розмовляла
Вікторія Шапаренко

Їй усього 26, вона молода й тендітна. А насправді дуже доросла, міцна й мудра. Це видається неймовірним, та з огляду на той величезний досвід, який вона наразі має, якраз навпаки. Все закономірно.

Катерина – продюсерка кіно і театру, а також дружина ветерана Миколи Граднова-Савицького, бійця 12-ої БрСпП «Азов» НГУ, що за фахом теж є театральним діячем. «Ми познайомилися в університеті, коли я прийшла в гуртожиток святкувати свій день народження, – згадує Катерина. – Вважаю, усім студентам мистецького фаху треба час від часу заходити в гуртожиток – це сприяє нетворкінгу. А в моєму випадку посприяло чомусь більшому. Режисер, з яким я тоді працювала, жив з Миколою в одній кімнаті, власне, так ми і зустрілися. І з першого дня разом. Що нас тоді привернуло одне до одного? Якось зразу відчули споріднену душу, як би банально це не звучало. Виявили, що маємо спільні цінності. Це був 2018 рік, мені тільки виповнилося 19, Миколі було 23. Зараз у нас вже сьома річниця стосунків».

Одружилися вони вже під час повномасштабного вторгнення. Мобілізувавшись навесні 2022-го, Микола одразу запропонував: «Давай розпишемося». Катерина згодилась не зразу: її лякали всі ці одруження з військовими, на які тоді був бум, вона хотіла, щоб це було не те рішення, на яке тиснуть обставини. Хоча й знала, що хоче бути з цією людиною. «Це зараз я розумію, що це було дуже неправильно, і коли зараз знайомі мобілізуються, я їх сама питаю: коли будете розписуватися? – говорить вона. – Микола зрозумів це раніше, і у червні сказав це знову: «Дуже тебе прошу, давай розпишемося. Я знаю, що ти хочеш красивого весілля, ми його обовʼязково зробимо після перемоги, а зараз просто розпишемося».

Тож у липні 2022-го ми розписалися й обвінчалися. Це була моя умова. Ми не святкували, взагалі на весіллі були тільки ми й свідки. Це був наш день, наше свято

Відтоді багато чого сталося: поранення Миколи, ампутація ніг, тривала реабілітація, яка триває й досі. А також багато роботи, адже й Катерина, й Микола за можливістю продовжують професійну діяльність, реалізують різні важливі проєкти. І мають багато планів на майбутнє. Про все це ми згадали з Катериною у довгій, цікавій і дуже щирій розмові.  

Катерино, як змінило ваше життя повномасштабне вторгнення? Що ви робили, відчували тоді, на початку?

Зранку 24 лютого я не чула вибухів, хоча жили ми на лівому березі, абсолютно все проспала, бо до того був дуже насичений день. Мене розбудив Микола зі словами: «Так, ти встаєш, йдеш у душ, а потім до батьків». Я не розуміла, що відбувається, чому за мене зараз вирішують щось. Микола каже: «Ну, почалося». За 5-10 хвилин переглянула новини. Паніки якось не було, я зібралася й пішла, Микола спробував поїхати на роботу, ясно, що повернувся. Два дні ми були вдома, намагалися зрозуміти, що можемо, де будемо корисні. Потім на два тижні разом з батьками виїхали в область. Там жили ще з двома родинами, друзями батьків. Чоловіча частина будинку самоорганізувалася в таку ТРО – чергували й навчали людей тримати зброю у місцевій школі. Я трішки допомагала, координувала, давала контакти, кому куди їхати. Але для мене це були складні тижні, здоровʼя сказало «до побачення». Насправді треба було якесь заспокійливе, та його не було, тож мені допомогли в місцевій амбулаторії.

Я думала, що відтепер я без роботи, і спокійно приймала цей факт. Готувалася до того, щоб йти в волонтери або в ТРО на кухню, як знайомі дівчата. Хоча до війни була задіяна в професії дуже активно – я була продюсеркою в Театрі на Лівому березі, ми вели велику кількість проєктів, перемовин. Також з режисером Юрієм Катинським ми виграли пітчинг Держкіно й готувалися до зйомок короткометражного фільму «Куди летить камінець?» (зараз цей проєкт поставили на паузу, він потрапив під секвестр бюджету). Паралельно у мене ще була комерція, ми знімали кліпи та реклами. Тобто було багато планів, активностей. З театром був стрімкий вихід на міжнародний ринок, ми це активно просували. І саме це посприяло тому, що я залишилася в професії і знайшла, як через свою діяльність можу бути корисна країні.

