Понад чотирнадцять років життя Тетяни Демченко були підпорядковані стану здоров’я доньки: обстеженням, пошуку лікарів, лікуванню, контролю нападів і постійній готовності реагувати на погіршення. До народження дитини вона працювала в банківській сфері й будувала кар’єру. Після – поступово випала з професійного життя, бо стандартний графік і вимоги роботодавців не збігалися з реальністю мами дитини з тяжким хронічним захворюванням.
Коли стан доньки стабілізувався, Тетяна вперше за довгий час змістила фокус на себе. Пройшла навчання з фандрейзингу від «Ліги Сильних», отримала оплачуване стажування у благодійному фонді «Рокада», написала грантову заявку, яка перемогла, і вже працює офіційно.
Це історія про те, що змінюється, коли жінці дають не співчуття, а конкретний шлях: навчання, практику, стажування й формат роботи, сумісний з її життям
ПАУЗА, ЯКА ЗАТЯГНУЛАСЯ НА РОКИ
Тетяна Демченко живе в Ізмаїлі Одеської області. До народження доньки вона працювала економісткою у банку, потім очолила відділ, згодом перейшла в напрям обслуговування клієнтів. Кар’єра розвивалася, але після декрету повернутися до звичного графіка вже не змогла.
Спершу донька просто часто хворіла. Тетяна розуміла: з лікарняними й тодішніми вимогами роботодавців працювати повний день буде складно. Тож вона відкрила невеликий онлайн-магазин дитячих іграшок: замовляла товари із США й продавала їх онлайн. Усе робила сама. «Це було більше для того, щоб чимось займатися і розвантажитися», – каже Тетяна.
Так минуло близько п’яти років. Потім у доньки діагностували епілепсію, й тимчасова пауза перетворилася на нову реальність. Ситуація поступово ускладнювалася: епілепсія стала фармрезистентною, нападів більшало, а життя родини зосередилося навколо обстежень, пошуку лікарів і нових варіантів лікування. Однак нічого не давало очікуваного результату…
Згодом донці зробили операцію на головному мозку. Вона пройшла більш-менш успішно, однак головної мети – остаточно усунути причину епілепсії – досягти не вдалося. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна закрила бізнес і повністю зосередилася на стабілізації стану дитини.
«Ця тривожність зі мною нон-стоп уже багато років: не пропустити погіршення, знайти рішення, проконтролювати лікування, сон, розпорядок і все, що може вплинути на стан дитини», – говорить Тетяна.
Роботу вона не шукала: розуміла, що не може гарантувати стандартний графік. Чоловік був поруч, але багато працював, тож основна частина щоденного догляду, медичних питань і контролю стану доньки залишалася на Тетяні. З часом з’явився ще й страх починати заново після тривалої паузи.
«Ти настільки випадаєш із цього, що не знаєш, за що схопитися. Ти як дитина, яку не навчили, яка боїться. І просто відкидаєш ці думки», – каже вона.
Тетяна говорить, що материнство саме по собі часто ізолює жінку від соціуму. А коли дитина має хронічне захворювання чи інвалідність, цей стан затягує ще сильніше.
«Ти вже не як особистість, а як додаток до дитини. А коли це ще й хронічне захворювання, інвалідність, то цей стан в’їдається. І ти вже боїшся із нього вийти»
НАВЧАННЯ, ЯКЕ ВСЕ ЗМІНИЛО
Про курс із фандрейзингу від «Ліги Сильних» Тетяна дізналася випадково – побачила оголошення в телеграм-каналі іншої навчальної програми. Самого слова «фандрейзинг» тоді не знала.
«Я взагалі не розуміла, що це таке. Пішла гуглити», – згадує вона.
Заявка виявилася не формальністю: потрібно було одразу придумати власний проєкт, описати його мету й завдання. Для Тетяни це стало першим кроком у зовсім нову сферу – громадський сектор, гранти, донори, взаємодія з місцевим самоврядуванням.
«Якщо мені дається шанс, я його беру. А потім уже подумаю, навіщо він мені потрібен», – каже Тетяна.
