Ключі, листи коханого, фото, запасні колеса, якщо колеса прострелять

Усе життя можна вкласти в одну-єдину валізу… Ох, як добре розуміють українки ці слова американської письменниці Джоді Піколт з її книги “Викрадення”: “Запитайте у себе, що вам справді потрібно, і відповідь здивує вас самих. Коли доводиться складати все життя у валізу, виявляється, що найважливішими є не всі ті значні речі, в які вкладалась і накопичувала роками, а дрібнички, на які часто не зважала або часто й не згадувала”.

Нам, українкам, уже довелося “складати життя у валізу” – залишаючи дім після 24 лютого 2022 року. Трохи більше, ніж рік тому – у квітні 2024-го, ми запитали читачок фейсбук-сторінки «Українок», що вони взяли з собою, рятуючись з-під обстрілів у перші дні повномасштабного вторгнення – що у той непростий момент відчулося, як потрібне і цінне?

Ми отримали кілька десятків відповідей – щирих, щемливих, зі сльозами у словах. Ми прочитали кожен коментар – і вкотре переконалися: українки неймовірні, сильні, людяні.

Ясна річ, що передусім майже всі брали з собою документи, гроші, найнеобхідніші особисті речі. Часто – мінімальний запас, сподіваючись, що весь жах закінчиться вже за «2-3 тижні». Звісно, брали засоби гігієни, змінну білизну, харчі, водичку, ковдри, гаджети.

Водночас – і це дуже показово – чимало українок брали:

• книжки;
• прапор України;
• вишиванки;
• сімейні реліквії і фотографії;
• дитячі малюнки і просто важливі серцю дрібнички;
• прикраси – не носити, а здати за необхідності в ломбард.

І найхарактерніше – українки не залишали домашніх улюбленців. Українці загалом ладні відмовитися і відмовлялися від речей, аби лише взяти з собою котів, собак, інших домашніх тваринок. Ба більше: брали для них переноски, корм нехтуючи своїм комфортом і продуктами чи одягом для себе. «Лише білизна, змінний одяг, документи і корм для кота – в рюкзак. З валізами через Ірпінський міст було нереально», – поділилася у коментарі наша читачка Viktoria Ruban. І ця відданість, сентиментальність до домашніх улюбленців – це наша національна риса.

“…окрім потрібного, я якраз взяла з собою червону довгу сукню. Бо жодного разу її не вдягала. І просто не змогла залишити. Бо для мене це був зв’язок із реальністю до війни, надією та якимось натхненням. І підтримкою. Бо попри все обов’язкове, неконтрольоване, складне, в моєму житті є місце для сукні…” Оксана Санфирова

“… ще взяла стрічку зі шкільного випускного, де розписалися з побажаннями однокласники, пару грамот доньки й туфлі, що купила їй для участі в конкурсі бальних танців”. Olga Livitskaya

“…ще собі взяла акварель, папір, олівці, карти таро, електронну книжку. Донька перла рюкзак із своїми книжками, бо не любить вона електронки)) лише класика”. Аліна Семененко

“…ще ліхтарик, флягу, газовий балончик, одна переодежка, запальничка, ніж, залізна кружка, надувна подушка, ковдра, ноутбук, прапор, вишиванка. Грошей на чотирьох було 300 грн. Лише”. Nataliya Vorontsova

“…діти у свої рюкзаки поклали благословення рідної землі, сподівання на мирну долю, спортивну витримку Харківщини, молитви дорослих, друзів, вчителів, сусідів. Не взяли лише своє дитинство…” Tatyana Solomakha

“…і ще кімнатні квіти! Як їх кинути?” Валентина Степанюк

“…три запасних колеса, бо виїжджала машиною із зони бойових дій і боялася, що колеса прострелять”. Yana Rudneva

“…виходили з окупації, замість одягу – корм собаці й кішці. Рюкзак, документи, фотокамера, планшет, телефони…” Marina Kovban

“…не взяли ні одне фото, бо виїжджали похапцем. Зараз наше село окуповане, будинок пограбовано”. Світлана Березіна-Банд

“…улюблені кроси сина, його ложечка, якою їв з дитинства. В разі, якби були вимушені бігти, взяли плецак-переноску з котами, а не шмаття”. Дінара Василівна

“…збірка віршів Симоненка і ”Вітрова гора”, яку сину на день народження подарував Максим Кривцов з позивним ”Далі”. А камінчик у вигляді серця, який подарував колись син, завжди зі мною”. Лариса Балашкевич

“…прапор, шарфи улюбленої ФК, улюблена сукня”. Степаненко Ірина

“…малюнки сина, листи чоловіка до одруження”. Valeriia Viievska

“…ключі від дому…” Інна Хмара

Як додала у коментарях наша читачка Olena Kadkalenko, навіть уже давно повернувшись додому, «досі купую лише те, що в разі чого заберу в валізу». І цей досвід з нами назавжди. Маючи під боком сусіда-агресора українські матусі й бабусі мусять жити, тримаючи валізи наготові у разі необхідності рятувати дітей.

Але.

Ми знаємо, що наші захисники, наші воїни – Герої і Героїні роблять усе можливе, аби нам більше не довелося збирати валізи. І аби всі українці повернулися додому – розбирати валізи і відновлювати рідні міста.