МАМИ ГЕРОЇВ

---

НАТАЛЯ
СОЛОП

«Головне, що наш воїн
уже на рідній землі»

розмовляла
Ірина Рожок-Капранова

Наталя, мама українського воїна Дениса Солопа, як і більшість мам військовослужбовців, які опинились у російському полоні, понад два роки не бачила свого сина. Та й звістки отримувала весь цей час хіба що від тих хлопців, яких обміняли…

Це відбувалося вкрай рідко. Але щодня мама, закриваючи очі, бачила перед собою Дениса. Усміхненого, лагідного і дуже домашнього. Мріяла, що ось-ось зможе його обійняти. І збулися найзаповітніші мрії.

24 серпня 2024 року Денис Солоп повернувся на рідну землю. Це сталося під час 55 обміну полоненими. Мама дочекалась свого Героя.

«Денис у нас дуже домашній, таким спокійний, виважений. Мені любить допомагати. Ми знаємо його друзів, він завжди телефонував мені і вранці, і ввечері. Все розповідав. Таємниць у нас з ним ніяких не було», — від самого початку розмови очі пані Наталі наповнюються слізьми від спогадів, а ще — від пережитої розлуки. В цей момент у жінки перед очима постає рідний будинок, затишна кухня, поряд син, який допомагає ліпити вареники. А потім вся родина сідає за великий стіл вечеряти. Але це все залишилось у минулому. Рідні краї цієї сім’ї нині знаходяться в окупації.

Про пережите сином у Маріуполі, на «Азовсталі», згодом у колоніях — мама Наталя навіть не хоче думати. Головне, каже, що син вже повернувся.

Наталія Володимирівна більше розповідає дитинство Дениса, як брат із сестричкою Настунею любили слухати казки. Мама часто читала їм книжки. «Кіт у чоботях», «Червона шапочка», «Вовк і семеро козенят», «Рукавичка»… На цих казках зростав майбутній захисник Маріуполя.

Мама Дениса розповідає, що син гарно вчився в школі, сам робив уроки. Потім захопився тенісом, мав чимало перемог, нагород, відзнак.

«А перемог у нашого Діса було багато. З дитинства нам жодного разу не було соромно за свою дитину. У школі грав за школу, у технікумі — за технікум. Зі різних змагань завжди привозив нагороди», — з очей пані Наталі мимохіть капають сльози радості.

Жінка всі ці довгі місяці чекання ні на секунду не сумнівалась, що одного дня її син повернеться додому з перемогою: «Ось як звільнять нашу землю, то будемо ми разом з родиною святкувати День народження нашого Діса. І буде багато подарунків, і буде для всіх радість. Ці ж роки ми не святкували нічого. Просто згадували минуле. Нині все зміниться».

29 березня 2022 року Денис потрапив у полон. Він проходив строкову службу у військовій частині 3057 12 бригади Національної гвардії України. Три тижні перед цим днем родина спілкувалася із захисником. Було це 8 березня 2022 року. Потім на зв’язок він взагалі не виходив. Лише згодом мама зуміла відтворити для себе, як все відбувалось: «Після початку наступу росіян 24 лютого наш Денис зателефонував. А в березні в Маріуполі почалися проблеми зі світлом, син не мав де зарядити телефон. Крайній раз ми говорили 8 березня. Денис нас вітав», — пригадує Наталія.

Спочатку, коли зник зв’язок із сином, почалися страшні тижні тиші. А якось раптом серед ночі цю невідомість порушив дзвінок. Телефонувала невідома дівчина, яка розповіла, що має лист для рідних від Дениса. У листі син писав, що з ним все добре. Просив лише теплі речі, якусь їжу і фотографії своїх рідних. Мама швидко все зібрала і передала через незнайомку.

На одній із фотографій вони із сином і чоловіком. Усміхнена мама, вітчим і юнак у формі. Цей знімок зробили ще до початку повномасштабного вторгнення. Тоді все було зовсім по-іншому. «Ми дуже за нашим соколом сумували, як і всі батьки. Сподівалися, що дуже скоро зможемо його обійняти. Я з чоловіком Ігорем щовечора уявляли зустріч з синочком», — говорить пані Наталія і пригадує, як на дні народження син обов’язково привозив їй улюблені і білі лілії.

Колись до війни Денис мріяв стати бізнесменом. Батьки впевнені, що в мирному житті мрії сина здійсняться.

24 лютого 2022 року, коли почалась велика війна, Денису залишалось 100 днів до «дембеля». Вдома з нетерпінням чекали сина. Коли все почалось, він пообіцяв мамі скоро зустрітись.

Рідні Дениса часто говорять про минуле. Тоді не було у їхньому житті ні війни, ні полону, ні окупації. Тоді всі були щасливі і радісні. «Все ще у нас буде — і дні народження, і свята, і сміх. Головне, що наш воїн вже на рідній землі», — закінчує свою щиру розповідь мама українського Героя Дениса Солопа.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.