МАМИ ГЕРОЇВ

---

ЛАРИСА
ЦЕЛОМУДРОВА

Її син обороняв Маріуполь, патрулював місто
і понад два роки
провів у полоні

розмовляла
Ірина Рожок-Капранова

Пані Ларисі 45 років. Останні роки жінка часто згадує дитинство свого старшого сина Віктора. Вітя понад два роки знаходився у російському полоні. Мама весь час чекала і молилась. 24 серпня 2024 року Віктор Дода повернувся на рідну землю. Це сталося під час 55 обміну полоненими.

Мама вірила, що випробування випадають на долю тих, кого особливо любить Бог. «Він все витримає. З ним віра. Він народився з вірою, у вірі зростав», — невтомно повторювала мама українського воїна, який зустрів початок великої війни у Маріуполі.

Від села Носківці, що у Вінницькій області, де народився і виріс український захисник, до Маріуполя близько 1000 кілометрів. У листопаді 2020 року Вітя поїхав з рідного дому на службу до незнайомого великого міста. 

«Ми зробили проводи. Я благословила свого синочка, і поїхав він служити. Вітя хотів йти у армію, не боявся. Завжди втішав мене. Казав: «Мамо, смерті ніколи не бійся!», — пригадує спілкування з сином перед від’їздом Лариса Володимирівна.

Жінка гортає фотографії в альбомі. «Це ось ми проводжали Вітю. А це бабуся наша приїхала. А це ми із батьком на залізничному вокзалі, — сльози від теплих спогадів, коли син був поруч, не дають говорити далі, — Вітя дуже добрий, такий смиренний, все завжди в собі тримає. Ні на що і ніколи не жаліється. Він щиро присвятив своє життя Богові».

Пані Лариса поринає у спогади про дитинство сина. …Неділя. У кімнаті Віктора і Миколи, молодшого сина, дзвонить будильник. Лише шоста ранку. Вітя дуже тихо встає з ліжка, щоб не прокинувся молодший братик, збирає одяг і йде в кухню. На сина там вже чекає мама. І вони разом прямують до церкви — мама Лариса співати у хорі, а маленький Вітя допомагати батюшці. У нього дуже відповідальна робота — він паламар. Хлоп’я знає всі секрети — як правильно ладан запалити, що потрібно піднести, коли що подати священику на богослужінні.

Вперше до церкви його взяла мама. Малому сподобалось – ось він там і лишився. В селі не було жодного свята, жодної неділі, щоб Віктор не біг до храму. «Бог оберігав його в страшні хвилини на «Азовсталі». Наша молитва з Катрусею і його віра», — мама українського воїна Віктора Доди говорить з великою вдячністю.

Пані Лариса згадує, як після закінчення школи Вітя вчився на тракториста. Потім — отримав права. Постійно їздив з батьками торгувати на ринок — допомагав не тільки вирощувати, але й продавати свіжу городину.

Старший брат для молодшого був справжнім взірцем. Микола вчився всьому у Віктора, все у нього випитував. «Якось ще перед армією Коля, коли Вітя повинен був йти до клуба, сказав,  що нікуди його не пустить — візьме і прив’яже за ногу. Тепер дуже сумує за ним. То кофтину його вдягне, то сорочку… Миколі Вітя дуже потрібен», — мама заходить в кімнату своїх синів.

За стільки довгих місяців, років тут нічого не змінилося від останнього приїзду Віктора. Тільки ліжко досі порожнє — Вітіне.

«Що ті дні! Минули швидко. З хлопцями спілкувався, з друзями зустрічався. З нами був. А потім поїхав. В травні 2022 року мала закінчуватись служба. Але почалась велика війна… В травні хлопці вийшли у полон», — жінка згадує, як син знаходився на «Азовсталі», сотні разів перечитує його листи з полону… Сльози заважають мамі говорити. Жінка довго збирається з думками і веде свою сумну розповідь далі.

Коли син був у полоні, він писав листи рідними. Пані Лариса тримає у руках найдорожче, що у неї є — листи сина, які він писав акуратними літерами на листках із зошита в клітинку.

«Дорога мамо, я дуже радий, що ти мене знайшла. Пробач мене, свого сина, за те, що примусив тебе хвилюватись, переживати, не засинати стільки ночей, молитись і думати, живий я чи мертвий. Я дуже довго чекав дива, так як не міг дати про себе знати, куди я пропав і що зі мною сталось. Але я не втрачав надії, чекав і ось диво сталось. Мені допомогли з тобою зв’язатись хороші люди. Я хочу повідомити тобі, що зі мною все добре — живий, здоровий. І на тому дякую. Понад усе переживаю за вас – рідних і близьких мені людей. Матусю, ти була права щодо життєвих випробувань, які даються кожній людині. Я молюся Богові за вас і за себе, адже він зберіг мені життя. І я йому за це дуже вдячний. Користуючись нагодою, хочу передати великий привіт тобі, татові Міші, братові Колі, бабусі Вірі, бабусі Наді, тітці Тані, дядькові Сергію, сестричкам Наталі і Люді, дядькові Вані і тітці Зіні, бабусі Гані і рідному батькові Валері, хресній тітці Оксані, братові Віталію і сестрі Лєні, а також рідній сестрі Маринці, про яку я не знав і звісно ж моїм незамінним найкращим друзям у світі Владові, Русланові, Дімі, Юрі, моєму одногрупнику Ярику і окремий привіт Катрусі. Також привіт викладачам, сусідам і близьким всім моїм знайомим. Хочу вам подякувати за те, що про мене ніхто не забуває. Я дуже ціную вашу підтримку, яка проявилась у всіх випадках життя. Мені нічого не залишається, як чекати із вами зустрічі. Сподіваюсь, що з вашою та Божою допомогою швидко повернусь додому. Твій і ваш любий Вітя», — мама пам’ятає всі ці слова напам’ять, як молитву до Бога, яку промовляє навіть уві сні.

«Хлопці наші обороняли Маріуполь. Вітя був на патрулюванні міста, потім була «Азовсталь» і полон. Хлопці, які повернулись, розповідають, що Вітя наш працьовитий, все з ним добре… Ми віримо, він також має міцну віру. Віктор наш все витримає. Його священник вчив».

Юнак в чому був вибіг на вулицю шукати свічку, а знайшов — ікону Святого Миколая. «Добре, що ікону він знайшов. Думаю, Бог йому вберіг життя», — мама Лариса понад усе вірить у Бога. Вірять у Бога її сини і дівчинка Катруся, яка вже понад три роки чекає на свого Вітю.

Молоді люди познайомились і почали переписуватись ще до того, як Віктор поїхав в Маріуполь. Катруся зі Жмеринки. Мама Віті встигла полюбити свою майбутню невістку. Каже, що разом легше чекати. Вдома пані Лариса облаштувала справжній молитовний куточок — ікони, молитви. Вона розмовляє з Богом майже завжди — і коли працює на городі, і коли робить закрутки на зиму, і навіть, коли спить.

А ще Лариса Володимирівна часто милувалась фотографіями свого старшого сина та милої дівчини Катрусі… Перше, що відразу впадає у очі — це якась духовна схожість між парубком і дівчиною — щира усмішка, беззастережна віра у Бога, відвертий погляд робить їхні обличчя особливими. «Все у них буде добре!» — мимохіть міцна віра мами українського Героя передається і мені…

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.