В якийсь момент мене набрав Стас Жирков, керівник театру, сказав, що нас чекають за кордоном: є проєкти, треба їхати й робити. Я не хотіла їхати. Взагалі не хотіла їхати з України, хотіла бути зі своєю країною в цей момент. Тож взяла собі час на подумати. Стас мене все смикав. Нарешті випала нагода поговорити про це з Миколою, коли ми залишилися самі. І от я дивлюся на Миколу, кажу про те, що є така ініціатива, Стас пропонує їхати працювати за кордоном. І набираю повітря, щоб сказати, що я взагалі нікуди не хочу їхати. А поки це роблю, Микола каже: «Клас, я мобілізуюся тоді, а ти їдь».

Власне, так і сталося. Він мене запевнив, що мої вміння й навички зараз будуть набагато корисніші там. Це був березень 2022-го

Всі контакти, які ми як театр напрацювали раніше, тоді дуже знадобилися. В Німеччині нас дуже підтримали й сказали, що готові давати сцену, ресурси, тож давайте щось робити. Першочерговою для нас була задача вести культурну дипломатію у всіх можливих проявах. Як професійний колектив ми ґрунтовно формували мистецьку й інформаційну повістку в звʼязку з тим, що відбувається в Україні.

Також для нас було важливо, щоб нас чи наших колег не ставили на одну сцену з російськими митцями. Щоб повістка, яка формувалася за кордоном, була коректною. Я памʼятаю, як це було складно: ходиш по театрах, домовляєшся до якихось спільних проєктів, а потім тобі кажуть, що у нас тут і росіяни зараз працюють, вони також жертви і так далі. Вони розуміли, що для нас це тригерна тема, але…

І от тоді якраз деокупували Київську область, Бучу, стався оцей виплеск новин про кількість жертв і взагалі. Досі того жаху, що відбувався з цивільними в Україні, за кордоном все ще не розуміли. А ми самі вже осягали це, бо чули і про так звані «зелені коридори» з Маріуполя і багато про що. Тому мене Буча не підкосила, просто стала візуалізацією того, що я вже знала. Тоді я зібрала колег і сказала: «Ми зараз повторно робимо все, що робили, – домовляємося, говоримо». І це насправді був дуже класний пуш, бо ми, по-перше, вибили велику кількість майданчиків для себе, по-друге, вибили звідти росіян. Тобто скасували якісь їхні виступи, концерти, підморозили проєкти. Ми навіть змінили риторику: «Ми не просимо вас взагалі прибрати їх зі свого життя (бо там буває партнерство по 20 і більше років), ми все розуміємо, але не зараз, бо це не просто військова операція, це справжній геноцид – подивіться на Бучу».

Власне, таким чином ми запустилися, було багато показів «Поганих доріг» та інших вистав, гастролей країнами й містами Європи. Наші режисери Стас Жирков, Тамара Трунова робили окремі постановки з колегами.

Тож перші півроку війни я працювала і паралельно волонтерила, збирала гроші. Все це віддавала чоловікові на амуніцію, а також знайомим волонтерам з тих, хто залишився в країні й знав, куди треба

• 

• 

А Микола мобілізувався добровольцем? Ви його підтримали в цьому рішенні?

Микола з Миколаєва, його батьки залишалися там, і він дуже болісно переживав це. По-перше, це його рідне місто, де він народився, виріс. По-друге, було питання, що от ми, діячі мистецтва, пропагуємо якісь цінності, і зараз, як 100 років тому, приходять і починають це знищувати. І як ти себе можеш називатися митцем, якщо в момент, коли це потрібно фізично відстоювати, просто складаєш руки? Тож Микола як чоловік прийняв рішення, що зараз він потрібен у ЗСУ. Він буде робити, що потрібно, хоч і не має навичок. І буде всьому навчатися, аби бути корисним. Звісно, я це підтримала.

Микола вважав, що буде корисним у Миколаєві, оскільки дуже добре знав місто. Він вирішив поїхати тоді туди, але його послали в двох військоматах – без пояснення причин. Він повернувся у Київ, пішов у київський військомат в Дніпровському районі. Його вже майже готові були брати, але в той день відкрилося метро, і йому кажуть: «Так, ти прописаний в Шевченківському районі, їдь туди». Це було дуже смішно, що три військомати, грубо кажучи, його відправили. І тільки на четвертий раз він мобілізувався. Спершу в частину Нацгвардії, яка брала участь у звільненні Чернігова й області, а потім стала тиловою – її розкидали на охорону обʼєктів. Якийсь час він був там, та потім зрозумів, що все-таки хоче бути в бойовій частині. І з літа 2022 року переводився, пробував піти в ЗСУ, але з Нацгвардії перевестися туди дуже складно.

І от наприкінці весни 2023-го черговий набір робив «Азов». Микола заповнив анкету, пройшов співбесіду і поїхав. І з серпня вже був у «Азові». Якраз тоді повернули командирів з Туреччини, і їхнього командира бригади полковника Дениса «Редіса» Прокопенко теж. Це був дуже гарний момент – до Миколи повернувся той запал і натхнення, з якими він прийшов у військо.

