Вінтажна гідеса Вікторія Клименко закохує у Київ не лише цікавими історіями, а й своїми ретрообразами і розповіла нам про родинні архіви, «живий музей» і свої костюми
Її легко впізнати з першого погляду: вишуканий капелюшок, ретельно підібрана сукня з минулого століття, погляд, який помічає деталі, непомітні більшості. Вдень Вікторія Клименко працює комунікаційницею та SMM, а ввечері перетворюється на «вінтажну гідесу по Києву». Це її особистий бренд і спосіб дотику до минулого через фасади, сукні, запахи й оповідки.
Її маршрути — це не лише про міста, це про відчуття дому. Вона розповідає не «факти», а історії, що залишаються в пам’яті, веде не лише вулицями, а й внутрішніми світами епох і людей.
Ми поговорили з Вікторією про любов до архітектури та архівів, про війну, яка змінює ставлення до екскурсій, про мрії створити «живий музей», а також — про те, як виглядає справжня краса міста, коли ти вмієш її бачити.
Напевно воно так чи інакше завжди було зі мною. Я змалечку багато подорожувала з родиною, і в кожному місті ми завжди обирали екскурсії, відвідували музеї та галереї.
Мій тато завжди дуже глибоко цікавився історією — ми часто дискутуємо з ним і досі. А дідусь мав удома справжній скарб: старі фотоальбоми та книги про Київ із зображеннями, які я зараз використовую у своїх дослідженнях і лекціях.
Бабуся, з іншого боку, принесла в моє життя любов до речей з історією — у неї була величезна шафа, повна суконь, пальт, блуз. Її будинок — це був мій перший «вінтажний бутік».
Тож з часом це все об’єдналося в моє захоплення, а згодом у професію
Хоч я не з Києва, виросла зовсім поруч, і ми з родиною часто приїжджали сюди на вихідні. Київ для мене завжди був чимось особливим — містом, яке викликало захоплення. Яскраво пам’ятаю поїздку до Музею води — здавалося, що це якась підземна казка. А ще — Художній музей на Грушевського: ми годинами блукали залами, дивилися на картини, і мені завжди хотілося знати більше — хто ці люди, чому вони саме так одягнені, яким було їхнє життя.
Каштани — це ще один сильний спогад, теж частина мого київського світу. Вони асоціюються з дитинством і весною. І навіть зараз, коли вони цвітуть, я щоразу зупиняюсь і дивлюсь на них так, ніби вперше. Коли я переїхала до Києва на навчання, почала відкривати місто по-своєму.
Найбільше тягнуло до Липок і Маріїнського парку. Я могла просто йти і вигадувати собі історії про будинки, людей, які там жили. Це стало звичкою — розглядати місто не як фон, а як книгу, яку хочеться читати.
Зараз у мене є свої місця сили — це парк Шевченка, де люблю пити каву або читати, і Київська картинна галерея. Там я часто знаходжу натхнення — чи то для нової екскурсії, чи просто для себе. Мистецтво і місто для мене давно злилися в одне ціле.
А Львів для мене — трохи інша історія. Я вперше потрапила туди в дев’ять років, і ми тоді з родиною побачили, здається, все, що тільки можна було.
Я досі пам’ятаю ті місця, і хоч після того була у Львові вже десятки разів — деякі куточки так і не обійшла знову. Львів для мене — це про спокій, затишок, певну камерність. Там легше заглиблюватися в міські історії, бо вони буквально лежать на поверхні — у вивісках, бруківці, старих дверях та кам’яницях…
Київ — це місто-потік. Воно живе у великому темпі, не любить зупинок, змінюється швидко, іноді навіть занадто. Але саме це і дає простір для пошуку забутих історій, бо Київ легко затирає сліди, і треба уважно вдивлятися, щоб їх побачити. Або треба встигати дізнаватися та розповідати про будинок, доки його не знесли. Буквально.
Львів — місто-архів. Там усе зберігається довше, ніж у Києві. Він більш камерний, повільніший. У Львові легше поринати в контекст, бо він буквально навколо тебе. А в Києві потрібно докласти зусиль, щоб той контекст зібрати.
Обидва міста я дуже люблю — і за різність характерів, і за те, що вони мене по-різному вчать дивитися
Костюм для мене — це не просто одяг, це сценографія для екскурсії. Він дозволяє мені увійти в ритм часу, про який я розповідаю, а також перенести в цей час своїх гостей.
Я шукаю речі всюди: іноді знаходжу скарби в антикварів або на секондах, іноді перешиваю старі речі, деякі елементи гардероба в мене від бабусі та мами – майже сімейні реліквії.
Мені важливо, щоб костюм був не лише гарним, а правдивим. У ньому має жити історія — або бодай можливість її уявити. Хоча я не претендую на 100% історичну достовірність у своїх образах. Іноді мені здається, що образи самі знаходять мене, але це більше про «надивленість» — у старих фотографіях та кінострічках.
Мабуть, я навчилася слухати те, чого не кажуть прямо. Офіційна історія — це як парадний вхід, а мені цікаві чорні ходи. Я багато працюю з джерелами — старими газетами, архівами, спогадами, листами. Одна фраза в архівному документі може стати початком цілої історії для лекції та екскурсії.
Також беру натхнення від свого оточення, дуже ціную людей, які знають про Київ більше за мене і часто діляться своїми знахідками – це різні блоги, форуми, виставки, лекції. Іноді цікаві історії мені розповідають мої ж гості – і це для мене найцінніше. Також маю велику колекцію книжок про Київ, часто кажу, що мене з квартири виживе одяг або книжки – цього в мене чимало.
