Історія кохання: пара з відомого фото, яка побралася під час війни

Нещодавно Українки опублікували зворушливе фото УНІАН з вокзалу Краматорська, наповнене щирими емоціями і справжнім коханням, яке ні з чим не сплутаєш. На фото чарівна жінка обіймає свого чоловіка-захисника і дивиться в його очі: глибоко, ніжно, віддано, так, наче в очах коханого – цілий світ. Світлина отримала сотні вподобайок, поширень і розчулених коментарів. Були серед них і дуже теплі слова: «Божої опіки усім нашим захисникам!». Виявилось, що цей коментар залишила сама героїня фото – Ольга Зайцева. Та сама, що обіймає коханого на фото. І вона – наша читачка, що удвічі приємно! Отака випадкова невипадковість.

Звісно, ми вирішили познайомитись з пані Ольгою ближче, і вона люб’язно згодилась розповісти історію їхнього кохання. Адже Ольга та Дмитро – одна з тих дивовижних пар, що побралися під час війни. І зараз не оминають жодної нагоди, щоб побачитись бодай на день: кожні два тижні Ольга їде до чоловіка, де б він не був, у будь-яке прифронтове місто.

Ольго, розкажіть трохи про себе: хто ви, звідки, яка ваша родина?

Я Зайцева Ольга, дружина військовослужбовця. Ми живемо у Борисполі. У нас з чоловіком другий шлюб – і для мене, і для нього. До повномасштабного вторгнення Діма служив прикордонником у нашому бориспільському аеропорту. Я ж працювала і працюю у виконавчому комітеті Бориспільської міської ради головним спеціалістом. У нас троє дітей на двох: у мене своїх двоє і у чоловіка також є синочок. Моїй старшій дочці 19 років, сину 8, а Діміному сину нещодавно виповнилось 7.

Як ви зустріли повномасштабне вторгнення, що робили?

Ми були вдома. Перед тим був звичайний день, ми з подружками говорили про те, що може бути, вони казали мені: пакуй валізи. Але я не вірила, що таке може статися. Однак о 5 ранку ми прокинулися від вибухів. Я почала читати телеграм канали, чоловік ще спав. Розбудила його за годину, зрозумівши, що таки почалась війна… Як такої паніки чомусь не було. Ми поснідали, зателефонували моїм батькам, зібрали якісь речі і поїхали до них: вони живуть у приватному секторі, а ми на п’ятому поверсі в квартирі – вирішили, що там буде спокійніше.

Він пішов добровольцем?

Так, з 24 лютого Діма вступив в добровольчі формування в Борисполі й став на захист нашого міста. Спочатку вони стояли по окружних селах, а потім з 15 червня 2022 року увесь їхній добровольчий підрозділ вступив до лав ЗСУ.

Вони проходили навчання тут до вересня, згодом поїхали до Львова, далі на Волинь, звідки – у Бахмут. Потім боронили кордон в Харківській області. Зараз чоловік на Донецькому напрямку.

Як давно ви з Дмитром разом?

Два роки. Ми однолітки, навчалися в одній школі в паралельних класах, але практично не спілкувалися, не дружили, просто віталися і все. Потім наші доріжки розбіглися, у кожного було своє життя. А тоді ми якось цілком випадково зустрілися, спитали, як справи, обмінялися контактами. От просто на вулиці зустрілися, зупинилися: привіт – привіт. І почали спілкуватися.

Тож ви одне одного давно знали, але тут щось зачепило. Що підказало вам, що це саме та, ваша людина?

Тоді, на вулиці, ми просто зустрілися, поговорили про те-се, виявили, що ми обидва розлучені. Але не з того почалися наші відносини. Ми обмінялися телефонами, і Діма за кілька днів зателефонував. Ми зустрілися на каву. Потім ще раз, і ще раз… В процесі спілкування ми зрозуміли, що у нас спільні погляди на життя, спільні інтереси, спільні думки, спільні мрії на майбутнє. Ми любимо однакову музику й фільми. Так буває: ти наче й знав цю людину все життя, але… як ти досі жив без неї?

Як розвивалася ваша історія кохання? Швидко чи навпаки?

З вересня ми спілкувалися, але не як пара – скоріш, у компаніях, зі спільними друзями. Потім протягом місяців двох ставали все ближче й ближче. Я познайомилась з його батьками, спершу випадково, потім прийшла в гості. І його до себе в гості запросила, познайомила з дітьми.

Як зреагували і батьки, й діти?

Я з батьками не живу з 18 років, і моє життя – це моє життя. Але вони приймають кожен мій вибір, бо повністю в мені впевнені, знають, що я не зроблю якихось дурниць. Тож вони прийняли Діму. Його мама теж мене чудово прийняла, як і його брат (батько загинув кілька років тому). Ми в гарних стосунках.

