МАМИ ГЕРОЇВ

---

ЮЛІЯ
РУДЧИК

Мама чотирьох синів, один з них третій рік у полоні, другий захищає Україну, третій пережив окупацію

розмовляла
Ірина Рожок-Капранова

Юлії Рудчик 47 років. У неї велика родина — четверо синів, двоє з яких стали на захист Батьківщини під час повномасштабного вторгнення. Старший Ігор нині знаходиться у російському полоні. Тарасу із побратимами вдалось вийти з оточеного ворогом Маріуполя, він третій рік боронить Україну.

У пані Юлі часто перед очима постає затишний будинок в обіймах густого лісу Волині. Вона у спогадах поринає в ті часи, коли народився Ігор. Посеред зелені й міці столітніх дубів, ясенів, лип у селі Клепачів, у серці Волині, 6 січня, перед самим Святвечором з’явився на світ справжній український воїн Ігор Рудчик. Старший син у родині зростав добрим і чуйним, а ще — сильним і широкоплечим, як дуби, які з народження були у нього за плечима. Мама говорить, що Ігорко з колиски був закоханий в українську пісню. А Тарас народився в день народження Великого Кобзаря. Ось і назвали його на честь Тараса Григоровича.

Пані Юля багато розповідає про дитинство синів. Першим народився Ігор, потім на світ з’явився Сашко, за ним — Тарас і значно пізніше — Орест. Всі сини Рудчики дружні й веселі. На обійсті багатодітної родини весь час було гамірно… Ігор у неділю зазвичай прокидався дуже рано. Матуся його одягала у святкове вбрання. А тоді вони з тіткою вирушали до церкви.

«Я бавитись не маю часу, бо вчора бачив дивний сон, що до одинадцятого класу стану такий як Соломон», — блакитноокий хлопчик у напрасованому костюмі перед усією школою розповідає вірш, який вивчила з ним мама.

Ігор здобув вищу освіту і пішов працювати, але отримав виклик у військкомат – не вагаючись, поїхав служити до Маріуполя. А через якийсь час сказав мамі, що підписав контракт і хоче продовжувати службу.

Тарас також, як і старший брат, хотів стати військовим. Але мав деякі проблеми із зором. Коли ж хлопцеві виповнилось 18 років він пішов служити. Хотів нести службу разом з братом у Маріуполі, де він одразу підписав контракт — у січні 2021 року склав присягу.

Пані Юля розповідає, як у січні 2022 року вони разом з Орестом приїжджали до Ігоря на день народження: «Ми довго гуляли містом, Маріуполь тоді був таким святковим. Все сяяло. Ми були у центрі, їздили на каток. Нам було так затишно разом».

Найменший Орест в цей час гостював у сестри пані Юлі в Генічеську, який у перший день війни окупували вороги.

«Цілими тижнями я не знала нічого про обох синів. Але потім вони виходили на зв’язок. А в березні зв’язок пропав взагалі. Тоді я йшла у церкву і молилась Богові», — так говорить про початок великої війни Юлія Рудчик.

Згодом мама дізналась, що Ігор з побратимами їздили по місту, возили продукти, які були в частині, і роздавали містянам на вулиці під час блокади Маріуполя. Юлія згадує, як одного дня Ігор подзвонив по відеозв’язку. Тоді він уже перебував на «Азовсталі», навкруги були поранені.

9 березня 2022 року Тарас відзначав своє двадцятиліття в окопі. Мама тоді не мала жодної інформації про сина. Цього дня возила їжу для хлопців, які стояли на блокпості поблизу села. Коли ж жінка приїхала додому, отримала від Тараса повідомлення. Син писав, що він у безпеці. Мамине серце відчувало, що це неправда. Але вона тішилась, що хоч якусь звістку отримала.

Потім командир Тараса прийняв рішення виходити з оточення. Хлопці йшли пішки. Був травень. Тарас із товаришем пішли у напрямку Запоріжжя. Дорога до своїх зайняла чотири дні.

Жінка дивиться на фото Тараса, на якому він одразу після повернення з Маріуполя. На цій світлині важко впізнати українського воїна, яким він був перед початком наступу росіян. Декілька важких місяців оточення, а потім піший похід із Маріуполя до Запоріжжя змінили тіло Тараса, але ніяк не вплинули на його міцний дух.

Мама Юля повертається у спогадах до Ігоря. Розповідає, як товариш, який вийшов з полону, згадував про її сина: «Він молодець. Обов’язково повернеться додому, вірте. Він всіх нас навчив молитви».

А близько місяця тому пані Юлі зателефонували з незнайомого номера. Вона тремтячими руками підняла слухавку, сподівалась, що дзвінок стосується звільнення Ігоря. Проте телефонувала жінка, яка сказала мамі воїна, що вона завдячує життям її синові. На «Азовсталі» Ігор під обстрілами виходив на пошуки їжі, коли ж приносив якісь продукти, то ділив їх з усіма.  Одного дня в бункер, де знаходились жінки, стався приліт, і Ігор разом товаришами під обстрілами рятували людей і гасили пожежу. «Я і до цього знала, що в мене сини — герої, а після дзвінка ще більше пишаюся, що виховала справжніх чоловіків, справжніх воїнів і українців. Мені дуже прикро, що наших хлопців не обмінюють», — говорить мама Ігоря Рудчика, і додає, що син ще й досі не знає, що його тато помер минулої осені. Тож нині чоловічу роботу по господарству взяв на себе брат Сашко. «Наша велика та дружня родина завжди стояла горою один за одного. Хоч ми і не жили бідно, проте ніхто з дітей не з’їсть останній шматочок смаколика, не спитавши, чи всі вже їли. Ніхто ніколи не візьме і гривні, не спитавши, чиї ці кошти і чи можна їх взяти», — мама Юля може розповідати про своїх синів годинами. 

«Я не сиджу, склавши руки. Їжджу на зустрічі, акції. Сама організовувала акції в Луцьку на підтримку полонених. Замовляю подячні молитви за хлопців. У нашому сільському храмі і в сусідніх селах нема жодної служби, щоб не згадали про хлопців та дівчат. Час летить так швидко. Мрію про повернення сина з полону, про повернення обох з війни, про те, щоб Сашка й Ореста оминула доля воїна», — говорить Юлія Рудчик.

«Дуже хочу, щоб ми знову були всі разом. Дякую Богові, що всі мої сини живі і здорові. Ігор, якому у російському полоні виповнилось 29 років, через хлопців нам переказував, щоб ми не жили через їх неволю у траурі, щоб продовжували святкувати, ходили до церкви, бо вони також святкують, коли мають хоч краєчок хліба, діляться. Та й добре. Головне, щоб наші сини були живі. Ми їх дочекаємось зрештою вдома!» — переконана Мама українських Героїв.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.