«Носити із собою пам’ять про Оленівку»: Олександра Мазур — про втрату, полон і боротьбу

Олександра Мазур — співзасновниця та голова громадської організації «Спільнота Оленівки». Вона родом із Кам’янця-Подільського, за освітою лінгвістка, закінчила Варшавський університет. До повномасштабної війни працювала редакторкою, перекладачкою та викладачкою іноземних мов, вела благодійні мовні курси для ветеранів. Планувала продовжити освіту за кордоном і вступити до магістратури з лінгвістики французькою мовою.

24 лютого 2022 року ці плани довелося відкласти. Того ж року під час теракту в Оленівці загинув хлопець Олександри Ярослав «Фірст» Отрок, сапер «Азову». У 2023 році Олександра стала співзасновницею «Спільноти Оленівки». Відтоді її життя пов’язане з адвокацією, збереженням пам’яті про загиблих, підтримкою родин і боротьбою за повернення тих, хто досі перебуває в російському полоні.

«Українки» поговорили з Олександрою Мазур про особисту втрату, відчуження родин військових від цивільного суспільства, міжнародне розслідування злочину в Оленівці та про те, чому пам’ять про полонених і страчених не може залишатися лише справою їхніх близьких.

— Унаслідок теракту в Оленівці загинув ваш хлопець Ярослав «Фірст» Отрок. Що допомогло вам тоді й допомагає зараз не зламатися? Що ви пам’ятаєте про час від звістки про його полон до теракту?

Ярослав був сапером в «Азові». Це вимагало постійного навчання, проходження курсів. Ще він заочно навчався на політології у КНУ імені Тараса Шевченка. Я тоді працювала редакторкою, перекладачкою та викладачкою іноземних мов, вела благодійні мовні курси для ветеранів, готувалася продовжувати освіту за кордоном французькою мовою.

Звичка до дисципліни й досягнення результатів дуже допомагає. У цьому ми з Ярославом схожі. З полону він телефонував мені кілька разів. Ми спілкувалися коротко, але з добрим гумором. Його голос був бадьорим. Думаю, мій теж.

— Ви ініціювали День вшанування пам’яті захисників і захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні. Як ця ідея перетворилася на суспільну та державну ініціативу?

На перші роковини теракту в Оленівці мав відбутися один великий розважальний фестиваль. Ми дізналися про нього незадовго до початку, зв’язалися з організаторами і саме тоді зрозуміли, що нам фактично нема до чого апелювати.

Теракт в Оленівці на той момент ніби залишався нашою приватною травмою, через яку скасовувати великий фестиваль для когось могло здаватися дивним.

Я не називаю цей фестиваль, тому що конфлікту між нами немає. Того року організатори його провели, але зробили збір на армію, дали можливість виступити представниці ГО «Спільнота Оленівки», а з наступного року перенесли фестиваль на інші дати. Проте саме ця ситуація дала нам розуміння, що необхідні зміни на державному рівні.

Ми зареєстрували петицію про День пам’яті, зібрали необхідну кількість голосів, розіслали звернення народним депутатам із пропозицією співпрацювати над проєктом постанови. Відгукнувся Анатолій Остапенко, зібрав команду, ми все обговорили й зареєстрували проєкт постанови №10188. Відтоді роками медійно тримали його в полі зору.

— Чого особисто вас навчив цей шлях? Працювати з темами загиблих, закатованих і полонених надзвичайно важко емоційно. Що не дає вам зупинитися?

Це досвід витривалості, співпраці та непохитності віри. Ця діяльність важка, але водночас вона формує стійкість і дає глибше розуміння людей.

— Дослідження ветеранських організацій свідчать, що дружини й партнерки військових, особливо загиблих, із часом можуть дедалі гостріше відчувати відокремленість від цивільного суспільства. Ви помічаєте це? І як нам говорити з родинами полонених та загиблих, щоб не збільшувати цю дистанцію?

Думаю, потрібна більша інтеграція родин військовослужбовців у суспільну боротьбу. Жінки хочуть бути залученими, але часто стикаються з байдужістю або зачиненими дверима.

Важливо не формально співчувати родинам полонених і загиблих, а реально долучати їх до спільної діяльності. Наведу приклад наших представниць — Анни Лобової й Анастасії Гондюл. Це дружини військовополонених, які були важко поранені під час теракту в Оленівці. Протягом років вони генерували безліч пропозицій щодо діалогу і співпраці «Спільноти Оленівки» з різними державними органами й не тільки.