Що ж до дітей, тут теж все добре. Дімин син живе зі своєю мамою, мої діти – зі мною. Старша дочка навчається в університеті, молодший ходить в школу. Як тільки у Діми є можливість приїхати, ми обов’язково зустрічаємось разом, влаштовуємо сімейні дні. Старша не так часто з нами, а от хлопці поруч. Вони товаришують – діти загалом швидко знаходять спільну мову.

Діма став для моїх дітей другом. Спершу зміни помітила старша – вона ж бачила, що мама кудись ходить і повертається з сяючими очима, піднесеним настроєм. Я пояснила, що мама зустрічається з чоловіком.

А коли ви почали жити разом, як родина?

Загалом ми зустрічалися близько чотирьох місяців. Потім у моєї сестри 21 січня був день народження, і вона запросила нас до Львова. Ми разом, компанією на п’ять людей, поїхали туди, пробули там три дні. І коли повернулися, то стали жити з Дімою разом. А через місяць почалася війна…

Якщо це дійсно твоя людина, часто треба небагато часу, щоб це зрозуміти…

Саме так. Ми відчували, що він – мій, а я – його, що ми кохаємо одне одного. Це почуття ні з чим не сплутаєш. Я думала, воно у моєму житті вже не трапиться, але ні. Стріли амура… і що тут скажеш 🙂

Ви вирішили одружитися під час війни і таки зробили це в кінці 2022 року. Як довго зріло це рішення? Як Дмитро робив пропозицію?

Як такої пропозиції не було, ми просто вирішили, що хочемо стати однією сім’єю, бути на одному прізвищі. Стати одним цілим, і офіційно. Нам хотілося одружитися до кінця року. Але з війною це було непросто: то туди його перекинуть, то сюди… І все одно ми вирішили взяти шлюб – якраз на Дімин день народження, 24 грудня. Він написав рапорт на відпустку, я пішла в РАГС, написала заяву. Родичі теж готувалися до весілля, ми планували невелику, але вечірку – щоб були поруч і батьки, і друзі.

Але за чотири дні до цієї дати Дімі кажуть: ні, всі відпустки відміняються, бо підрозділ має перебазовуватися. У п’ятницю 23 грудня Діма пішов до свого комбата і попросив, щоб його хоча б відпустили у Львів на вихідні. Ми вирішили: якщо його відпустять, я сукню в торбу – і погнала. Діму таки відпустили, я дізналася про це зранку. Швиденько купила квиток, взяла з собою сукню й туфлі. Але не було ще ні обручок, ні одягу для Діми. Не знали, як все складеться у Львові, тим більш, що на наступний день – Різдво.

Як приїхали у Львів, то обдзвонили всі РАГСи, домовилися, де був вільний час – на 15.30, а о 16 вони закривалися. За півдня ми підготувалися, я зробила манікюр і зачіску, одяг Діма купив, поки я чепурилася (костюм не знайшов, але то таке). Обручки купили теж, хоч і не зразу – поки знайшли, щоб були однакові…

Уявляю ваш стан…

Паспорт лежав у мене в гаманці, і я подумала: навіщо мені ще й гаманець з собою тягати, я ж телефоном скрізь розраховуюсь. І виклала його просто перед виходом. У РАГСі кажуть: ну що ж, приходьте наступного разу, бо ми вже зачиняємось. А Діма такий: ні, ми зробимо це сьогодні. Він поїхав за паспортом на таксі, та на дорозі були затори, тож вчасно не встиг. Але дівчина, яка працювала у РАГСі, пішла нам назустріч і трохи затрималась. І нас таки розписали того ж дня! Та ж дівчина й фото зробила, бо більш нікого поруч не було.

Ото у вас було адреналіну!..

У нас кожна поїздка з якимись пригодами, гладко буває рідко. Ми намагаємось бачитися кожні два тижні. Я їду в будь-яку точку країни, де б він не знаходився. Одружилися ми 24 грудня у Львові, а Новий рік вже зустрічали у Волинській області, в хатинці на курячих ніжках у глухому селі.

Як змінила війна ваше ставлення одне до одного? Чому ви навчилися за цей час?

Наші стосунки стали тільки міцніші. Ми стільки всього пережили разом за цей час, скільки не переживали за все життя досі. Все дуже емоційно завжди… Я переживаю, і він хвилюється. Ми навіть на відстані намагаємось піклуватися одне про одного. Берегти одне одного. Цінувати сім’ю, адже це найголовніше. Також навчилися жити однією миттю. Використовувати кожну можливість, щоб зустрітися. Цінувати ці миті зустрічей. Бо коли ти лежиш постійно вдома в ліжку разом, то це інакше.

Що чоловік замовляє, що ви для нього привозите? Якісь смаколики, наприклад.

Він любить пиріжки, біляші. Всякі такі домашні штуки відправляю або вожу постійно – мама пече або я. Звісно, там є прифронтові міста, куди вони їздять і все купують, але ж все одно хочеться домашнього.

А він вам робить якісь подарунки?

