с у ч а с н і у к р а ї н к и
ОСТАННІЙ
ПОТЯГ
З МАРІУПОЛЯ
історія психологині
НАТАЛІЇ ЯКОВЕНКО
Вона евакуювалася з міста під обстрілами, потім координувала евакуацію інших маріупольців, а зараз надає фахову психологічну допомогу і вивчає феномен тривалого стресу
Свій шлях у гуманітарному реагуванні Наталія Яковенко розпочала ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Як психологиня вона співпрацювала з різними міжнародними організаціями, була серед першопрохідців, які почали впроваджувати в Україні інклюзивні підходи в освіті, вивчала потреби дітей, які постраждали від мін, координувала розробку державної програми ментального здоров’я першої леді України “Ти як”. Зараз Наталія координує напрям психо-соціальної підтримки у міжнародній гуманітарній організації CARE.
Її історія – це свідчення людської стійкості, сили та здатності підтримувати інших навіть у найважчі моменти.
Евакуація з Маріуполя
Лютий 2024-го застав Наталю у Маріуполі. “З початку війни у 2014 році усі зрозуміли, що Маріуполь – це Україна. І коли довкола почали говорити, що буде війна, ми до останнього не вірили. Ми вже пережили спробу захоплення міста у 2014 і практично щодня чули звуки війни у вікні. Тому це була наша рутина. Постріляють – і пройде, думали ми. Всі вірили, що це не надовго”.
Почувши сильні вибухи зранку у лютому 2022-го, Наталія перенесла сонну дитину в коридор, закрила усі вікна в квартирі матрацами і взялася за телефон, щоб радити іншим, що і як потрібно робити. “На другий день повномасштабної війни почали їхати евакуаційні потяги. Мені вдалося купити останні квитки у трьох різних вагонах. Я вирішила поїхати тільки тому, щоб діти не чули канонади. Тоді я взяла тільки документи та гроші, а мій колишній чоловік ще впхав мені в руки диплом, хоча я не розуміла, навіщо він мені”, – згадує пані Наталія.
“Думала, що це на тиждень, і ми повернемося…”
Довгий шлях
“Під Волновахою наш потяг потрапив під сильний обстріл. Ми буквально закривали дітей собою, накривали всім, що було під рукою і це було дуже страшно. Після цього обстрілу колію до Маріуполя було перебито, і більше жоден потяг з Маріуполя не виїхав”.
Наталія мала квитки тільки до Олександрії. Але побачивши знеструмлені вокзали у Запоріжжі та Дніпрі і знову потрапивши під обстріл вона вирішила їхати далі.
“Ми вийшли у Львові і одразу ж пересіли на автобус до польського кордону. Це був найгірший досвід у моєму житті. На кордоні стояли тисячі переляканих розгублених людей. Ми пішли у пільгову чергу, бо у мене дитина з інвалідністю. У легенькому одязі, на морозі ми пробивалися крізь натовп понад 8 годин”.
Згодом Наталія доїхала до Кракова. “Я тримала доньку і валізу, а все тіло було в синцях”, – пригадує вона.
Але найстрашніші переживання були ще попереду. Батьки та друзі Наталії залишилися у Маріуполі. Зв’язку з ними не було
“Ти збільшуєш кожне фото з трупом, щоб зрозуміти, що це не твої”
“Два тижні я взагалі нічого не знала про них. Це дуже важко – шукати знайомі обличчя на фото, серед зруйнованих будинків і серед тіл на вулицях. Майже усі чоловіки ходять у чорних куртках та чорних черевиках, і ти збільшуєш кожне фото з трупом, щоб зрозуміти, що це не твої. Згодом я натрапила на фото з розбитим будинком, де була квартира моїх батьків. Вони на той момент уже переселилися до бабусі, але я ж не знала цього і це було дуже страшно”.
Потім відбувся щасливий телефонний дзвінок. “Тато десь зловив мобільний зв’язок і набрав мене. Вони там взагалі не мали ніякої інформації. Натомість я зустрічала багато людей, які виїхали з Маріуполя, тому розказала йому про маршрут, яким можна вибратися з міста”.
Ще за рік до війни Наталя купила татові автомобіль, який той дуже не хотів приймати. Проте саме цей автомобіль врятував сім’ю.
Без власного транспорту виїхати з окупованого Маріуполя не було б шансів…
“Я розуміла, що я маю бути надійним тилом для тих, хто залишився”
У цей важкий час донька та постійна зайнятість допомагали Наталі триматися. Вона взяла на себе роль координаторки для маріупольців, які намагалися виїхати. “Люди дзвонили, і я розповідала, де є прихистки, як дістатися до безпечних зон. Я майже не спала – три години за ніч були розкішшю. Я розуміла, що я маю бути надійним тилом для тих, хто залишився. І коли я бачила оці дві галочки на телефоні про те, що вони прочитали моє повідомлення, це заспокоювало”.
