Донька сказала мені: «Мам, це твоє. Спробуй»

Ірина Халимон народилася, навчалася і зараз живе в селі Халимонове на Чернігівщині. Її життя – це постійний рух між подорожами та уроками, сповнений  творчістю та любов’ю до людей. Вона працює в школі й має три педагогічні освіти! На додачу займалася настільним тенісом, шахами, сплавами на байдарках, походами в гори, писала сценарії, проводила заходи на роботі, була ведучою свят – пані Ірина зізнається, що сама не розуміє, як усе це встигала. До повномасштабного вторгнення, згадує вона, «було життя в радість, те, що мотивувало». 

Під час повномасштабного вторгнення Ірина втратила чоловіка. Втрата, з якою важко змиритися і з якою потрібно жити. І пані Ірина вирішила змінити життя – цієї осені стала учасницею «Школи майстринь» – програми для жінок, реалізованої за підтримки Фонду RAZOM, які готові перекваліфікуватися та знайти роботу в будівельній сфері. Протягом місяця Ірина навчалася столярства та малярства, відкриваючи для себе зовсім інший, практичний бік творчості. Про професійне та особисте ми й розпитали цю сильну й енергійну жінку. 

Пані Ірино, поділіться, будь ласка, що допомагає вам триматися після загибелі чоловіка – люди, справа, віра чи звичка діяти?

Мій чоловік Роман був старшим за мене на 9 років. Це був цивільний шлюб. Колись ми з ним розійшлися, але війна все змінила, і його турбота про нас з донькою знову нас звела. 

З початком війни багато людей змінили ставлення до життя, родини. Так було й у нас, ніби другий шанс. І чоловік дуже просив, щоб ми все ж офіційно одружилися, бо все може бути, але я не могла, я просто хотіла, щоб він був живий. Часто казала: «…після війни, коли все буде добре». 

Роман загинув в Луганській області. 27 березня я вітала його з Днем ангела і бажала, щоб він оберігав чоловіка. Я сфотографувала і відправила йому диких голубів, які прилетіли та сіли на будинку в цей день. Я знала, що бути не на зв’язку у його випадку – звичне явище. Але через дні три нам повідомили, що 25 березня він зазнав дужеважких поранень і 27 березня помер у лікарні, не бачивши моїх повідомлень. Але ніби через тих голубів надіслав мені свій знак… 

Хто або що стало для вас опорою в той період?

Було важко, я вперше в житті відчула, що таке тиск. Тримало те, що треба бути сильною заради доньки. 

Найбільшою опорою стала мама Романа. Мені дійсно пощастило з цією мудрою жінкою, любові якої вистачає на всіх онуків, дітей, невісток, просто людей. Весна, голі дерева. Кожного ранку, виходячи з дому, перше, що я бачила – прапор на могилі Роми, бо кладовище неподалік мене. Ми і зараз ходимо туди часто. Декілька разів на тиждень точно. 8 жовтня – день його народження, саме цього дня 13 років тому мене з дочкою виписували з пологового. Донька дуже схожа на нього, навіть характером. 

Також постійна зайнятість допомагає триматися – волонтерство, робота в школі, багато друзів, з якими розділяю радісні і сумні події. 

Коли і як у вас з’явилася думка почати щось зовсім нове? Як ви дізналися про «Школу майстринь» і що спонукало вас долучитися?

Про «Школу майстринь» я дізналася в групі «Діти Героїв». Донька сказала: «Мам, це твоє. Спробуй». Я дійсно люблю роботу, пов’язану з ремонтом. Маю давно багато ідей, як зробити будинок комфортним і затишним, красивим. Люблю пробувати щось нове. Вдома зробила елементи стін, використовуючи мастихін, об’ємні форми.

Чоловік говорив: «Ти будеш придумувати, а я робити»…  І зараз розумію, що робити все маю я… 

Від школи майстринь очікувала нових навичок, впевненості у собі в роботі «не жіночій», що і отримала. Для мене це було дійсно важливо.  

Як проходило навчання? Що вас найбільше здивувало чи надихнуло?

Найбільше мені сподобались малярні роботи, викладач-практик зробив усе можливе, щоб за короткий термін, 10 днів, дівчата на практиці опанували матеріали, інструменти. 

Дуже вдячна організаторам за цікаву, корисну програму, складену для жінок, які прийшли на навчання. 

Місто, в якому відбувалося навчання за програмою, — казкове в усіх сенсах, це також відволікло від сьогодення, бо моя місцевість дуже потерпає від ворожих атак. І, так, я відчуваю, що знайшла нову себе, спілкуючись з іншими дівчатами, слухаючи їхні історії, я зрозуміла, що не треба боятись змін, не треба все життя робити те, чого не хочеш, і бути там, де не хочеш, і зараз це не про професію, бо я дуже люблю школу.

Які ваші плани зараз?

Планую працювати в навчальному закладі (тут я вже 16 років), доки його не закриють (а це відбудеться незабаром), а далі будуть зміни, до яких я вже почала крокувати завдяки «Школі майстринь».  І головне, щоб закінчилась війна, бо вона навчила мене багато не планувати, щоб менше доводилося лікувати психологічні травми. 

Що б ви порадили жінкам, які стоять на роздоріжжі й шукають шлях до змін?

Усім жінкам хочу побажати впевненості в собі, бути сильними. Сильними – не фізично, адже психологічна сила автоматично зробить вас сильними в усіх сенсах. А це і турбота про родину, і вміння вирішувати ситуації, і здатність справлятися з труднощами. На плечі жінок нашої країни випала особлива місія – підтримувати чоловіків морально, бути для дітей і мамою, і татом. Дуже шкода, але війна – це горе, яке забирає життя, забирає людей із сімей, із професій. Тому кому ж, як не жінкам, будувати майбутнє?

Сподобалися наші історії? Підтримайте нас донатом! Клікніть тут: https://base.monobank.ua/CYoctH131Vgrky#donate і зарахуйте будь-яку суму на каву авторкам, а ми під цю каву напишемо нові цікаві статті. Також нагадуємо, що ми є в інстаграмі й телеграмі. Дякуємо, що нас читаєте!