Якось я сказала, що у мене в дитинстві ніколи не було великої м’якої іграшки. Тепер у мене їх ціла колекція! Він може мене зустрічати з великим ведмедем або зайцем і трояндами. А потім я назад їду з усіма цими клунками. І кажу таксисту на вокзалі: ви мене впізнаєте, я буду з ведмедем. Він такий: в сенсі? ми не перевозимо ведмедів. Кумедно 🙂

Ви сказали, що бачитесь кожні два тижні, а в яких умовах проходять ці зустрічі?

Дивлячись де він знаходиться. У Львові чи Харкові ми знімали готель, квартиру на добу чи дві, на Волині підселялися до людей, просилися: можна у вас переночувати? Так і Новий рік з якоюсь бабусею зустрічали, їй було веселіше, не так самотньо – зробили їй свято 🙂 У казармі у них я не живу, щось шукаю.

Ви плануєте зустрічі чи все виходить спонтанно?

Буває по-різному. Коли він виконав якесь бойове завдання, приїхав на відпочинок і знає, що у нього є чотири дні, то каже: Оль, приїдеш? Звісно, я приїду. Купую квитки, якщо їх нема, прошуся у вагон чи їду на бла-бла-карі, автобусі. Шукаю будь-які можливості, щоб доїхати. Вже в дорозі шукаю готель чи квартиру – навіть у Слав’янську чи Краматорську, де важко знайти.

Яка зустріч згадується як найбільш особлива, знакова?  

Мабуть, після того, як чоловік вперше був на виконанні бойового завдання в Бахмуті й приїхав зразу з позицій. Ця зустріч була найважча, бо він все говорив, а я сиділа, мовчала й плакала. Було таке враження, наче ми дивилися смерті в очі… А найбільш радісна – звісно, та, коли я їхала одружуватися. Хоча після весілля ми й зовсім не побули разом – на все була одна доба. Зате невдовзі зустрічали разом Новий рік у Волинській області.

Також тоді дуже просила командира, щоб він його відпустив, напекла цілу валізу пиріжків, аби тільки все вдалося. Ми були в тому ж селі, де й знаходився їхній підрозділ, недалечко

Те ваше фото, яке ми знайшли й поширили, випадкове чи ні? Що ви відчували, коли його побачили?

Ми не знали, що нас фотографують. Ці моменти розставання дуже важкі: просто дивимось одне одному в очі, слів нема, ком у горлі… Потім, коли вже я їхала додому, колега прислала мені це фото у вайбер. Я була шокована, не зрозуміла, звідки воно, кажу їй: де ти це взяла? Звісно, я відразу переслала фото чоловікові, пояснила ситуацію. Він теж був приємно здивований. Каже: тепер ми на шпальтах!

Зараз дуже потрібні такі щасливі історії щасливих людей. Таких, як ви. Чим особлива ваша пара, на ваш погляд? Які ваші «родзинки»? Як ви одне одного називаєте?

У нас прізвище Зайцеви, тож ми називаємо одне одного – зайченя. Я навіть зробила собі тату з заєю. Також називаємо – мій рідненький, люба моя. Думаю, ми особливі тим, що під час війни не втратили наші стосунки, навпаки, зміцнили їх. Ми стали офіційно сім’єю. У ці важкі часи ми знаходимо можливості для зустрічей, не втрачаємо зв’язок одне з одним. Коли ми не бачимось, то постійно списуємось. Спілкуємось по відео, займаючись кожен своїми справами. Це якщо є зв’язок. Якщо його нема, я пишу усім його ротним, взводним. Раз на добу я намагаюсь дізнатися, що там і як. І мені відповідають: пані Олю, все добре, не хвилюйтеся. На жаль, ротація поки що не планується, хоча мені б дуже хотілося, щоб чоловік повернувся додому хоча б на якийсь час.

Діма з початку повномасштабного вторгнення був у відпустці двічі – 5 днів і 2 тижні. У першу відпустку, це був березень, ми просто були вдома, нікуди не їздили, просто спілкувалися з родичами, бо всі дуже скучили – 8 місяців він не був вдома. А друга відпустка була в серпні, і ми їздили в Карпати вдвох без дітей – хотіли присвятити час одне одному.

Чи думаєте про спільних дітей – звісно, потім, після війни? Кого хочете?

Взагалі б хотілося. Чоловік хоче дівчинку, а я за будь-який варіант.

Що плануєте і про що мрієте? Що зробите найперше після перемоги?

Після перемоги обійму свого коханого, розплачуся… Про це я найбільше й мрію. Я дочекаюся його вдома, міцно обійму і скажу: дякую! Ми згадаємо тих, кого з нами вже нема, кого забрала війна… А далі планів багато. Хотілося б побудувати більший будинок разом й переїхати туди всією родиною. Народити дитину. Дерево ми вже посадили кожен окремо, але спільно можемо теж. Ми чекаємо завершення війни, щоб всі ці плани реалізувати. Я сподіваюся, що перемога скоро.