МАМИ ГЕРОЇВ

---

ЛЮБОВ
КУЛІШ

Один її син щойно повернувся з полону,
інший боронить Україну на передовій

розмовляла
Ірина Рожок-Капранова

Літо 2024 року. Обійстя Кулішів у невеличкому селі Білки на Вінничині, як і минулі роки, заквітчане яскравими квітами. Нічого не змінилося. Затишну хатину з усіх боків обіймають кущі яскравих троянд. У молодому, буйному садку цього літа майже немає яблук та груш. Вимерз цвіт ще навесні.

«Ці дерева нам допомагав садити Сашко. Йому тоді виповнилось 16 років. Це відбувалось сім років тому. Ми були тоді всі разом — троє дітей і ми з чоловіком.  Разом ми посадили цей садок», — розповідає мама 23-річного захисника Маріуполя Олександра Куліша 46-річна Любов Іванівна.

Її середній син Сашко понад два роки знаходився у полоні росіян. А 24 серпня 2024 року сталось диво —  Герой повернувся на рідну землю. Це сталося під час 55 обміну полоненими. Мама дочекалась, виплакала сина. Старший брат Сашка Юрко досі воює на передовій. Від самого початку війни.

Ще тиждень до приїзду сина додому мама Люба писала Сашкові листи, але не знала, чи вони доходять до нього. Писала про маленького племінника Назарчика, який нещодавно народився…

Якось так сталось, що рідним вдалось поговорити з сином навіть по відеозв’язку. Декілька хвилин, правда. Але і того було достатньо люблячим батькам.

«Я його відразу впізнала сина, хоч він дуже схуд. Дуже змінився. Серце кров’ю обливається за наших дітей. Вони всі Герої, скільки біди їм довелося витримати там», — мама Люба намагається не плакати і додає, що часто ці довгі місяці ховалась у будинку і плакала на самоті, щоб ніхто не чув і не бачив. Водночас намагалась бути сильною. З чоловіком, старшим сином і молодшою донечкою Віталінкою вони весь цей час робили все можливе і не можливе, аби пришвидшити повернення Сашка.

У селі Білки на Вінниччині про родину Кулішів говорять лише добре. Воно й не дивно. Адже мешканців у маленькому селі всього трохи більше, ніж пів тисячі, а обидва сини Віталія та Любові Кулішів — молодший Сашко і старший Юрій, як справжні нащадки козацького роду, сміливо стали на захист своєї держави без сумнівів і вагань.

Під час повномасштабного вторгнення росії молодший син боронив свою землю у Маріуполі, а старший — у перший же день війни поїхав у військкомат, а потім — на війну. «Як він міг не поїхати! Він сказав нам, що обов’язково мусить бути там. Тому що молодший брат знаходився в самісінькому пеклі. Але прийшли і до нас кращі часи. Народився онук. Юрка ненадовго відпустили додому. Аж потім повернувся наш Сашко», — зі сльозами на очах розповідає про радість у своїй сім’ї пані Люба.

«Сашко завжди нас з батьком заспокоював, ніколи ні на що не жалівся. Говорив, що все має бути добре. Казав, що все в них гаразд. Не жаліється і зараз», — говорить жінка, згадуючи, як все почалось.

Він зробив свій вибір, хотів відслужити, а після планував здобути вищу освіту. Далі мріяв навчатись на пожежника або ж поліцейського. Прагнув допомагати людям.

По розподілу Сашко потрапив у Маріуполь. 18 травня 2022 року він мав закінчити строкову службу і повернутись додому, а саме в цей день воїну довелось здаватись у полон.

23 лютого 2022 року від Сашка на телефон пані Люби прийшло страшне повідомлення: «Мамо, почалась війна!». Далі запанувала тиша і лише зрідка приходили небагатослівні повідомлення. Потім сталось найстрашніше — батькам повідомили, що їх Сашко пропав без вісти. Рідні не вірили, продовжували шукати, чекали, молились Богові.

А 15 квітня на телефон Любові Іванівни прийшло вимріяне повідомлення: «Мамо, я живий!» «Не знаю, де він був в цей час. Не знаю, чи був він поранений. Нам відомо, що у нього була контузія», — крізь сльози говорить жінка. Одного дня після довгих місяців пошуку і численних фото мама натрапила на світлини з сином — одна — з Оленівки, інша — в росії.

«Вона дуже його чекала. Віталіна, хоч і значно молодша від братів, але була близька з обома. На їхніх очах вона виросла. Сини дбали про сестричку, завжди радо бавились з нею. Ось їй було дуже сумно одній. Вона весь час запитувала мене про Сашка. Нині наше щастя не описати словами», — говорить Любов Іванівна.

Останній раз перед полоном молодший син був вдома на День народження мами 21 липня 2021 року. Зробив для неї такий сюрприз. Потім знову повернувся на військову службу. А далі почалась війна і полон…

У будинку Кулішів в усіх кімнатах висять портрети сина. Зі світлин Сашко понад два роки дивився на рідних своїм звичним лагідним, усміхненим поглядом. Мама досі не може повірити, що син поруч.

«Ми навчали наших дітей чесності і справедливості. Вони такими і є. Завжди по-совісті все роблять. Вірю, що всі наші хлопці, як і Сашко, повернуться з полону. Ми перед ними у великому боргу, бо вони захистили нас ціною власного життя і власної свободи. Вони всі — Герої», — говорить на прощання мама українського воїна.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.