Як ви почувалися в цей час? Як підтримували його, коли він був на фронті?

Насправді ми супер-класні партнери з ним і в роботі, і в житті. І тут нам дуже допомогло те, що ми вдвох вирішуємо питання. Якщо хтось із нас просідає, інший підтримує. На цьому ми будуємо загалом стосунки. У кризові моменти, такі, як початок повномасштабного вторгнення, мобілізація, поранення, ми дуже круто працюємо разом. І жартуємо, що, певно, коли все буде спокійно, ми розлучимося, бо нам не буде чого вирішувати. Ми дуже дієві самі по собі. Дуже довіряємо одне одному як партнери. Для мене завжди важлива думка Миколи, і йому важлива моя думка.

Власне, довіра полягає в тому, що ми даємо фідбек одне одному без включення власних інтересів. Тобто, коли я щось йому раджу, то не думаю, що це вплине на мене, можливо, десь в негативному ключі, як це часто буває у стосунках. Якщо я розумію, що є якісь ризики для мене, і він так само, ми це озвучуємо: «Коли ти зробиш отак, це буде отак, і мені буде отут трохи неприємно». Але ми щиро про це кажемо і не використовуємо як маніпуляцію. Даємо обʼєктивну оцінку того, що ми бачимо.

І от на цьому і тут все будувалося. Ми дуже одне одного підтримували. Я пишалася його вибором, а він моїм. Мені було важливо від нього чути, що те, що я роблю за кордоном, має сенс. А він знаходиться тут, і це так само обʼєктивно має сенс. Взагалі все, що роблять військові, має сенс. Це підґрунтя, натхнення, база. Звісно, коли він почав їздити на бойові завдання, перебуваючи в «Азові», я прекрасно розуміла, що це за бригада і які є ризики. Але такий його вибір. Останні півроку мене трохи корюжило, я прямо по собі бачила. Ми все одно, напевно, десь це відчуваємо…

Взагалі я вважаю, що ми супер-гідно як зустріли повномасштабне вторгнення, так і пройшли ці три роки і прийняли факт поранення

Це було за півроку після того, як він прийшов в «Азов». Він працював у роті пілотів БПЛА, і на одному з бойових виїздів стався приліт по їхній позиції. Їх привалило, він опинився під плитою, його чотири години звідти витягали. Плита притиснула ноги, а це ж як турнікет. Тому вже було без варіантів, що він втратить ноги. Але у нього не постраждав хребет, таз, тільки ноги.

Коли Микола отримав це важке поранення, що ви відчували, що робили? Хто вас підтримував найбільше? Як самі себе підтримували? Ваші поради можуть бути дуже корисними тим, хто опинився у схожій ситуації, а таких людей зараз багато.

Важко тут щось радити. Думаю, найперше треба усвідомлювати, що таке війна. Це може бути і смерть, і полон, і поранення. Я реалістка, обʼєктивно дивлюся на речі. Тож розуміла, що й з Миколою таке може статися. Коли мені подзвонили, що він поранений, я одразу спитала, як інші хлопці, його побратими. І дізналася, що є загиблі, двоє. На них завали прийшлися сильніше, ніж на мого чоловіка…

В той момент я зрозуміла, що могла отримати абсолютно інший дзвінок, абсолютно інші новини, коли б плита трохи інакше впала. А так у мене є жива людина, яку просто треба поставити на ноги. Тоді я ще не знала всього, мені пізніше повідомили, що там парна ампутація, і висока. Звісно, це лякало. Але я зібрала себе й вирішила, що маю одразу їхати до нього. Мене дуже тривожило, що він зараз сам-один, і я не можу його підтримати. Я просила, щоб йому сказали, що я приїду, що дуже хочу його побачити.

І от перший потяг на Дніпро, і я одразу їду, відмінивши всі справи. Увечері я була вже у нього, він якраз відійшов від наркозу, взяв у медсестри телефон, написав мені дивне повідомлення, що кохання – це я, і я в лікарні в Дніпрі, і, здається, мені потрібні протези. А я з думкою: «Слава Богу, що мені хоч хтось вже до цього сказав, що відбувається» якраз сідала в таксі до лікарні, коли його отримала. І він такий смішний, так зрадів моїй казковій появі за 15 хвилин.

Він не зрозумів, що я вже знала, зрадів, що я швидко приїхала, трішки поплакав, вибачався

А ви? Ви теж плакали?

