»

Не всі українці й українки можуть наразі звернутися до психолога, хоча, певно, це не завадить. Але почитати гарну книгу може кожен. Й отримати той самий терапевтичний ефект. Такою книгою, зокрема, є роман «Погляд Медузи» Любка Дереша, одного з яскравих представників сучасної української літератури. Його презентація відбулася у форматі терапевтичних читань – зустрічей з письменниками, публіцистами, митцями, які вже не вперше ініціює Інеса Кравченко, засновниця проєкту «Людина Диво Світ».

«Погляд Медузи» – роман про травму, блекаут і війну. Він торкається глибинних струн нашого досвіду й водночас сповнений магічного реалізму. Автор майстерно переплітає реальність, сон і галюцинацію, перетворюючи книгу на дзеркало для кожного з нас.

Книга народжувалася восени 2022 року на тлі блекаутів та відключень світла, коли наші міста занурювались у темряву. Саме ця фізична темрява стала для Любка Дереша метафорою внутрішнього пошуку – як орієнтуватися, коли звичні орієнтири зникають: «Коли зникає світло, коли ти не бачиш куди йти, доводиться орієнтуватися по зірках».

Роман побудований як багатоголосся, де історія ведеться від імені щонайменше шести персонажів, і кожен повʼязаний із якимось сузірʼям. Центральною в сюжеті стає група шкільних друзів, з яких лише один іде воювати, а інші з різних причин залишаються. Коли товариша поранено, і він повертається зміненим, кожен з героїв мусить знайти свій шлях у власній «темряві», віднайти свої внутрішні орієнтири.

Читайте також: Євгенія Кузнєцова про свою «Драбину», магічний реалізм, доньку-Черчилля та «хароших рускіх»

«Міф, що дав назву цій книзі, – це історія про внутрішнє завмирання, коли людина, доторкнувшись до чогось дійсно лякаючого, відчуває, як її внутрішній світ сковується», – говорить автор.

До речі, є різні трактування цього міфу – від класичного сюжету про перемогу над страхом до сучасних феміністичних інтерпретацій, де Медуза постає як невинна жертва. Ця багатозначність дозволяє знаходити власні шляхи осмислення травми і самим йти через терні до зірок, адже символіка «зірок» і «сузірʼїв» як орієнтирів у темряві є центральною для роману. А процес трансформації травматичного досвіду подібний до перетворення персонажів античного міфу на зірки – від індивідуального болю до універсальних символів, що стають маяками для усіх.

Зараз такий час, коли треба шукати нові точки опори. В тому числі й у літературі, яка може стати інструментом у подоланні колективної травми. Недарма Любко Дереш порівняв книги з дзеркальним щитом Персея, який дозволяє безпечно дивитися на травматичний досвід через рефлексію: «Нам потрібні щити дзеркальні – твори мистецтва, літератури, пісні, фільми, вистави, жарти, меми – все це елементи, які допомагають нам рефлексувати самих себе, рефлексувати свою травму». Головне, не боятися рухатися до своїх внутрішніх страхів: в результаті зустрічі з ними відбувається перетворення болю на символи й цінності, які додають сили жити далі й боротися за те, у що ми віримо.

Читайте також: «Грішниця я». Ліна Костенко та її особисте життя

В романі присутнє багатоголосся шести персонажів. Наскільки складно було писати від імені різних героїв, що мають різні реакції на травматичний досвід війни?

