і н т е р в ‘ ю

---

Ельміра
АБЛЯЛІМОВА-ЧИЙГОЗ

проєкт-менеджерка Кримського інституту стратегічних досліджень про повернення нашої спадщини, рідний Бахчисарай, спільне для українців і кримських татар та білі босоніжки, які врятували бабусю у депортації

розмовляла Вікторія Шапаренко

Ельміра Аблялімова-Чийгоз – з тих кримських татар, яким довелося пережити і повернення до Криму з депортації, і знову залишити її через окупацію півострова росією. Втім, це лише додало наснаги боротися за повернення рідної землі й усього, вкраденого окупантами, в тому числі й культурних цінностей.

Вона народилася, як майже усе її покоління, в депортації – в Узбекистані. На початку 1990-х родина повернулася на батьківщину, в Крим – у Бахчисарай. Тут Ельміра й жила до окупації, отримала економічну освіту і майже 13 років працювала в місцевих органах виконавчої влади: була заступницею голови Бахчисарайської районної державної адміністрації, обиралася депутаткою місцевих рад, вела активну громадську діяльність. Мала мрії, амбіції, цілі, але 2014 рік змінив життя її родини і кримських татар загалом.

У 2015 році чоловіка Ельміри, який до окупації очолював Бахчисарайський регіональний Меджліс, арештували, ув’язнили й звинуватили нібито в організації масових заворушень. Це так звана справа 26 лютого: тоді в Криму відбувся наймасштабніший масовий мітинг за територіальну цілісність України за підтримки Меджлісу кримськотатарського народу –  політичної сили, що чинила супротив окупантам.

Три роки, з 2015 по 2017-й, Ельміра разом з адвокатами займалися визволенням чоловіка, якого суд окупаційної влади ув’язнив на 8 років. На щастя, його повернули в Україну  завдяки допомозі п’ятого президента України Петра Порошенка, президента Туреччини Реджепа Ердогана і голови Меджлісу Мустафи Джемілєва.

Відтоді Ельміра з чоловіком мешкають у Києві. Це було важке рішення: знову втрачати Крим…

Зараз Ельміра є проєкт-менеджеркою Кримського інституту стратегічних досліджень, який займається моніторингом злочинів рф проти культурної спадщини не лише в Криму, а й на нових окупованих територіях. Вона певна: саме ретельна документація всього скоєного загарбниками дає гарантії того, що рано чи пізно ми все повернемо.

Ельміро, хтось із вашої родини ще залишився в Криму?

Так, на жаль. Моя родина не дуже велика – я єдина донька у батьків. Я з родини вчителів, таких, знаєте, ще старої школи. Пам’ятаю, як мама, повернувшись з роботи додому, продовжувала працювати: телефонувала батькам своїх учнів, намагалась допомогти, налагодити кращий контакт з дітьми. Вона дуже добра й інтелігентна людина. І вона залишилась в Криму. Це дійсно боляче для мене, що я так давно не бачила маму і дуже скучила.

Ми, подорослішавши, зобов’язані допомагати своїм батькам: маємо зробити той час, який їм відведений, максимально комфортним і щасливим, щоб вони не відчували себе самотніми. Але моя мама зараз там сама, а я тут… Людину у віці важко кудись зрушити зі свого дому. І це одна з причин того, чому вона не хоче залишати Крим. Друга причина – сам Крим. А це для нас не просто земля або територія, бо її так часто у нас відбирали…

Вперше Крим був втрачений у 1783 році, коли рф анексувала півострів і назвала це возз’єднанням чи приєднанням, як у 2014 році. Потім було так зване «черне століття», коли кримські татари перетворилися з господарів на пригнічену меншість у себе на Батьківщині, дуже важкий період у 1917 році, потім у 1944 році – депортація. І довгий шлях додому, повернення. А в 2014 році знов окупація. Тож Крим для кримських татар зараз став чимось дуже сакральним, святим. Тим, що ніколи не можна залишати. А якщо ти вимушено залишив, то мусиш повернутися. Це відчуття було в наших батьках, є у нас, і ми це намагаємось передати нашим дітям.

Коли ви зацікавилися збереженням культурної спадщини?

Якось я читала, що кожні 10 років треба змінювати свою діяльність, щоб постійно мати певний розвиток. У мене це сталося ненавмисно, випадково: я змінила посаду держслужбовця на посаду директора музейної установи, зокрема, Бахчисарайського історико-культурного заповідника. І, попри те, що переважно робота директора – менеджерська, організаторська, для мене вона стала чимось більшим.

