МАМИ ГЕРОЇВ
ОЛЕНА
АГІЄНКО
вона чекає сина з полону
і пише йому вірші
розмовляла
Ірина Рожок-Капранова
Ця тендітна жінка на перший погляд здається ще зовсім юною. Її ніжні риси обличчя, лагідна хода, манера вимовляти слова, ніби співаючи колискову, замріяний погляд — відразу впадають в око. З самого ранечку вона працює на заквітчаному подвір’ї, з любов’ю звертається до кожної рослини, яка квітне на городі поруч з обійстям. Все тут до ладу – і дерева, і городина, і квіти. Квіти — улюблениці господині. Вона засіває і доглядає незліченну кількість квітів вже багато років поспіль. Ходить поміж них, мов лісова Мавка, щось нашіптуючи і посміхаючись. Олені Миколаївні 48 років. Вже майже три роки вона зі своїм чоловіком та дітьми чекає додому з полону свого старшого сина Сергія.
Він схожий на маму – такий же замріяний погляд. Мама Сергія — доярка. Коли не працює, не порається по господарству, майже весь час плаче. Син потрапив до російського полону у 24 роки. Нині йому вже 27.
«Це наш Сергій на «Азовсталі», це під час служби, а ось на цій світлині — зі своїм собакою. А це фото з дитинства, разом із сестричкою. А це — зі школи, сина дуже любили вчителі. Він ріс чесним, справедливим», — говорить про Сергія вітчим Юрій Анатолійович.
Сергій схожий на батьків своєю працьовитістю. Найстарший у родині — перший помічник у всьому
Селище Михайло-Коцюбинське на Чернігівщині, де нині мешкає родина українського військовополоненого Сергія Веремієнко, понад місяць перебувало під російською окупацією. У березні українська армія вигнала загарбників звідси. За той місяць місцеві пережили різні біди. І Сергій, перебуваючи у блокаді в Маріуполі, більше переживав за свою родину вдома. Переживав, як там мама.
Сергій Веремієнко востаннє був вдома більше трьох років тому. Приїхав узимку з червоними трояндами для матусі. Пані Олена згадує ті дні такої швидкоплинної відпустки старшого сина, ніби він тільки вчора поїхав. Відпустка планувалася на 10 днів, але син пробув вдома лише чотири дні, поїхав достроково — його викликали на службу. Мама з сином багато спілкувалися, гуляли лісом… А потім прийшов час їхати.
«Йому добре було в Маріуполі. Найбільше він полюбив собак. У нього була вівчарка малінуа Роккі. Що з нею нині, нам не відомо», — зітхає мама. І згадує про дитинство старших дітей Сергія і Крістіни.
Сергій з сестричкою народились у далекому селі Кратинь, що під самим кордоном з Білоруссю
Перед очима у мами постає ліс, всіяний грибами, ягодами… Гарна природа тієї землі мирно співіснувала із надзвичайно важким життям селян. Пані Олена почала працювати дояркою у 17 років — з того дня минуло понад 30 років. У селище Михайло-Коцюбинське жінка переїхала з двома малими дітьми на руках. «Різне було. Утрьох нам було важко. Коли Сергійкові було п’ять, а Христині – три, то залишалися вдома удвох. Сергій змалечку поводився, як дорослий. Він усвідомлював, що мені важко. Я працювала, а він мені, як міг, допомагав», — говорить про перші роки старших дітей Олена Миколаївна.
Через якийсь час жінка познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, який став для дітей справжнім батьком. У подружжя народились ще двоє хлопців — Віктор і Володимир.
Олена Миколаївна знову пригадує молодість: «Я дуже любила читати. Пишу вірші. А Сергій — мій поціновувач. Колись переконував мене видати збірку».
Пані Олена повільно гортає товстий зошит, в якому дрібними літерами списаний кожен листок. Це її вірші. Їх багато. Тут і дитяча поезія, і лірика
«За густими туманами... За горами високими... Десь лунає пісня зі словами знайомими. Пісню ту знайому подумки співаю. Та з густим туманом тихо розмовляю. «Ти тумане сизий... Застели дороги... Застели стежини, щоб не знать тривоги. Щоб блукати в тиші, та послухать пісню... Пісню ту знайому, що спокоєм тішить».
Після подій у лютому 2022 року, після новин про полон сина, після невимовної тиші після теракту в Оленівці пані Олена пережила нервовий зрив, але знайшла сили жити далі й чекати.
4 жовтня 2022 року, коли Сергієві виповнилось 25, вона написала йому вірш. Олена Миколаївна читає написане, ніби співає колискову своєму маленькому Сергійкові, а перед очима непрохідний ліс і рідне село Кратинь – і на якусь мить здається, ніби не було Маріуполя, не було війни і полону:
«Сину... Синочку!
Моя ти кровинко.
Ти далеко від дому...
На чужині, дитинко.
Ти такий молодий...
Життя не пізнав.
Та вік твій сумний,
У дорозі спіткав»…
На місці старої хати, яку колись Сергій хотів купити, та батьки не дозволили, мама з татом нещодавно збудували новий будинок для сина. «Колись ми думали, що він залишиться у місті, не вийшло. Буде йому подарунок, коли приїде», — говорить на прощання мама українського воїна.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