Працюючи з текстом, я звертався до власного досвіду, також мене надихнув мій товариш, з яким ми знаємося ще з ліцейських часів. Він пішов добровольцем на фронт влітку 2022 року і був поранений. Наразі він відновився і продовжує виконувати свої обовʼязки, але я співпереживав разом з ним. Через те, що це близька мені людина, ми могли відверто говорити про це, я міг його розпитувати, і це дозволило працювати трішки ширше – не лише автобіографічно описувати, а й уявляти собі, як би воно могло бути, спираючись на певний живий досвід. Так само, спираючись на образи людей інших з мого життя, я спробував побачити, як ці люди можуть себе вести в таких ситуаціях. Частково це теж мої близькі друзі, але частково й інші люди, які типологічно підходять до ситуації. Такі, наприклад, як один з героїв роману, Яблонський, який дуже консервативний, традиційний, відчуває глибоку привʼязаність до своєї родини, дружини, батьків, і це накладає певні обмеження. Хтось може впізнати тут себе або своїх знайомих. Чи в образі іншої героїні, дружини Юзика Лесі, яка переїхала з Краматорська до Львова і стикається не лише з теплим прийомом, а й з відчуженістю, відчуттям того, що вона не може довіряти привітним усмішкам галичан.

Тому все це було, звичайно, складно, але близькість друзів, які можуть бути прототипами, прообразами, можуть поділитися якимись досвідами, спрощувала завдання.

Ви говорили про народження нового українського національного наративу. Які його ключові особливості вже можна виділити? 

Це дуже складне запитання. Я думаю, що це міф про Медузу як історія про героя, котрий має побороти чудовисько. Зараз він дуже актуальний. І це не про задобрення чудовиська, не про діалог із чудовиськом, не про капітуляцію перед чудовиськом, не про сумні пісні про свободу, яка недосяжна, бо ми підкорилися чудовиську. Це саме боротьба з чудовиськом. І це одна з принципових ознак.

Другий момент – те, що ця боротьба має будуватися на певних чеснотах. Кожен сам вибудовує свої орієнтири, але ті люди, які борються й підтримують боротьбу за незалежність України, обовʼязково мають якісь чесноти. Для когось це найперше національно-патріотичні чесноти, для когось – релігійні переконання, християнські, мусульманські чи інші. Адже Україну зараз захищають люди різних релігій і конфесій. Хтось вірить в демократію, справедливість і так далі. Ті, хто воюють на фронті й ті, хто в тилу, шукають для себе путівну зірку, яка допомагає їм не губитися в хаосі подій повсякдення. Це наша друга навігація, наша орієнтація по зірках.

І назву третю складову. Не знаю, наскільки довго вона буде актуальною для нас, та це певна космічність часу чи одночасність, коли є відчуття, що всі часи, коли Україна жила й боролася за свою незалежність, не відходять в минуле, а присутні тут і тепер одномоментно, як часом це зображають на муралах або малюнках в інтернеті, коли стоять теперішні українські воїни, за ними – воїни УПА, за ними – січові стрільці, козаки і далі, далі… Тобто ця тяглість, але не горизонтальна, а вертикальна, коли всі часи зустрілися тут і зараз.

Читайте також: Сергій Жадан про любов, життя, час та війну: 14 улюблених цитат

Як ви працюєте з трансформацією травматичного досвіду у творчості? Чи має це терапевтичний ефект для вас самого?

У кожного письменника писання завжди веде до певного, більш чи менш глибокого переосмислення досвіду. Для мене особисто робота над цим текстом була дуже важливою, вона дозволила проговорити складні для себе речі. Терапія ж не завжди полягає в тому, що ти виносиш на поверхню якісь конструктивні рішення, в першу чергу, вона у тому, що ти бачиш певні суперечності, які існують в тобі або суспільстві. Можливо, вони нездоланні, можливо, суспільство й має жити з такими вічними суперечностями. Коли це бачиш, розумієш, відкриваєш для себе, це приносить певне полегшення і прийняття.

Які ваші враження від формату терапевтичних читань?

Мені було важливо розповісти структуру міфу про погляд Медузи й показати, як він функціонує, коли герой міфу – це частина нас, і агресор в даному випадку не десь там за межами, він може бути у нас самих. Це та частина нас, яку ми витісняємо, бо в нас же самих знаходиться і сама жертва. Ці речі мені було важливо проговорити, і якщо це призвело до певного терапевтичного ефекту, то, мабуть, тому, що структура міфу передбачає катарсис. Тобто певне звільнення від страху, жаху, провини, гніву, пристрастей, як і передбачає антична трагедія.