Я заплакала вперше за кілька днів, через щось побутове. Все це, мабуть, як анестезія спрацювало. Я не плакала саме через поранення, не плакала взагалі. Коли я побачила повідомлення про те, що у Миколи парна ампутація двох ніг, я вголос промовила фразу: «Це не мої ноги. І це не я». Я дуже емпатична людина, але тут не можу емпатувати його біль. Бо який сенс? Я його ніяк не заберу, не применшу. Це його боротьба, і кожному, хто з таким стикається, чиї рідні потрапляють в таку ситуацію, я б порадила подумати, що ви маєте від того, якщо сядете й будете разом плакати? Це просто дизморалить. В першу чергу дизморалить вас особисто, бо не дає можливості рухатися далі. Тільки коли абстрагуєшся, починаєш шукати рішення: чим я можу допомогти? Якщо тим, що просто буду поруч, тримаючи за руку, розповідаючи якісь дивні історії і чорні жарти, я буду це робити. Якщо наступного дня можу зробити трохи більше, водичку подати чи щось ще, ок. Насправді в цьому процесі важливо все.

Позавчора мені написала дівчина, у якої хлопець щойно отримав поранення, і також парна ампутація. Вона питала мене про психологічний стан нас як пари, яка це вже пройшла. Озираючись назад, скажу, що це дійсно складний шлях, дуже на виснаження, його і моє особисто. Але насправді найскладніше було заспокоювати родичів і друзів, які не розуміли, як себе в цьому поводити і писали щось на кшталт: я не вірю, що це сталося. Ну, я ж не жартую.

Найближче ж наше коло дуже підтримало, і я вдячна за підтримку усім. Це було насправді важливо. Родина, наші друзі, мої колеги по театру й кіно максимально включилися. Люди чітко позначили, чим вони можуть бути корисні. Як, наприклад, Олеся Жураківська: «Скажи, чим тобі допомогти? Треба гроші? Треба, щоб тебе повозили? Є театральний водій, авто, я тебе сама можу возити». Також мені дозволили в усіх проявах – в родині, в друзях, в роботі – бути присутньою настільки, наскільки я можу це зробити.

Кожному, хто з таким стикається, чиї рідні потрапляють в таку ситуацію, я б порадила подумати, що ви маєте від того, якщо сядете й будете разом плакати? Це просто дизморалить

Як відбувалася реабілітація? Що є найважливішим у цьому процесі для вас, для нього і для обох? Хто чи що тут є найбільш помічним?

Реабілітація починається з першого дня, ще до протезування. Вона триває увесь час з моменту, як організм починає відновлюватися після поранення. У Миколи все це відбувалося дуже швидко. Єдине, що його турбувало, це болі, дуже сильні. Взагалі, як виявилось, він чутливий до болю. У ці найскладніші моменти я просила людей порадити якісь знеболювальні: може, щось в лікарні не те дають, як це побороти? Памʼятаю, мені всі казали: «Це пройде, повірте, поступово буде краще». Ну як стане краще, коли у мене тут людина вголос стогне від болю? А тепер я ця людина, яка, коли на мене питають, що з цим робити, каже: «Повірте, скоро стане краще, легше».

Реабілітація проходила нормально, бо ми, Микола і я, дуже контактні. І він чітко говорить: «У мене болить отак, після цього знеболювального я відчуваю отаке, а після цього не відчуваю». Тобто є здатність не просто лежати й казати, що у мене все болить, йде якась комунікація з лікарями.

До державного шпиталю, звісно, є питання, але вони більше не до лікарів, які там працюють, а до забезпечення й системи, яка функціонує. Лікарі ж чудові. Жарти анестезіологів з першого відділення реанімації, в якому Микола опинився, – найкраще, що ми чули. Так, тут на одного лікаря, умовно кажучи, 100 пацієнтів, а в приватній клініці – 10. І зрозуміло, де легше. Але все було ок. Був дуже класний фізичний терапевт, який прийшов, бачить, що Микола ще сидіти нормально не може, бо боляче, і каже: «Сідай, лягай, а тепер підіймай ногу. Через біль, повільно, але підіймай». І насправді цій людині треба вклонитися, бо всі наступні його колеги бачили Миколу вже в стані, коли він ганяє на кріслі колісному. А йому довелося його піднімати, змушувати вставати через матюки, через все.

Пізніше Миколу перевели в приватну клініку, де займалися його готували до того, що він буде ставати на протези. Увесь процес координувала Патронатна служба «Янголи» – дівчата там просто феї, богині. Це окрема Патронатна служба, що опікується підрозділами азовського руху, надає медичний супровід, займається реабілітацією й лікуванням, опікується сімʼями безвісті зниклих, полонених і загиблих. Тож у родин військових немає відчуття, що їх забули й кинули.