Але в абсолютній більшості випадків їм не відчинили двері, а десь ще й нахамили у відповідь. То як за таких умов не відчувати себе зайвою у суспільстві?

— Через вашу роботу пройшли десятки й сотні людських історій. Що ви за цей час зрозуміли про людей і про небайдужість?

Я зрозуміла, що небайдужість і бажання діяти заради спільного блага не випливають із формального статусу людини. Це може бути хтось із родини військовослужбовця, представник правозахисної організації, державної структури, ЗМІ чи будь-якої іншої сфери.

У кожній із цих категорій є люди, які готові зробити від себе максимум заради збереження пам’яті про масову страту в Оленівці чи загалом заради перемоги України. І так само є ті, кому абсолютно байдуже, що відбувається довкола.

— У 2024 році у співпраці з українськими та міжнародними організаціями ви передали матеріали щодо теракту в Оленівці до Міжнародного кримінального суду. Як відбувалася ця робота?

Передача матеріалів щодо масової страти в Оленівці до Міжнародного кримінального суду — це результат тривалої роботи, яку ми почали ще у 2023 році. Тоді ми звернулися по допомогу до українських правозахисників, щоб юридично правильно винести тему цього воєнного злочину на міжнародний рівень.

Так сформувалася команда з українських правозахисних організацій — Медійної ініціативи за права людини, Регіонального центру прав людини та Української Гельсінської спілки з прав людини. Згодом ми запросили до співпраці також Yahad-In Unum та OSINT for Ukraine. Ми працювали разом до грудня 2024 року й передали до Міжнародного кримінального суду все, що вдалося напрацювати.

— Як міжнародна спільнота сьогодні реагує на тему Оленівки? Що може змусити світ піти далі за заяви про «стурбованість»?

Реакція є, але вона недостатня. Одна з проблем — слабке знання контексту. Потрібно системно працювати з пам’яттю. Так, як це було зроблено щодо Голокосту: через освіту, свідчення і постійну присутність теми в міжнародному дискурсі.

До речі, минулого року я запросила дослідницю тоталітарних режимів і культів Анну Беляєву провести відкриту онлайн-лекцію від «Спільноти Оленівки» про єврейський досвід меморіалізації. Ми тоді до пізньої ночі спілкувалися з учасниками лекції. Я дуже рада, що з нами був навіть Йосиф Зісельс.

— Чи є зараз прогрес у міжнародному розслідуванні?

Після подачі матеріалів до Міжнародного кримінального суду наша організація відповіді не отримала.

— Чому так важливо не дозволити темі Оленівки зникнути з порядку денного?

Росія продовжує катувати та страчувати військовополонених і цивільних заручників. Так, ми встановили в Україні День пам’яті страчених у полоні. Але, на жаль, кількість людей, яких ми згадуватимемо цього дня, продовжуватиме зростати, доки ми не зупинимо Росію.

— Цього літа ви з командою відкрили документально-мистецьку виставку «Оленівка». Що ви хотіли розповісти нею людям і що плануєте далі?

28 липня у київському просторі «Млин» ми відкрили документально-мистецьку виставку «Оленівка». Вона поєднує документальні матеріали, архівні свідчення, відео та художні інсталяції й розповідає історію Оленівки: від довоєнного життя — через російську окупацію і перетворення колонії на катівню — до теракту в ніч із 28 на 29 липня 2022 року та його наслідків.

Її головна місія — допомогти людям глибше зрозуміти історію цього трагічного місця. Я вдячна команді БФ «Креативна Січ» за створення виставки, а компанії «Генерал Черешня» — за фінансування. Тепер плануємо шукати можливості, щоб показати цю виставку за кордоном.

— Скільки родин досі чекають повернення своїх близьких? І що можуть зробити для них держава та звичайні українці?

Якщо говорити про родини тих, хто був поранений під час масової страти в Оленівці, то близько 100 наших родин досі чекають своїх близьких із полону. Найпростіше, що може зробити кожен, — підписатися на наші соцмережі й підтримувати нас хоча б у віртуальному просторі. Також у нас можна придбати меморіальні піни Оленівки для одягу й рюкзаків або наліпки на телефони й комп’ютери.

Дуже приємно побачити десь на вулиці незнайому людину, яка носить із собою пам’ять про Оленівку. А якщо у вас є власні ідеї підтримки — пишіть нам у приватні повідомлення або на пошту olenivkafamilies@gmail.com. Ми відкриті до спілкування та співпраці. Дякуємо всім, кому не байдуже.

Читайте також: У Києві відкрилася документально-мистецька виставка «Оленівка»