МАМИ ГЕРОЇВ
ЛАРИСА
КУЧЕРЕНКО
вона пережила Оленівку і зараз чекає з полону сина та чоловіка
розмовляла
Ірина Рожок-Капранова
Мама Лариса — яскрава жінка у синій вишиванці. Вишиванку пані Лариса придбала у майстра із Закарпаття. Вона пишається своїми українськими коренями, а ще пишається своїм сином — воїном, який разом із побратимами став на захист рідного міста Маріуполя. На вустах Лариси Анатоліївни майже завжди сяє посмішка. Лише у глибині очей якийсь невимовний смуток. На людях Лариса ніколи не показує свій біль. Уже третій рік її єдиний син і чоловік знаходяться у російському полоні.
…Пані Лариса Кучеренко часто згадує Маріуполь, в якому вона народилась і виросла. Ці спогади тісно переплетені з дитинством сина. В цьому місті на березі моря він народився, пізніше тут народились його діти — Тимур, Таїсія, Тихон. У Маріуполі народилась матуся пані Лариси – Людмила Омелянівна. Вона теж важко переживає втрату дому – адже, як усі в цій родині, дуже любить рідне місто. Людмила Омелянівна бачила його різним — і повоєнним, і радянським, і квітучим під час незалежності України. Це місто стало рідним для чотирьох поколінь їх сім’ї…
Родина жила у квартирі дідуся майже на самому березі Азовського моря. Поки тут не збудували будинок, з вікон можна було милуватися морем. Від дому до нього пішки – не більше десяти хвилин…
Але в їхній дім постукали окупанти. В буквальному сенсі цього слова
У січні 2023 року про цей мікрорайон радник мера Маріуполя Петро Андрющенко напише, що Лівобережжя Маріуполя більше не існує фізично. В цей час Лариса Анатоліївна вже знаходитиметься в Києві після тортур, які вона пережила у російському полоні. У катівнях українка провела понад пів року і повернулася з полону 17 жовтня 2022 року.
Війна застала Ларису Кучеренко у військовій частині 3057. Тут працювала вона – завідувала речовим складом, працював її чоловік Михайло – слюсарем і служив син Сергій. «Одного разу він зателефонував з «Азовсталі». Тоді ще був зв’язок. Я сказала, що поїду до нього. Син категорично заборонив: «Ні! Ти потрібна моїй бабусі, моїм дітям».
У Сергія троє дітей – старшому тоді було 10 років, молодшому сповнився рік, а Таї шість. Невістка встигла виїхати з дітьми з міста у перші дні. Нині вони всі разом чекають на своїх чоловіків на Київщині у «Містечку Хансена» для внутрішньо переміщених осіб. Тепер це їхній новий дім.
«Разом легше чекати. З нами живе моя мама, поруч онуки, невістка. Ми чекаємо наших воїнів додому», — у голосі моєї співрозмовниці з’являються нотки надії
Лариса Анатоліївна згадує, як на початку повномасштабної війни сусіди у Маріуполі запитували її, чи не боїться вона залишатися в місті, адже і вона, і син – військовослужбовці. «Я відповідала, що не боюсь!» — пригадує жінка. Вони жили на Лівому березі. Цей район першим окупували загарбники.
«Коли я говорила з сином, він мені впевнено сказав: «Мам, це моя професія. Я прийшов на службу з власної волі. Тому повинен бути тут».
25 березня 2022 року до квартири сім’ї Кучеренків вдерлись ДНРівці. До того часу майже всі мешканці їхнього будинку встигли евакуюватися. Будинок не раз горів, у під’їзді вигоріли верхні поверхи. ДНРівці вільно ходили у дворі. Того дня вони зайшли і сказали подружжю виходити.
Далі були допити, тортури. Спочатку чоловіка з жінкою повезли у Новоазовськ, далі – у Старобешеве, потім у Донецьке СІЗО, а звідти – в Оленівку. Ларису з чоловіком розмістили в різні камери. В Оленівці Ларисі Анатоліївні принесли підозру у тероризмі.
«Я народилася в Маріуполі, життя прожила тут», — у голосі українки чується гнів
У документах йшлося, що Лариса Кучеренко «входила до складу терористичної організації «в.ч. 3057». Жінка навідріз відмовилась підписувати ці папери. Бранців, які отримали таку підозру, відправляли у камери, де утримання було суворішим. Пізніше пані Лариса дізналась, що її чоловіка перевели у барак. 5 травня подружжя знову етапували до Донецького СІЗО: чоловіка вранці, дружину – після обіду. На тому зв’язок з чоловіком вона втратила. Про сина не було жодної інформації.
Про перебування у Донецькому СІЗО жінці боляче згадувати. З українськими полоненими там поводились дуже жорстоко. Догола роздягали для фото, одягали мішок, коли вели до камери, кричали, погрожували розстрілом…
Жили жінки у напівпідвальному приміщенні, стіни якого були повністю вкриті пліснявою. Спали на брудних матрацах без подушок. Туалет знаходився в камері. Полоненим могли тижнями не давати воду. Вони були змушені зливати рідину з їжі, щоб групами по п’ять-шість чоловік сходити до туалету, а після змити цією рідиною. Бувало, що їм приносили пити зелену воду, яка смерділа болотом.
Під час полону Лариса Анатоліївна схудла на 40 кілограм. Коли після повернення жінка підійшла до дзеркала, вона довго не могла себе впізнати
Місце перебування чоловіка і сина пані Ларисі вдалось з’ясувати не одразу. Нині ж вона знає: спочатку її чоловіки утримувалися в Горлівці, потім їх перевели. «А сьогодні я отримала звісточку від сина. Хлопці, які з ним були поруч, кажуть, що він дуже позитивний, ніколи не впадає у відчай і всіх відволікає», — у голосі незламної мами чути гордість за сина. Вона нікому не показує свій біль, бо вона — сильна Жінка, справжня Маріуполька, Українка, Мама, Дружина, Воїн.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