Загалом для кримських татар питання історії, культури, традицій – це частина існування. Ми довгий час жили з тим, що те, що ми читаємо про себе й нашу історію, не відповідає тому, що розповідають наші батьки, дідусі, бабусі. Тому питання більш глибокого розуміння, хто ми, яка наша історія, є частиною кримськотатарської ментальності.

На цій новій для себе роботі я зрозуміла, що майже 13 років, відданих державній службі, є не дуже значними для мене. А от питання культури є дуже важливим. Адже це базова складова, на якій будується все інше. На жаль, ми успадкували таку ще радянську систему, де все побудовано на політиці, потім на неї нашарована економіка, а десь у хвості, за залишковим принципом – культура. Хоча насправді культура є базовою, і це на неї має накладатися політика й економіка.

Розуміння цього спонукало мене отримати ще одну освіту з культурології – cultural studies, це така міждисциплінарна галузь на стику різних наук.

Отже, з 2017 року ви займаєтеся захистом культурної спадщини. Чому для вас особисто це так важливо?

У 2016-2017 році почалась так звана реставрація чи реконструкція Бахчисарайського Ханського палацу. Те, що відбувалось на території цієї пам’ятки, й підштовхнуло мене до діяльності, якою я зараз займаюсь у рамках Кримського інституту стратегічних досліджень, – документування злочинів і правопорушень щодо культурної спадщини. Це стало сублімацією мого власного болю…

Невеликий кейс з Бахчисарайським ханським палацом став знаковою роботою для команди людей – ентузіастів, для яких культурна спадщина є не просто переліком пам’яток, залишених людством, а частиною нашої ідентичності, які розуміють, навіщо потрібно її захищати.

Культурна спадщина взагалі є дуже важливою, адже усі ці пам’ятки – не просто свідчення якихось подій, а й те, що об’єднує усіх нас. Коли я писала наукову роботу в університеті, то натрапила на дуже цікаву інституцію у Великобританії – The National lottery heritage fund. Вона займається наданням грантів з реставрації пам’яток на території країни, а також проводить фокусні опитування. Одне з таких опитувань мене просто вразило: у людей спитали, що для них означає та матеріальна спадщина, яка зберігається у їхніх маленьких містах чи селищах. І майже 81% респондентів відповіли, що вона безпосередньо пов’язана з їхніми родинами. Тож пам’ятки – це не просто про історію, вони – про зв’язок людей, які живуть на цій території, з історією. Саме цей культурний аспект і робить певною мірою нашу ідентичність.

Тому те, що відбувається з Бахчисарайським ханським палацом, є для кримських татар тригером. Адже після усіх анексій і окупацій, після топонімічних зачисток радянської влади, після того, як усе, що пов’язане з кримськотатарською історією й культурою, було знищено, залишилась тільки одна пам’ятка, яка свідчить про те, що ми тут були, – це Бахчисарайський ханський палац. Він про те, що ми не тільки були, у нас була тут держава. Він про етногенез кримських татар на цій території. І це зовсім не те, що нам нав’язувалося в імперській, а потім і радянській, російській історіографії, – мовляв, кримські татари з’явилися в Криму в XIII столітті разом з монголо-татарськими ордами. Це не так. Ніщо не виникає з нічого. Всі культури й народи залишали щось по собі, вони не вимирали, як мамонти.

Можливо, у такому прагненні зберегти спадок предків є й щось особисте? Вплив якоїсь родинної історії?

Можливо. На мене дуже вплинула бабуся, яка мене виховувала, як і багатьох тоді. Я проводила з нею багато часу. Унікальна жінка. Вона дуже смачно готувала. І коли я приходила зі школи, а вона ще готувала, то завжди казала: найкраща приправа до їжі – її очікування.

Це дійсно так: тім більше ти чекаєш, тим більше хочеться їсти! А вона ще й дуже красиво готувала, й, готуючи, співала. І вчила мене: лимон, кориця та яблуко дружать одне з одним, так само як кава й кардамон. Тобто це можна поєднувати. Бувало, додавала до їжі щось цікаве, наприклад, полин. Вона була надзвичайною…

Бабуся була родом з Керченського півострова, маленького села Ак-Монай, яке зараз називається Бєлінське. Власне, селища не залишилося на мапі, але Бєлінське його охоплює.