Ми з першого дня маємо кураторку, що вирішує абсолютно всі питання, які треба. Це не треба недооцінювати, бо військовослужбовці – це така бюрократія

Чи є достатнім те, що пропонується для реабілітації поранених зараз? Що б ви хотіли тут змінити?

В першу чергу, це питання не стільки до системи лікування, як до системи в цілому. На жаль, ми успадкували радянську систему, і зараз, як родина людини з інвалідністю, відчули, що вона гарно функціонує хіба для здорової людини молодого віку. А в інших випадках все складно. Якщо брати безпосередньо систему реабілітації й лікування, то процеси є, фінансування є, але якось воно все через одне місце зроблене. Наприклад, є гроші на протези, але щоб їх отримати, стільки мороки, що простіше самим зібрати, і їх недостатньо для людини з такою ампутацією, як у Миколи. Або є центри протезування, але при них немає центру реабілітації. Центр реабілітації один, а центр протезування інший. Ви приїжджаєте, вам дають протез, ви його, вибачте, в пакеті несете в центр реабілітації, і там займаєтесь. А якщо протез не так сів чи його треба підкрутити, треба ще чекати, поки прийме протезист.

Центрів, у яких реабілітація і протезування разом, дуже мало. Одним із таких є SuperHumans центр, де протезується Микола. Як ми його обрали? Насправді розуміли, що Микола на протези стане де завгодно, просто треба знайти, де йому їх гарно зроблять. Ми приїхали на первинну консультацію в центр «Без обмежень». І тодішній директор центру, який зараз вже працює в SuperHumans, звернув увагу на те, який Микола активний, і каже: «Я прям бачу, як ти будеш бігати на електронних колінах». В «Без обмежень» ставлять тільки механіку, і в будь-якому разі першу після парної ампутації треба ставити механіку. Тож ми вирішили ставити їх тут, а далі переходити на електронні. І нам запропонували за електронними колінами поїхати в SuperHumans, один із класних центрів, що працює саме з такими протезами, або ж одразу туди їхати. Ми й раніше чули про SuperHumans, перший їх центр знаходиться у Винниках на Львівщині, ще будуть відкриватися у Дніпрі і в Одесі. Отже, ми заповнили анкету і приїхали на первинну консультацію. Це було у травні. Тоді ми познайомилися з однією важливою людиною – Денисом Кривенком.

Цей хлопець – один з перших пацієнтів SuperHumans центру, а зараз його працівник. Він ветеран війни, у нього потрійна ампутація: дві ноги й рука. Він викликає щире захоплення з першого погляду, бо він справжній кіборг. Денис дуже класно ходить, він перепробував всі можливі протези, і взагалі він неймовірний. Для нас це стало таким натхненням. І загалом політика SuperHumans співпала з нами ціннісно, а я вже казала, що ми дуже ціннісні люди. Це є і в «Азові», і в Патронатній службі, і в SuperHumans. Тож ми вирішили повністю протезуватися в SuperHumans. З червня 2024-го Микола тут протезується і проходить реабілітацію,

Зараз для нас SuperHumans – це ще одна родина. І команда, й пацієнти. Це люди, разом з якими ми їздимо на акції підтримки військовополонених, люди, яких запрошуємо додому на вечерю

Якщо не секрет, яка вартість протезів Миколи? І як ви на них збирали або хто це фінансував?

SuperHumans – благодійний фонд, що не отримує грошей з держави взагалі, він функціонує на донорстві – донатах, фандрейзингових кампаніях. Механічні протези Микола отримав там. Вартість механічного коліна – 650 тисячі гривень одного. Це враховуючи обслуговування, всі деталі, збірку, гарантії тощо. Щодо електронних протезів Центр нам сказав: «Ми готові вам їх ставити, бо Микола на них точно буде ходити». Це важливо: всі хочуть мати класні протези та чи будуть їх використовувати? До цього треба підійти з холодною головою. Микола напахав на них, показав дуже гарний результат з усіх параметрів, тож йому запропонували дуже круті електронні протези Genium х3 вартістю 3 мільйони гривень одне коліно. Це також з обслуговуванням, гарантіями і так далі. Їх виробляє фірма Ottobock, яка є по всьому світу. І це теж важливо: якщо раптом щось з цими колінами буде не так, будь-де це можна поправити.

Вартість пообіцяла частково закрити Патронатна служба. Частково я звернулася до друзів, колег, і задонатило дуже багато людей, допомогли також українські та міжнародні бізнеси. Так ми зібрали близько 1,5 мільйонів гривень. млн. Патронатна служба теж зібрала 4,5 мільйони. Тобто ми зібрали повну суму, та поки все це відбувалося, SuperHumans знайшов окремого донора, за рахунок якого були поставлені Миколі протези, а гроші, які ми зібрали, передали на протезування та лікування іншим бійцям.