Її відібрали до основної групи учасників, які змагалися за стажування. Саме це стало головною перевагою курсу: навчання не закінчувалося сертифікатом, а вело до практики в реальній організації. «У цьому була фішка «Ліги Сильних» – стажування. Ти прийшов, і тобі одразу дають можливість практики».
Курс проходив онлайн: лекції двічі на тиждень, домашні завдання, робота над проєктом і фінальний пітч. Найскладніше було швидко зануритися в нову для себе систему: як працюють благодійні організації, як формуються заявки, як ідея перетворюється на проєкт, який може отримати фінансування. «Було важко. Я вже думала: навіщо мені це потрібно? Але я не така людина, що кидає. Якщо почала, маю доробити».
Поступово фандрейзинг перестав бути незнайомим словом. Тетяна побачила в ньому інструмент, який може змінювати життя людей, що роками залишаються сам на сам із проблемами.
«Коли ти стикаєшся з тим, що система підтримки фактично не працює і ти сам за себе, хочеться брати участь у тому, щоб щось змінилося»
СТАЖУВАННЯ Й ПЕРША ПЕРЕМОГА
Для стажування Тетяна обрала благодійний фонд «Рокада». Каже, свідомо шукала велику організацію з досвідом, структурою й міжнародними партнерами. Перед вибором вивчала сайти, соціальні мережі, напрями роботи. «Рокада» реалізує гуманітарні та соціальні проєкти у партнерстві з міжнародними організаціями, підтримує ВПО, біженців, людей з інвалідністю та інші вразливі групи у 17 областях України, а також працює з темою безбарʼєрності.
«Я розуміла: щоб зростати, треба обирати організацію, де є багато проєктів і сильна команда», – ділиться Тетяна.
Стажування одразу виявилося практичним. Тетяна отримала практичні завдання, пов’язані з підготовкою грантових заявок і проєктною роботою: аналізувала грантові конкурси й проєкти організації, шукала та систематизувала інформацію, досліджувала можливості партнерств і конференцій, працювала з описами та бюджетами проєктів. Перша заявка була найскладнішою: нова сфера, багато інформації, короткі терміни й відповідальність за результат. «Мені допомагали, але все одно це було дуже складно. Інформація йшла з усіх боків», – згадує Тетяна.
Заявку вдалося подати – і вона перемогла. Для Тетяни це стало підтвердженням, що довга пауза в роботі не обнулила її професійні навички. «Було відчуття, що зусилля не пройшли дарма. Гордість, що я змогла. Але ще більша гордість буде, коли зроблю це сама, без допомоги», – додає жінка.
Після стажування Тетяна отримала пропозицію роботи від «Рокади». Зараз працює онлайн: у робочий час залишається на зв’язку, а завдання виконує за дедлайнами. Саме такий формат дозволяє їй поєднувати роботу з доглядом за донькою. «Найзручніше працювати, коли дитина лягає спати: тоді я можу зануритися, і мене ніхто не відволікає», – зізнається Тетяна.
«Мені дуже підходить, що у роботі важливий результат, а не те, коли саме я сиджу за комп’ютером»
ЩО ЗМІНЮЄ ТАКА ПІДТРИМКА
Історія Тетяни показує, що людям, які роками були поза ринком праці, часто потрібна не абстрактна мотивація, а зрозумілий маршрут: навчання, практика, наставництво й роботодавець, готовий дивитися не на паузу в резюме, а на потенціал.
За такою логікою й працює «Ліга Сильних» – громадська спілка, яка об’єднує організації у сфері прав людей з інвалідністю. Її фокус – не разова допомога, а умови, за яких люди можуть навчатися, працювати, заробляти й самостійно обирати свій шлях.
За даними дослідження «Ліги Сильних», в Україні працевлаштовані лише 29% людей з інвалідністю працездатного віку, хоча 70% мають досвід роботи. У європейських країнах показник значно вищий – 75% людей з інвалідністю працевлаштовані або мають власну справу. Саме до такого рівня прагне наблизити Україну «Ліга Сильних». Курс із фандрейзингу став одним із практичних кроків у цьому напрямі: 18 учасників завершили навчання, шестеро отримали стажування в громадських і благодійних організаціях.
Для Тетяни це стажування стало роботою. Для програми – прикладом того, як підтримка працює, коли веде не до сертифіката, а до реального професійного старту.