Гід — це медіатор між містом і людиною. Ми створюємо контекст, емоцію, вмикаємо уяву.
Гарна екскурсія — це коли люди виходять не лише з новими знаннями, а з новим поглядом на місто
Я почала свою діяльність під час повномасштабної війни. Вона змусила нас по-іншому цінувати час і коріння. Війна загострила всі сенси. Люди почали частіше шукати ідентичність, шукати себе в історії міста, в культурі. Екскурсії стали не розвагою, а способом опори.
Ми почали по-іншому дивитися на міста: як на щось, що може зникнути. І ця вразливість зробила прогулянки по-справжньому глибокими.
Я проводила екскурсії під повітряні тривоги — і це не зупиняло людей. Навпаки, вони ловили кожну мить, кожне слово. Для багатьох — це ковток життя, нагадування: ми були, ми є, ми будемо. В такі моменти я розуміла: ми не просто відновлюємо пам’ять, ми захищаємо її.
У мене є така мрія — створити місце, куди можна просто зайти з вулиці, і раптом опинитися не «в музеї», а в атмосфері старого Києва. Без табличок «руками не чіпати». Щось на кшталт вітальні з минулого: з диванами, мереживами, грамофоном, запахом кави й антикварних книг. Як колись кав’ярня «Жорж» чи «Семадені». Щоб можна було просто посидіти, поговорити про якісь дивні історії міста, поміряти вінтажний капелюшок або написати комусь листа на листівці з видом на вулицю Фундуклеївську.
А ще я дуже хочу написати книжку — не довідник, не підручник, а щось тепле й особисте. Місто як головний герой. Історії, які розповідають не лише про архітектуру, а й про людські драми, зухвалі вчинки, випадкові закоханості.
Кожна глава — як прогулянка, коли читаєш і одразу хочеш вийти на вулицю й знайти це місце
Так! Мені дуже подобається ідея міждисциплінарних форматів. Маю декілька ідей стосовно цікавих співпраць, але поки не готова розкривати деталі. Буду дивувати.
Я вірю, що туризм стане більш змістовним і персоналізованим. Менше «ось пам’ятник», більше «ось історія, яка вам відгукнеться». Київ має потенціал стати містом не тільки для «галочок», а для захоплення. Місцем, куди приїжджають не тільки на Андріївський узвіз, а й щоб зрозуміти, як тут народжувався авангард сто років тому, творилася світова історія та якою ціною. І я хочу бути тією, хто ці теми розкриває.
Район Липок – дуже за ним сумую, страшенно люблю, але екскурсії там наразі не проведеш. Взагалі для мене велика мрія – це екскурсія Будинком з Химерами, мене захоплює як і особистість самого архітектора Владислава Городецького, так і його творіння. Хочу показати, що цей будинок — не просто екстравагантна споруда, а щоденник однієї талановитої, ексцентричної, дуже київської душі. Але поки вдається розповідати про це лише на лекціях.
Чесно? Я б радше сама стала гостею. Мені дуже хотілося б, аби сам Владислав Городецький провів мене Києвом — показав, де він гуляв, де закохувався, як вигадував оті свої химери, де замовляв каву і з ким сперечався про свій стиль, автомобіль чи мавпочку. Я впевнена, що його Київ був набагато емоційнішим, несподіванішим, і я б страшенно хотіла побачити це місто його очима.
Якби він вів мене вулицями, це була б екскурсія-спектакль. Ми б зайшли до його «Молодого театру», я б слухала його монологи про сцену і майбутнє мистецтва, дивилася на репетиції, які ніколи не були просто репетиціями. Іноді думаю: якби ми мали можливість просто побути поруч із такими людьми — вже було б відчуття, що місто розкривається глибше.
Для мене — це будинки. Але не просто гарні фасади, а ті, що мають у собі історію. Є такі, що стоять вже понад сто років, пережили війни, зміни влади, забудовників — а все одно тримаються. Трохи покосилися, облізли, але дивишся на них — і ніби бачиш як колись відкривалося це саме вікно на балкон, як пахло кавою у квартирі на другому поверсі, як під цією брамою чекав пан у капелюсі.
Я люблю розглядати будинки як живих. Вони мають свій характер, навіть настрій. Іноді заходиш у двір — і ніби потрапляєш у паралельну реальність: тиху, забуту, затишну. Тому мені особливо боляче, коли такі будинки зносять. Просто так — під черговий ТРЦ чи черговий будівельний «шедевр зі скла». Коли влада дозволяє руйнувати історичну забудову, вона не просто стирає архітектуру — вона стирає пам’ять. А пам’ять — це те, що робить місто справжнім. Без неї воно перетворюється на локацію, а не на дім.
Краса міста — це коли є кому пам’ятати. І будинки, які зберігають історію, — це найкращі його носії
Завжди. Інакше я б не могла цим жити. Іноді це нова історія, іноді — новий погляд на стару історію. Це може бути напис на фасаді, який я ніколи не помічала, або знайомий дім, який раптом «проговорився» — через випадково знайдену фотографію чи документ. А ще часто таке трапляється, коли розповідаєш щось людям і хтось із гостей додає: «А моя бабуся жила поруч і казала, що там був ресторан ще у 30-х!». Місто не вичерпується. Воно як людина: що більше її знаєш, то більше розумієш, що вона — бездонна.
Хочу, щоб мене запам’ятали як ту, хто допомагала бачити — і місто, і себе в ньому. Як людину, яка об’єднувала минуле і сучасне, але робила це легко, з любов’ю, без надмірної серйозності. І щоб після моїх екскурсій люди виходили з думкою: «Ого, я ніколи не думав про це саме так». Оце і є для мене найкращий комплімент.