Як давно Микола на електронних протезах? Як він почувається зараз? Бачила у соцемережі фото, де ви з ним на мотоциклі. Він дійсно ганяє на байку? Це здається неймовірним.

Це Денисів байк, кіборга, про якого я розказувала. Ми просто на ньому проїхалися один раз. Він на ручному кермуванні, тож там нічого такого особливого. На тих фото Микола ще на механічних протезах. На електронних він з кінця листопада. Десь з місяць він на них попрацював, аж поки не виникли болі в ногах через ускладнення. Тож у нього нещодавно була планова операція, щоб закрити це питання. Це один із нюансів, з якими стикаються при ампутації.

Тобто зараз Микола не на протезах, але він абсолютно мобільний. Ми живемо в цій квартирі вже давно, і я можу поїхати, а він сам тут живе, готує, миє посуд. Якось я приїхала, а він помив ванну. Вдома він не на протезах, бо ноги мають відпочивати. Є такі маленькі протези, стабіси, в них він робить якусь хатню роботу. Або те ж саме крісло колісне. На ньому Микола їздить і в магазин, бо там такі процеси, які йому поки що складно робити на протезах: повернутися, скласти тощо.

Загалом на кріслі колісному він може все. Якби ще всі місця були доступні для крісла

До речі, про інклюзію. Яких змін вам хотілося б тут – з боку держави, суспільства, окремих людей? Глобально, а не тільки там пандуси поставити. Що тут вважаєте найважливішим?

У нас головна проблема – це барʼєри в головах людей. Якби не це, були б і пандуси нормальні, і всі б нормально ставилися до людей з інвалідністю – з протезами, на кріслах колісних. Ми можемо одне одного не розуміти через певні упередження, відповідно, травмувати, тому це головне питання – думати про те, що біля тебе є людина, що має певний досвід і потреби, і з повагою ставитися до цього.

Ще важливо не героїзувати й не жаліти. Бо це теж дизморалить. Чому ми маємо жаліти? Це люди-герої, вони пройшли поранення, долають дуже цікавий і складний шлях, і пишаються цим шляхом. Чому не треба героїзувати? Не люблю інформаційну повістку в багатьох ЗМІ про те, що людина з ампутацією руки, умовно, створила там виставку. Тобто ми героїзуємо те, що людина без руки таке зробила. Але таким чином десь і вимагаємо від інших людей з інвалідністю жити таке саме насичене життя. Тож людина, безумовно, крута в тому, що вона продовжує робити щось таке, але головний її обовʼязок – просто жити далі.

У вас багато класних фото разом, ви знімалися і у Марти Сирко. Що вас спонукає робити такі фотосесії, гарні й глибокі, раніше й зараз? Бажання закарбувати момент, поділитися власним досвідом, надихнути, щось інше?

Для нас фотосесії – це і певна рефлексія нашого моменту, і рефлексія митця на нас і на нашу історію. Нам цікаво це досліджувати, на це дивитися і демонструвати.

Якщо говорити безпосередньо про Марту і її проєкт зйомок людей з пораненнями, ампутаціями, це дуже круто. Марта – неймовірна, і як мисткиня, і як людина, і для  нас було великою честю долучитися до цього. Своїми роботами вона підкреслює те, що ми бачимо навколо. Суспільство гадає, що ампутація – це щось страшне. Справді, бо навіть я досі звикаю до того, що у Миколи нема ніг. Тобто я знаю, що їх нема, але в якийсь момент я бачу: ага, так їх точно нема. В якийсь момент знову така: ага, а тут шов такий дивний. Це психіка так нас захищає, це про питання безпеки. В якусь мить можна вловити і певну відразу…

Але чим далі, тим більше я починаю розуміти, що відсутність кінцівки не робить людину меншою людиною. І навіть робить більшою. Люди навколо нас настільки красиві, і коли я це бачу, вже не бачу відсутності кінцівок – тільки величезну силу, красу й доброту. І якщо ці обставини подарували цих людей, я вдячна, бо це неймовірний подарунок, що тепер ми знаємо таких, як Денис Кривенко, Руслана Данілкіна, Олексій Притула.

Це люди з великої літери, бо вони хочуть робити цей світ кращим, хоча й не раз зіштовхнулися з його несправедливістю. Марта показує те, що є насправді – їхню силу, красу. І якщо ми можемо поділитися своєю історією, підсвітити це, чому ні

Спитаю трохи про професійне. Свого часу ви закінчили інститут Карпенка-Карого. Оскільки зараз виш в центрі скандалу, повʼязаного з харасментом, яка ваша думка щодо цього? І чи не стикалися ви з подібним?

Позиція та коментарі до цієї ситуація можуть бути тільки в двох площинах. Перша – це підтримка голосу тих дівчат і жінок, що постраждали (і, найжахливіше, страждають зараз) від сексуальних домагань, а друга – вимога дій і відповідних правових наслідків для тих людей, що вчиняли це над ними. А ще відповідні розслідування в інституціях, які замовчували й прикривали це. Мій досвід в Карпенка-Карого був інший, досвід роботи в театрі теж, але на цьому етапі цей мій досвід не має значення, допоки випадки відкритого харасменту продовжують існувати.

Зараз ви продовжуєте працювати в Театрі на Лівому березі? Це була ваша перша робота після вишу?

Ні і ні 🙂 Це не була моя перша робота, бо ще у виші я продюсувала студентські проєкти, далі працювала на рекламний продакшн, після – в кастингу на серіалі. Потім, це був якраз період ковіду, я шукала новий проєкт. І мене запросили в серіальний продакшн, який, як виявилось, працюватиме на два ринки. Зрозуміло, другий ринок чий. Це був дуже складний момент. Для нас з Миколою війна почалася ще у 2014-му, і для нас дуже жорстко стояло і питання такої співпраці, і мовне питання. Але фінанси просіли, і стояв вибір: поступитися принципами або сидіти без роботи. І тут, на щастя, стався Лівий берег. Я взяла час подумати про ту пропозицію, тоді побачила оголошення, що шукають проєктного менеджера в театр, і у мене такий спалах в голові: туди або нікуди, взагалі, як я могла думати погодитися на те? Я прийшла, і зразу з командою у мене стався метч. І почалися найцікавіші 4 роки мого життя.

Та зараз час рухатися далі. Я давно відчула, що вже, певно, не готова працювати на когось. Зі мною завжди було трохи складно в роботі, бо я хотіла приймати більше рішень, мати більше відповідальності, а тут це неможливо, бо право підпису й відповідальність в театрі за його керівниками, хоча вони й давали мені багато простору для проб і помилок. Я ж хотіла все сама-сама. Тож прийняла рішення, що буду йти і працювати на себе.

Але з театром у нас дуже теплі стосунки. Нещодавно я була на премʼєрі вистави «Син» за Флоріаном Зеллером. Це перше представлення цієї пʼєси на сцені, бо саме на замовлення нашого театру текст отримав український переклад Івана Рябчия ще перед повномасштабним вторгненням. Це був довгий і складний шлях. І текст складний, і питання, що там підіймаються, складні. Зараз режисер Євгеній Резніченко, наш друг і одногрупник Миколи, зробив за ним виставу. Я була на премʼєрі, і, оскільки останній рік майже не була присутня в театрі, дивилась її як глядач.

Це був дуже класний досвід – я отримала велике задоволення. Це прекрасні акторські роботи, прекрасна вистава дуже в стилістиці Лівого берега. Щиро запрошуємо!

А які плани надалі? Ви починаєте якусь власну справу?

Наразі я просто тримаюся того, що я продюсерка, у мене є проєкти. Планів багато – і з  колегами по кіновиробництву, і з чоловіком. Але поки що це не оголошую. Також хотілося б, враховуючи поранення Миколи, бути дотичним до того, щоб той досвід, який ми отримали з ним, розвивати й допомагати людям, які тільки починають його отримувати. Ми дуже сподіваємося на співпрацю з SuperHumans, і вони супер-відкриті до нас. Їхня політика – працевлаштування своїх пацієнтів до себе. Це круті кейси, бо хто, як не той, хто це проходив, найкраще розкаже про цей досвід.

І кілька слів про проєкти Миколи. Чим він займається або ви займаєтеся разом?

Основна діяльність Миколи зараз – реабілітація, ставання на ноги. Це складний і довгий процес, взагалі, протезування при парній ампутації – це дуже довго й складно, на кілька років роботи. Він фактично одразу став на протези й дуже гарно їх опановує, але протези – це не встати і пройти туди-сюди раз чи двічі, як ми часто бачимо на відео. Протези – це ходити на них у повсякденному житті. А при парній ампутації статистика така, що більшість людей пересідають назад у крісло колісне. Але і в ньому також немає нічого поганого. Микола в ньому супер-мобільний, та зараз, поки він відновлюється, про серйозну професійну діяльність не йдеться. Скоріше, про якісь репрезентативні речі. Оскільки Микола зараз не у війську, ми все робимо для війська. До нашої історії є суспільний інтерес, і ми постійно збираємо донати на «Азов», щоб його побратими отримували гарне озброєння, техніку, все, що потрібно. Так само збираємо на Патронатну службу «Янголи», яка опікується Миколою, щоб усі військові з пораненнями мали гідну медичну допомогу й реабілітацію, щоб їх шлях не відрізнявся від нашого. Це основне.

Також Микола активно бере участь в усіх інформаційних проявах SuperHumans центру, нещодавно працював на стенді в рамках київського Куражу. Дає багато інтервʼю, розказує про свій досвід, чому долучився саме до «Азову», яка це ефективна і підтримуюча бригада, тож, якщо хтось ще не визначився, це саме те, що треба.

Минулого року ми з Миколою брали участь у презентації документального фільму режисерки Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить» про війну в Україні. Одна зі сцен фільму знімалася в SuperHumans. Творці фільму вирішили зробити свій вихід з премʼєрою на Венеційському кінофестивалі не просто як команда, яка його зняла. Сама ця подія стала мистецькою акцією, бо на премʼєрі були герої, протагоністи фільму – Михайло Пуришев, волонтер з Маріуполя, Ганна Васик, сержантка ЗСУ, а також Микола, який на протезах пройшовся червоним хідником.

Також команда фільму порушила питання військовополонених – на одязі кожного було вишито місце утримання наших військовополонених і цифра, що означала кілометраж від цієї точки до острова Лідо, де проходив кінофестиваль

І про кожне місце ми розповідали. Для нас це було дуже важливо, бо це про вихід «Азову» з Азовсталі у полон, про теракт в Оленівці та вже третій рік полону. А ще ми чекаємо одну людину з полону, і на моїй сукні було вишито місце, де, згідно останньої інформації, його утримують.

Ми також розробляємо кілька проєктів (і мріємо, щоб вони були у співпраці з SuperHumans), де Микола залучений як режисер і мистецький куратор. Також він отримав стипендію реінтеграційної програми «Вільно», що розроблена в підтримку ветеранів і ветеранок, які повертаються в мистецтво та освіту.

Якою є ваша сімʼя зараз, ваше спілкування, стосунки? Що змінилося, а що ні? Що виявилося джерелом сили, базовою опорою?

Таке складне питання… Глобально, я б сказала, що ми не сильно змінилися. У нас стало більше довіри, більше підтримки, напевно, більше розуміння. Воно й раніше було, але зараз ми стаємо все глибші в розумінні одне одного, і, головне, починаємо розуміти себе. І мені, і Миколі дуже цінно зростати разом. Я кайфую як жінка бути поряд з таким чоловіком. І так само йому як чоловіку важливо відкривати якісь нові речі в собі поряд зі мною, бо ми щось підсвічуємо одне одному.

З початку повномасштабного вторгнення ми дуже хочемо дитину. І зараз теж. Але за цей рік ми дуже виснажені, тому хочемо трішки відпочити. Є бажання розвивати разом власні цінності, ділитися ними з іншими людьми, робити Україну кращою і сильнішою.

Що ви дізналися про себе, проходячи ці випробування? Що відкрили в собі?

Ох, я знала, що я сильна людина. Знала. Але за цей рік, напевно, відкриваю нові грані своєї жіночності. Я витратила багато ресурсу й почала активно шукати, де мені його брати. Бо, умовно, чоловік, який був для мене підтримкою і ресурсом, не завжди зараз в тому ресурсі, щоб мені його вільно брати, бо йому самому він потрібен.

І я почала знаходити ресурс сама в собі, в оцій жіночій площині. Це поки трохи абстрактна річ для мене наразі, та я її досліджую. І це дуже цікаво

Що вас надихає і дає надію на майбутнє?

Насправді люди, які навколо нас. Коли бачиш усіх їх, в черговий раз розумієш, що якщо поряд такі люди, напевно, ти гідна людина. Нещодавно у нас зʼявилося ще більше тих, за кого хочеться боротися й захищати – наші друзі в листопаді народили дитину, це буде похресник Миколи. І я написала їм: ми будемо дуже намагатися зробити цю країну гідною вашого сина, щоб він міг тут зростати. Надихає і дає сили дуже багато любові навколо.

Якою ви бачите себе через 5-10 років? Що плануєте? Що зробите одразу після нашої перемоги?

Складно це уявити, бо тут щороку щось інше відбувається. Думаю, наш теперішній стан – такі втомлені, але сильні – про те, що хочеться втримати, зберегти те, що є. І це найважливіше. Власне, ми будемо робити все, щоб це підсилювати й допомагати іншим триматися далі, тримати оборону в усіх сенсах.

Термін «перемога» якось для мене вже повністю відсутній, бо з цією кількістю болю, жертв і зруйнованих родин не буде дати перемоги, хіба якась умовна позначка в календарі для історії. Я себе налаштувала ще минулого року на те, що, дай Боже, моїм дітям не доведеться брати до рук зброї. Не знаю, чи вистачить мене, моїх сил і мого життя на те, щоб так сталося, але хотілося б. Наразі перемога в тому, щоб просто гідно й сильно нести те, що маємо.