Скільком з нас не завадила б зараз табличка з написом «Мені зараз дуже важко. Будь ласка, будьте дбайливішими, делікатнішими»… Такі прості речі, про які ми забуваємо і про які так влучно нагадав у своїй книзі «Надія та інші надздібності» Джон Павловіце:

«Того дня, коли помер мій батько, я купував банани в овочевому магазині. Пам’ятаю, що подумав: «Це ж ненормально! Твій батько щойно помер – якого біса ти купуєш банани?» Але мені потрібні були банани. Завтра вранці я прокинуся, а бананів на сніданок немає. Ось я й пішов за ними.

У наступні дні також потрібно було робити багато різного: шукав в навігаторі паркування, чекав у черзі, сидів на лавці в парку – намагаючись проковтнути сльози, намагаючись триматися прямо. Насправді я був на межі таких ридань, від яких навколишні розбіглися б з переляку.

Ніхто й не здогадувався, що відбувається у мене всередині, не заглянувши в мої почервонілі очі, не чуючи, як тремтить мій голос. Ніхто й гадки не мав про біль у моїй душі.

У такий момент мені б не завадила табличка з написом «Мені зараз дуже важко. Будь ласка, будьте дбайливішими». Вона підказала би людям навколо мене дотримуватися дистанції або говорити м’якше або рухатися обережніше. І таке делікатне ставлення могло зробити неможливе майже терпимим.

Усі, хто нас оточує – люди, з якими ви стоїте в черзі в гастрономі, штовхаєтеся в транспорті, сидите на роботі, перетинаєтеся в соціальних мережах, дивитеся в очі через кухонний стіл – всі вони в певний момент теж відчувають певну втрату. Через когось хвилюються, за кимось сумують, про щось турбуються. Можливо, руйнується їхній шлюб, або вони у фінансовій скруті, або чекають на результати аналізів своєї дитини, а може божеволіють через смерть рідної людини і намагаються стримати сльози, тому що біль від втрати так само гостра.

Майже кожна людина, з якою ви сьогодні зіштовхнетеся, намагається знайти мир у душі, заспокоїтися, побороти тривогу

Намагається прожити цю добу з усіма буденними клопотами, не зламавшись перед прилавком з бананами або в черзі на паркування. Сотні тисяч людей поруч несуть свою важку ношу, хоч ми її не помічаємо”.

Люди, в яких хтось загинув на війні. Або чиї рідні важко хворі.

Пари в процесі розлучення.

Жінка, що довідалася про зраду.

Мати-одиначка, що сама виховує своїх дітей.

Діти, яких принижують однолітки.

Сім’ї, які втратили домівки. Не знають, як звести кінці з кінцями…

Ніхто з них не скаже: «Мені нелегко. Будь ласка, будьте делікатніші, терпиміші, побережіть мене».

І поки немає таких розпізнавальних табличок, нам усім варто бути уважнішими до тих, хто поруч: на роботі, на заправці, в черзі за бананами. Хтось із них саме зараз висить на «емоційній волосині». І не дати їй обірватися може проста людська делікатність.

Будьмо делікатнішими один до одного… Радимо також прочитати ще одну статтю: Як підтримати людину правильно: 5 хороших підказок.