Чому під час війни теж треба говорити і дбати про культуру? Зараз дуже багато спекуляцій довкола цієї теми: не на часі, відбудуємо потім, після перемоги тощо. Ваша думка щодо цього?

Однозначно варто. Та війна, яку росія зараз веде проти України, – це не війна за території, це війна за ідентичність. Екзистенційна війна за існування нації. Росіяни намагаються не так захопити Україну, як знищити українців як націю, і кримських татар так само, бо ми заважаємо в їх імперських настроях і наративах, в їхній ідеології руского міра, єдінства братських народів. Завдання одне – асимілювати, примусити забути своє, позбавити ідентичності. Вони чинять так і стосовно українців, і стосовно кримських татар однаково, але різними шляхами.

Щодо українців росіяни роблять акцент на тотожності – мовляв, росіяни, білоруси й українці – брати, християни, один народ. Власне, однакові. Усі відмінності максимально спрощуються – борщ, сало тощо.

Стосовно кримських татар підхід трохи інший – тут акцент, навпаки, на інакшості. Вони (не ви) інакші: тюркський народ, мусульмани. Отже, вони вороги. Росіяни формували певну історію з монголо-татарським ігом, яке було нібито безперечним злом, а звільнення росією земель від монголо-татар – благом. Це сприймалося як звільнення України, збереження українців як нації.

Але й українці, і кримські татари встояли, попри все. Напевно тому, що ми маємо щось спільне…

Так, мені здається, нас об’єднує те, що нас нелегко асимілювати, бо ми маємо сильний стрижень, розуміємо, хто ми є. А ще те, що для нас дуже важлива наша земля.

Мені запам’яталася одна фраза Мирослава Мариновича. Він сказав: «Трагічні події лютого 2014 року з окупацією Криму відкрили для українців кримських татар, а для кримських татар – українців». Якби ми йшли одне до одного еволюційним шляхом, це б зайняло значно більше часу. Зараз, після лютого 2022 року, ми ще краще усвідомили ті колоніальні стереотипи, якими нас розводили в різні боки. Натомість ці події показали, які ми насправді близькі одне одному, відкрили шлях до взаємного визнання. І сьогодні усвідомлення спільності українців і кримських татар, на відміну від українців і росіян, є колосальним.

Ще одна маленька ремарка. Минулого року ми реалізували важливий культурно-мистецький проєкт «Зенджір». Його мета – популяризувати кримськотатарську культуру. Ми зробили акцент на кримськотатарській кераміці, картинах на кримські побутові сюжети, також створили 12 відеороликів про Крим, де намагалися спростувати певні історичні наративи.

Коли ми готували цей проєкт, зокрема, одну дискусію, мені на очі потрапив третій пункт конституції Пилипа Орлика, де він визначає, якою має бути співпраця між Кримським ханством і українським козацтвом і описує ці відносини словом «братерство». Для мене це було надзвичайним відкриттям, бо брати можуть і чубитися, і сваритися, але вони все одно брати. Ми маємо про це пам’ятати – що ми брати, попри усі наші відмінності.

Зараз ви займаєтесь моніторингом злочинів рф проти культурної спадщини. Починали все з Криму, тепер розширили свою діяльність на всю тимчасово окуповану територію України. Який масштаб цих злочинних дій? Хоча б приблизна картина…

Дійсно, ми почали з кейсу Бахчисарайського палацу і до лютого 2022-го займалися виключно Кримом – документували всі порушення, які бачили там. Також розробили унікальну методику, як документувати злочини дистанційно. Потім поширили нашу діяльність і на нові окуповані території України – окремі райони Херсонської, Запорізької, Донецької і майже всю Луганську області. Це важка робота, бо ми бачимо втрати, і їх багато – це те, що ми вже обробили, знайшли докази, джерела підтвердження.

Але мені здається, що ми навіть до кінця не усвідомлюємо, що втрачаємо…

Проблема не тільки в тому, що є певні об’єкти, які частково або повністю зруйновані або окуповані й привласнені. Є ще й велика кількість втрачених музейних цінностей, переліку яких не було – тобто ми не знаємо, що мали, отже, не знаємо й те, що втратили.