Вже через кілька тижнів Наталя почала шукати роботу. Вона вирішила повертатися в гуманітарну сферу.
У квітні отримала нову роль у Всесвітній організації охорони здоров’я, повернулася в Україну і розпочала нову гуманітарну місію
Біль Маріуполя – як досвід для інших
Історії про втрати і важкі вибори, які доводиться робити під час евакуації, стали буденністю для багатьох українців.
“Одного разу на тренінгу для партнерів до мене звернулася жінка з Покровська, яка збиралася евакуюватися. Вона запитала: “Наталю, що ви взяли з собою, коли їхали з Маріуполя? Що мені вивезти?” Ця історія глибоко вразила Наталю, бо вона зрозуміла, що біль Маріуполя став корисним для інших.
“Мені дуже боляче знати, що багато людей незабаром переживуть те, що було зі мною. Вони бачать наші депресії, наш сум і вже уявляють, як це буде у їхньому житті. Мені було легше – я їхала першою, не знаючи, що мене чекає. А вони знають, що попереду”.
Що стосується самої Наталі, для неї найбільшим скарбом стала маленька річ із глибоким сенсом. “Мені привезли дерев’яний хрестик, який зробив мій дідусь власними руками. Це єдине, що я дійсно хотіла отримати. Я ніколи не розуміла людей, які переживали за свої квартири, бізнеси чи машини, які залишилися у Маріуполі. Я би віддала все це заради порятунку хоча б одного життя”.
Наталя згадує, як порадила тій жінці взяти щось особисте, що приносить радість. “Якщо ти любиш свою чашку – бери її. Головне, щоб ця річ зробила твоє нове життя хоч трохи комфортнішим. У кожного є щось таке”. Для Наталиної доньки цією частинкою дому стали її м’які іграшки, кожна з яких мала своє ім’я.
Тільки цього року, майже три роки після евакуації, друзі допомогли вивезти іграшки доньки з Маріуполя
Читайте також: Стресовий тремор у тілі: три способи його вгамувати
“Україна сьогодні накопичує величезний досвід, який стане в пригоді не лише нам, а й усьому світу”
Як професійний психолог Наталія дуже стурбована щодо наслідків пролонгованого стресу, який проживає українське суспільство. “Якщо на початку війни ми говорили про гострий, неочікуваний стрес, то сьогодні мова йде про пролонгований стрес – безперервний, тривалий стан напруги, зумовлений повітряними тривогами, новинами про бойові дії, тривогою за близьких і небезпекою, що наближається. Науковці поки що мало досліджували феномен тривалого стресу і Україна може стати першою країною, яка дасть світу методологічний підхід до вивчення та розуміння стійкості”.
“Це виклик, але водночас і можливість, – підсумовує Наталія. – Україна сьогодні накопичує величезний досвід, який стане в пригоді не лише нам, а й усьому світу”.
Говорячи про психологічну підтримку в Україні, співрозмовниця наголошує: війна принесла країні не лише фізичні руйнування, а й величезне психологічне навантаження. Навіть якщо бойові дії припиняться завтра, психологічні наслідки переживання стресових подій залишатимуться актуальними ще багато років.
“Це не вирішується за рік чи два. Всі науковці знають, що відновлення ментального здоров’я – це процес, який вимагає сталих і довготривалих програм”, – пояснює Наталія
Читайте також: «Не применшуйте свій біль»: 8 порад знаменитої психологині, яка пройшла Аушвіц
“Ментальне здоров’я – це виклик на роки”
Наталя підкреслює, що сталий підхід до програм допоможе не лише населенню, а й організаціям, які їх впроваджують. “Нам не завжди потрібні дорогі ресурси, як-от дипломовані психологи. Соціальні працівники можуть навчити базових технік подолання стресу. Уявіть, якщо кожна мама на дитячому майданчику зможе пояснити іншим, як працює стрес-менеджмент, або як допомогти дитині впоратися з тривожністю. Але це – питання не одного року. Спершу потрібно знайти лідерів у громадах, потім – навчити їх, і на це потрібен час та ресурси”.
Особливу увагу Наталя закликає звернути на дітей та підлітків, які ростуть у війні. “Моя донька-підліток, як і багато інших дітей, дуже постраждала психологічно. Через кілька років ці діти стануть дорослими, але вони вже нестимуть у собі шрами війни. Якщо зараз не подбати про їхню психологічну підтримку, наслідки можуть бути важкими. Діти мають бачити психологічно здорових та стійких дорослих навколо”.
“Ментальне здоров’я – це виклик на роки. Із завершенням війни, коли люди розслабляться після тривалої напруги, запит на психологічну допомогу різко зросте. Тож діяти потрібно вже зараз”.