На сьогодні майже всі типи порушень, які передбачені міжнародним гуманітарним правом щодо культурної спадщини під час збройних конфліктів, ми задокументували. Це і привласнення об’єктів культурної спадщини, і використання їх у військових цілях, і пошкодження внаслідок обстрілів, повне або часткове. І незаконні археологічні роботи, які проводяться рф зокрема на території окупованого Криму – причому дуже масштабні, включно з підводною археологією. До речі, незаконна археологія на окупованих територіях – це велика проблема: нам майже невідома доля знайдених артефактів, їхнє місце знаходження.

Велика проблема – це й переміщення предметів з окупованої території на територію рф – скажімо, з Херсонського музею в окупований Крим. Проблема – і будівельні роботи на пам’ятках, які призводять до втрати їх автентичності – наприклад, те, що відбувається з Бахчисарайським ханським палацом.

Також у нас є кейси обстрілів буферних зон об’єктів, внесених до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, зокрема, історичної частини Львова, Одеси тощо. Це все відображено на нашому сайті. Важливо, що він двомовний – українською та англійською, що дозволяє й іноземним партнерам ознайомлюватися з нашими дослідженнями.

Ми бачимо, що, на жаль, міжнародна система із захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів, збудована після Другої світової війни, навіть після змін, внесених після збройного конфлікту на Балканах 1991-1995 років, не спрацьовує.

Які ви бачите шляхи протидії цим злочинам? Чи вірите ви, що винні будуть покарані? Чи вдасться повернути награбоване росією?

Це питання дуже важке, бо навіть після Другої світової війни не всі предмети були повернені або були повернені на їхнє місце знаходження: замість українських музеїв, наприклад, у центральні радянські. Це типово для імперської, колоніальної практики.

Однак я щиро вірю в те, що нам вдасться повернути те, що ми задокументували. Бо саме документування порушень, переміщень надзвичайно важливо – це база. В тому й числі й для переслідування цих порушень і повернення предметів.

Тобто нам потрібно побудувати систему, де перший етап – це документування. Другий – ми маємо широко інформувати світ про те, що відбувається у нас, включно з культурною спадщиною, злочинами проти людяності. Це треба робити не лише назовні, а й всередині країни – розповідати, чому це так важливо для нас і наступних поколінь.

Третій етап – синхронізація національного законодавства з міжнародним, інкорпорація міжнародних норм у наше законодавство. Бо ми апелюємо до міжнародного кримінального суду через усі ці порушення, але, на жаль, національне законодавство не розглядає їх як злочини.

І четвертий етап – продукування нових наративів: процеси деколонізації, декомунізації. Має працювати наука.

Який спадок вашої родини – можливо, щось з національного вбрання, прикраси, родинні коштовності, які передавалися з покоління в покоління?

Після депортації далеко не кожна родина кримських татар зберегла свої родинні коштовності чи навіть їхні елементи. Моя, на жаль, теж. Є тільки один перстень моєї бабусі, який я зберігаю як щось дуже цінне, як родинний спадок.

Коли татар депортували, вони не уявляли, як це надовго, сподівалися повернутися, думали, це якась помилка. Тож моя бабуся усі коштовності, які мала, закопала десь під деревом – думала, що це надійно. У депортацію з собою взяла тільки білі нові босоніжки. Але так їх і не носила – обміняла на Уралі на пів відра картоплі, яку посадила й потім годувала не лише себе, а й інші кримськотатарські родини. Й оці туфлі, які вона жодного разу не взула, лишилися у її пам’яті як щось дуже красиве.

Пам’ятаю, як я приходила до неї в гості й казала: дивися, я купила нові туфлі, тобі подобаються? А вона завжди відповідала: так, але ті мої були такі красиві… І я розуміла, що для неї вони красивіші не тому, що кращі за мої, а тому, що вона їх так і не носила… Її депортували зовсім молодою дівчиною – у 22 роки. Не знаю, чи змогла б я все витримати, як вона.

Яка ваша найбільша мрія?

Я буду до кінця почуватися щасливою тільки, коли приїду до себе додому. Так, Київ дуже добре мене прийняв, і я вдячна долі, що тут зустріла так багато друзів і просто гарних людей. Але це відчуття дому може бути тільки в Криму. Тож хай здійснюється!

Стаття підготовлена Кримським Інститутом Стратегічних Досліджень у рамках Програми сприяння громадській активності “Долучайся!”, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні.

Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: